Львівський меморіальний музей тоталітарних режимів створює тематичну онлайн-платформу. Свої історії розповідають люди, які внаслідок післявоєнних репресій отримали статус “дітей ворогів народу”. Проєкт має назву “Втрачене дитинство”. Записані історії 30 осіб. Ці відеоматеріали доповнюються фотографіями, текстовими документами, лекціями дослідників цієї теми. Про це у новому випуску “Вістей Надії”.
Середина минулого століття в історії України стала періодом масштабних соціальних катастроф. Музей “Територія терору” розташований на місці колишніх гетто та пересильної тюрми. Попри світову пандемію, усі охочі мають змогу ознайомитися з історіями українців, які стали жертвами репресій та людської жорстокості у дитинстві. Проєкт підтримує Європейський Союз за програмою “Дім Європи”. Музей реалізує його спільно з чеською громадською організацією Post Bellum.
Ольга Гончар, директорка музею “Територія терору” розповідає: “Використовуємо можливості, які дає пандемія. Це зокрема можливості реалізації онлайн-проєктів тому, що зараз ми знаходимося в основній експозиції “Територія терору”. Але, відповідно до всіх карантинних норм, не завжди є можливість показати її нашим відвідувачам. Тому ми зараз максимально переносимось в онлайн. Величезна складність у тому, що наші “непочуті” – це старші люди. Вони у зоні ризику. І для нас це є викликом у тому, що ми максимально дотримуємось усіх крантинних норм, вони нам додають обмеження. Тобто ми можемо записувати їх або на вулиці, або онлайн. Але люди зараз більш закриті, ніж до світової пандемії”.
Ось так атмосферно та затишно виглядала кімната української родини у середині минулого століття. Тут бачимо її після проведеного обшуку. Як наслідок усі члени родини нерідко опинялися у страшних вагонах-телятниках. Один із них став музейним експонатом. Зазвичай, таким чином транспортували худобу, а під час масових депортацій – на нове місце поселення кілька десятків людей одночасно.
Христина Рутар, координаторка усноісторичного проєкту “Непочуті” та міжнародного проєкту “Втрачене дитинство” говорить: “Більшість історій, які представлені тут, у вагоні, стануть частиною проєкту “Втрачене дитинство” на онлайн-платформі”.
На фото герої проєкту у дитячому віці. Цим малюкам довелося пережити втрату рідного дому, батьків, голод, холод, страшні хвороби, жахливі умови побуту та насилля… За висновками істориків, в Україні практично не існує родини, яка б у той чи інший спосіб не стикалася з масовим насильством у середині минулого століття.
“Працюючи над проєктом “Втрачене дитинство” ми зрозуміли, що досвіди дітей, які були без вини винуваті, репресовані через батьків, через родичів, вони є менш проговорювані, їх маргіналізують як ті старші, які були, по-суті, ув’язнені ГУЛАГу, так і, з рештою, не проговорюємо ми, як науковці, теж. Ми зіткнулися, що таких досліджень досить мало”, – додає Христина Рутар.
Історії людей, які втратили дитинство, тривалий час замовчували або знищували. Тож у музеї зберігають їх у листах, щоденниках, побутових речах, фотографіях і усних переказах.
Ділиться Ганна Іванцова, депортована у дитинстві з Тернопільщини на Далекий Схід: “Там нас всіх переписали, перерахували. Я, пам’ятаю, попросилася по нужді. І мене вивели за сільську раду. Я змерзлими рученятами знімала штанята, а солдат стояв наді мною з автоматом. Повірте, лице того солдата я пам’ятаю донині. Зробили таку величезну палатку. І в тій палатці у нас були всі родини. В одній палатці. Посередині палатки стояла буржуйка – металева така пічка. А кругом зробили дерев’яні нари. І так на тих нарах спали. Це була зима. І ми так до весни у цій палатці жили”.
Олександра Крип’якевич народилася у 1944 році у Стрию, що на Львівщині. Її батько був греко-католицьким священником. За відмову перейти у православ’я співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ арештували його, а незабаром і маму. Усю родину, разом із маленькою Лесею вислали до Сибіру.
“У тім робочим посьолку був якийсь кіоск. І коли я поверталася зі школи, то я все до того кіоска йшла і вона мені з газети робила маленький той і хлюпала за п’ять копійок тюльку. І то були найбільші солодощі. Ми вже мали їхати до України. Нас викликали, щоб видати паспорти, бо прийшла реабілітація. І сказали: “Мы вас извиняем! Возьмите ваши документы”. Оту фразу я запам’ятала“, – розповідає Олександра Крип’якевич, у дитинстві вислана до Сибіру.
Проєкт триватиме рік. Інтерв’ю оцифрують та оприлюднять у міжнародному архіві “Memory of Nations”. Результатом проєкту стане розвиток філії – Музею малолітніх в’язнів і репресованих. А наразі дослідники історії продовжують збирати свідчення та закликають ділитися своїми історіями усіх охочих.
Лариса Попроцька, Микола Івахненко, “Вісті надії”
