Ці люди проживають на території п’яти європейських країн і неможливо уявити собі більш різних людей за віком, інтересами або нахилами. Але це не має значення. Всі десятеро були інфіковані COVID-19. Всі вони пройшли через такий досвід, який поза сумнівом, залишив певний слід в їх житті.
Тімоті
Тімоті (34 роки), живе в Бракнеллі, Англія, близько 9 миль від Віндзорського замку, розведений, має доньку. Тімоті поліцейський, один з тих, хто не може сидіти осторонь, склавши руки під час пандемії. Він поділився, що його постійно мучили думки про те, що йому потрібно перебувати в ізоляції через інфекцію, і він не може бути на роботі разом зі своїми колегами, беручи участь у всіляких операціях реагування на кризу. В ізоляції найбільшою проблемою для нього була не сама хвороба з усіма її наслідками, але те, що він не міг бачити свою доньку. «Вона живе з дідусем по маминій лінії. У дідуся проблеми зі здоров’ям. Якби до них потрапив вірус, то вони були б у сильній небезпеці». Я запитав його, чи молиться він і якщо так, то про що? Його відповідь пролунала досить природно: «Щоб все закінчилося з мінімальними жертвами».
Тіна
Тіна (37 років), живе в Німеччині, займається творчою роботою в якості спікера. Вона щаслива, що живе саме в Німеччині, тому що з 18 березня, коли її тест на COVID-19 дав позитивний результат, вона відчуває особливу турботу держави і своїх сусідів.
«Хвороба не налякала мене, незважаючи на те, що я була в тяжкому стані. У мене були проблеми з диханням протягом двох тижнів і жахлива слабкість». Як тільки Тіні стало краще, у неї вкоренилася одна думка, що жінка почала молитися про це. Вона сказала, що їй би хотілося, щоб люди продовжували виявляти таку ж увагу і турботу один про одного, навіть коли коронавірус вже більше не становитиме такої загрози, як зараз.
Педро, Сюзан, Адай, Джоан
Педро (46 років), пастор, сповнений енергії, ніби у нього імунітет проти старіння. Він веде активний спосіб життя і любить свою дружину Сюзан і двох дітей – Адай (19 років) і Джоан (18 років). Педро щасливий, що у нього є можливість здійснювати пасторське служіння.
Сюзан захворіла першою, а незабаром захворів і Педро. Потім захворіла Адай. Джоан перебувала на ізоляції в своїй кімнаті і у неї не спостерігалося ніяких симптомів захворювання. «Я думав, що маю справу з м’якою формою захворювання, але через сім днів мій стан погіршився», – сказав Педро. – Це був непростий час, особливо, коли одного разу вночі я відчув, що мені не вистачає повітря, і я більше не можу дихати».
Його єдиною реакцією було: «Боже, я в Твоїх руках». Я спробував поговорити з Педро минулимм вихідними, але його загальний стан не дозволяв цього. Він схуд більш ніж на 7 кг. Я запитав Педро, про що він у першу чергу молився. Він відповів: «Я молюся про батьків: їм по 80 років, вони живуть на півдні Іспанії й поруч з ними немає рідних».
Я запитав Адай, як ця ситуація вплинула на її життя. «Мої взаємини з Богом покращилися, – відповіла вона. – Я абсолютно по-іншому стала ставитися до Біблії і спілкуватися з друзями, зросла як особистість. Бог не карає. Він все робить з любов’ю, і він не є автором наших катастроф».
Джузі
Джузі (56 років), живе в Італії. Вона мати двох дорослих дітей 29 і 23 років. Джузі – соціальний працівник, фахівець із врегулювання суперечок і конфліктних ситуацій, є консультантом у хоспісі для важкохворих пацієнтів, а також бере участь у наданні психологічної допомоги неповнолітнім, жертвам домашнього та сексуального насильства.
Відчувши перші симптоми COVID-19, вона інстинктивно злякалася перспективи госпіталізації, а не самої хвороби. Жінка каже: «Я не боялася; мені ніколи і не приходила думка питати Бога: чому я? Може тому, що я завжди думала: «А чому не я?» Я вірю, що бути християнином, не означає мати захист від подібних ситуацій, а навпаки приймати їх, бути впевненими, що Бог поруч з вами і під час шторму».
Мауріціо і Луїза
Мауріціо (59 років) працює в лікарні Бергамо в Італії разом зі своєю дружиною Луїзою (56 років). Він відчув перші симптоми хвороби 4 березня. Спочатку була температура, потім з’явилося утруднене дихання, стан погіршувався. 11 березня довелося викликати швидку допомогу. Йому не вдалося навіть попрощатися зі своєю дружиною і 15-річним сином.
Те, що він побачив у стінах лікарні, було «справжнім жахом». Люди в кисневих масках стояли в черзі, боячись почути, що медичні працівники скажуть їм у найближчі кілька годин. У Мауріціо не було сумніву, що він більше не побачиться з сім’єю, але на щастя, Мауріціо виписали. Він вдома, але поки що в ізоляції. Йому все ще важко дихати і вночі він продовжує спати з кисневою маскою. «Не недооцінюйте цей вірус; він може вразити будь-кого. Не грайте в супергероїв, зберігайте соціальну дистанцію! Я відчуваю, що щось змінилося всередині мене».
Луїза оповідала, що найскладнішим і сумним було те, що вона не могла побачити свого чоловіка, поки він не повернувся з лікарні через 13 днів. Незважаючи на це, вона зберігала позитивний настрій. Вона поки не знає, заразилася вірусом в лікарні або від свого чоловіка чи інших людей, тому що інфекція могла перейти від будь-якого з них. Цей досвід допоміг їй зрозуміти наскільки важливо і прекрасно проводити час з коханими.
Ребекка і Томас
У Швеції, мені вдалося поспілкуватися з Ребеккою, жінкою з Румунії, їй 52 роки, вона заміжня за шведом. Її чоловікові Томасу – 67 років. Вони живуть в Мальмбеке. Ребекка підозрює, що підчепила вірус у поїзді. І в свою чергу, заразила Томаса.
Кілька днів вона не могла їсти, почався важкий кашель. Після того, як температура піднялася вище 40°C і вона повністю знесилилась, Ребекку забрала швидка допомога.
Коли Ребекка почала одужувати, то сказала: «Це гарний час подумати, поміркувати про Бога і більше молитися про сім’ю і дорогих нам людей, і про світ. Я думаю, що люди дуже скоро забудуть через що їм довелося пройти, але я дуже сподіваюся, що ніколи не забуду про це, тому що без Бога, я ніщо».
До моменту, коли Ребекку виписали, Томасу стало погано. «Температура, кашель і як тільки ти встаєш, починаєш задихатися. Це було жахливо боляче. Кашель був такий сильний, що здавалося, що він ніколи не закінчиться». Томасу не було страшно, але хвороба забрала всі сили. Томас упевнений, що без Божої допомоги він би не впорався. «У майбутньому я буду більше покладатися на Бога», – підсумував він.
Норель Якоб, журнал «Адвентистський вісник», Трансєвропейський дивізіон
Джерело: esd.adventist.org
