Колись такі люди були приречені на самотність. З дитинства їх не пускали у соціум, тож суспільство їх не приймало. У наш час люди з інвалідністю отримали свої права, а також шанс зайняти достойне місце серед інших. Для цього існує інклюзивна освіта. Вже не перший рік діти, яких називають особливими, починаючи від дитячого садочку, мають можливість навчатися та зростати у колі однолітків. Яких успіхів вдалося досягнути, чи існують перепони на шляху соціалізації дітей з інвалідністю та їхніх наставників, у сюжеті “Вістей Надії”.
Незважаючи на те, що в Україні інклюзивна освіта існує лише декілька років, вона вже принесла чимало позитивних результатів. Дениско відвідує дитячий садок з двох років. Саме тоді йому поставили невтішний діагноз – мукополісахаридоз другого ступеню. Це рідкісне орфанне захворювання. У світі від нього потерпає одна людина на 200 тис. населення. В Україні мешкають лише 60 заручників цієї недуги. Незважаючи на хворобу, хлопчик продовжив відвідувати заклад дошкільної освіти. І хоча внаслідок діагнозу Денис відстає у розвитку та регресує, має у садочку багато друзів. А його мама отримала можливість працювати.
Марія, мама дитини, яка відвідує дошкільний заклад освіти з інклюзивною формою навчання розповідає: “У першу чергу це соціалізація. І яка би не була важка дитина, але їй потрібно навчитися бути у колективі. Серед дітей і серед інших людей, які не мама і не тато. Коли почався карантин, і ми були вдома, це дуже важко! Є різні діти і різні діагнози. У нас такий діагноз, коли він забуває щось робити. Коли він не спілкувався з дітьми, і потім знову була адаптація – це для нього було важко”.
Постійно відвідуючи дитячий садок, Денис чудово знаходить спільну мову з однолітками. Він навчився спілкуватися з ними, а батьки перестали боятися неприйняття з боку суспільства. Хоча поза навчальним закладом трапляються різні ситуації.
“Поїздка у маршрутці – це найстрашніше, що може бути у нас у повсякденному житті. Це нерозуміння. Коли велике скупчення людей, для нього незрозуміла обстановка. Коли заходить у переповнену маршрутку, і немає місць. Це такий крик, така реакція, яку люди не сприймають”, – пояснює Марія, мама дитини, яка відвідує дошкільний заклад освіти з інклюзивною формою навчання.
Спеціалісти зазначають: якщо особлива дитина постійно перебуватиме лише з батьками, існує ризик, що настане регрес. Навіть якщо така дитина не може здобувати знання на рівні з однолітками, спеціалісти шукають до неї інший підхід, працюють за індивідуальною програмою. Хоча дошкільний заклад №37, який відвідує Денис, працює за інклюзивною формою навчання близько 4 років, особливі діти відвідували його протягом останніх 20 років. Деякі випускники досягли суттєвого прогресу. Наприклад, колишня вихованка з синдром Дауна наразі здобуває фах дизайнера у Мілані.
Леся Ковальчук, директорка Львівського закладу дошкільної освіти №37 говорить: “Філософія інклюзії як раз полягає у тому, щоб діти з особливими потребами були занурені в освітнє та культурне середовище закладу. Щоб діти з особливими потребами почували себе тут як рівні. Щоб діти, які мають розвиток без особливостей, розуміли, що не всі є однакові. Щоб вони розуміли розмаїття і вчилися приймати. Ми вже підходимо до цього, що цих дітей не ховають, вони занурюються у освітні простори звичайних закладів освіти”.
Експерти зазначають, що наразі для нашої країни це неабиякий виклик. Не всі люди готові приймати громадян, які мають особливості. Так само поки що не всі батьки схвалюють той факт, що поряд з їхніми чадами перебувають малята, поведінка та розвиток яких відрізняються. Українські педагоги не мають спеціалізованої освіти, тож навчаються самотужки. Переважна більшість закладів освіти не облаштована під потреби людей з інвалідністю.
Діана Маїк, вчителька-логопединя каже: “Інклюзія лише починається, але ми вже маємо такий певний досвід. І дітки, які займаються, відвідують садочок, вони, перш за все, влиті у суспільство. У них розвивається комунікація. Їх приймають, їх люблять. І вони набувають певних навичок, які їм потрібні будуть у щоденному житті. Інклюзія відкриває усім діткам шлях до здобуття освіти, і щоб вони могли себе максимально реалізувати, відповідно до своїх можливостей”.
Покликання інклюзії – відкрити сильні сторони кожної дитини. Утім, наразі українські освітяни не мають певних протоколів, за якими слід працювати з особливими вихованцями. Хоча б базові знання необхідні як педагогам, так і на рівні суспільства. Розуміючи про відмінності людей з інвалідністю або поведінковими розладами, оточення краще сприйматиме їх та знатиме, як саме комунікувати з тими, хто відрізняється від загальної більшості.
“В Україні інклюзивна освіта працює вже з 2018 року. Отож три роки поспіль наші освітні заклади працюють з інклюзивними дітками. З дітками, які мають особливі освітні потреби. Вони мають можливість відвідувати як дошкільні заклади, так і заклади загальної середньої освіти. У кожному місті створюються такі вікові групи за потребою, відповідно до витягів інклюзивно-ресурсних центрів. Створюються інклюзивні групи, беруть на роботу асистентів вихователів. Відповідно, вони працюють з цими дітками. В інклюзивні групи ми набираємо від 1 до 3 діток. Але єдине – з одними діагнозами. Якщо діагнози супутні, відповідно, вони відвідують одну вікову групу. Якщо ні, то тоді створюємо ще одну додаткову групу”, – пояснює Наталія Клочко, головний спеціаліст сектору оцінювання якості освіти Головного управління освіти Департаменту гуманітарної політики.
Освітні установи мають право заключати договори зі спеціалістами, необхідними дітям, які їх відвідують. Таких спеціалістів знайти нелегко, адже стандартна педагогіка, якій навчають у вітчизняних ВУЗах, у цьому випадку не працює. Ці учні потребують іншого механізму подачі знань. Тож наразі педагоги засвоюють нові навички у ході роботи, нерідко – інтуїтивно. Наголошують, що потребують співпраці з іноземними колегами, які мають досвід у цій сфері. У країнах Європи інклюзія успішно працює від 20 до 50 років. А наразі важлива задача українських наставників – навчити батьків не боятися показати потреби своїх дітей та спитати поради, оскільки суспільство готове прийняти їх такими, якими вони є.
Лариса Попроцька, Микола Івахненко, “Вісті надії”
