Заплющіть очі. Заплющили? Тепер спробуйте щось зробити: до прикладу, знайти в іншій кімнаті якусь дрібничку. Як ви себе почуваєте, коли не можете побачити те, що шукаєте? Напевно, вам буде важко без сторонньої допомоги. Однак ви можете відкрити очі і побачити. А тридцять шість мільйонів землян цього не можуть. Щороку 15 жовтня відзначають День білої тростини. Пропонуємо разом з журналістами “Вістей Надії” дізнатися, як живуть незрячі в нашій країні. А таких, за неофіційною статистикою, сімдесят тисяч.
Жовті листочки, ще зелена трава. Так гарно довкола… А тепер уявіть, що ви раптом опинилися в темряві. Звук чуєш, можна відчути на дотик, але не бачити.
Близько вісімдесяти відсотків інформації людина отримує через очі. Проте дехто не має цієї можливості. Пан Павло ще з дитинства погано бачить. Однак, як говорить чоловік, це не завадило йому реалізуватися.
Павло Данильченко, програміст каже: “Мене максимально привчали до звичайного життя”.
Труднощі також виникали, адже потрібне було навчання, щоб адаптуватися до життя.
“У школі мені важко було навчатися. Хоча частина вихователів, учнів мене розуміли, допомагали”, – ділиться Павло Данильченко, програміст.
Згодом чоловік звернувся до Українського товариства сліпих і пройшов спеціальну підготовку.
“Починаючи від особистої гігієни і закінчуючи спілкуванням із зовнішнім світом. Тобто тебе навчають всьому: щоб ти міг встати, почистити зуби, вмитися, одяг якось приготувати, вдітися, взутися, піти до магазину. Щоб ти не боявся цього”, – розповідає Павло Данильченко, програміст.
Наразі Павло працює програмістом у бібліотеці та навчає інших комп’ютерної грамотності. Бути незрячим – не означає поховати себе в чотирьох стінах. Такі люди працюють, відвідують різні місця, користуються громадським транспортом.
Павло Данильченко, програміст ділиться: “Ти можеш орієнтуватися: сходи, схили, підйоми, до магазину, у магазині – це дуже зручно за допомогою тростини”.
Це побутові питання. А от працевлаштуватися незрячому тяжче, адже більшість робочих місць їм недоступні. Тому вони засновують власні організації.
Олег Лепетюк, керівник Харківської асоціації незрячих юристів, адвокат говорить: “Ми створили організацію, будучи випускниками юридичної академії для того, щоб на ринку праці представити себе. Оскільки роботодавці не бачили в незрячих юристах конкурентних фахівців”.
Більше двадцяти років пан Олег із колегами надають юридичну допомогу, а також беруть участь у соціальних ініціативах. Цим вони намагаються подолати упереджене ставлення суспільства до осіб з інвалідністю по зору.
Олег Лепетюк, керівник Харківської асоціації незрячих юристів, адвокат продовжує: “Суспільство не знає можливостей незрячих людей, не знає їхнього творчого, професійного потенціалу, рівня знань і тому ставлення є певною мірою упереджене і співчутливе. Тобто незрячого фахівця не сприймають як рівного порівняно з іншими”.
Для соціально вразливих верств населення організували гарячу лінію, де можна отримати консультацію.
Олег Лепетюк, керівник Харківської асоціації незрячих юристів, адвокат розповідає: “До нас починають дзвонити пенсіонери. Якщо є зміни у виплаті соціальних допомог, якщо змінюється порядок забезпечення технічними засобами реабілітації – телефонують особи з інвалідністю”.
Окрім роботи важливий саморозвиток. Для цього можна завітати до бібліотеки. Для незрячих чи слабозорих є книги, надруковані шрифтом Брайля, а також в аудіоформаті.
Ганна Калініна, завідувачка бібліотеки № 17 ім. Л.Л. Гіршмана говорить: “В нас багатьом книгам більше сорока років. І їх читають. Це теперішнє покоління ми забезпечуємо в більшості тільки аудіо літературою, тому що вони до цього звикли. А покоління старших людей надає перевагу тільки Брайлю”.
Читають такі книги за допомогою рук. На сторінках розміщують ряди спеціальних точок. Відчуваючи їх пальцями, незрячий може читати.
“Книга Брайлем – це дрібна моторика, так мозок дитини розвивається. Їм необхідно читати. Якщо вони будуть користуватися тільки комп’ютером і слухати – це погано”, – ділиться Ганна Калініна, завідувачка бібліотеки № 17 ім. Л.Л. Гіршмана.
Пані Ганна розповідає, що незрячим часто не вистачає спілкування. Вони приходять до бібліотеки не просто, щоб обрати літературу, а й поспілкуватися. Тому працівники книгозбірні ще й виступають у ролі психологів.
“Вони дуже чуйні, тонко відчувають, дуже добре відчувають нещирість людську”, – знає не з чуток Ганна Калініна, завідувачка бібліотеки № 17 ім. Л.Л. Гіршмана.
Що ж, я спробую, як це – бути незрячою. Для цього зав’яжу очі хусткою. І намагатимусь пройти з одного кінця парку в інший.
Хоча я знала напрям куди йти, проте одразу збилася зі шляху. Натрапляла на різні перешкоди. Однак намагалася повернутися на правильний шлях. Добре, що небайдужі перехожі допомагали. Врешті-решт дісталася мети.
Для більшого контролю над ситуацією я взяла дві палиці. Скажу відверто: дуже тяжко орієнтуватися у просторі, коли не бачиш, куди йдеш.
Спробувавши на собі, розумію, яких зусиль потребують звичайні, здавалося б, речі. Тому будьте чуйними до потреб інших. Якщо побачили незрячого, запитайте, чи потрібна допомога. Тактильна плитка, спеціальні звуки світлофора чи в метро, оголошення зупинок наземному транспорті полегшують життя незрячих. А для роботи за комп’ютером чи смартфоном є відповідне програмне забезпечення.
Павло Данильченко, програміст пояснює: “«Скрін рідери», тобто читачі з екрану, тобі все розповідають. Вони постійно покращуються, і з ними стає все зручніше. Тобто з ними ти можеш в Інтернет вийти, вичитати якийсь документ, ти можеш написати документ, ти можеш його коригувати, можеш робити все, що хочеш”.
Однак працювати ще є над чим, особливо в сфері інфраструктури. Чи будуть ґрунтовні зміни, покаже час. А поки наші герої зичать усім не втрачати оптимізму.
Олег Лепетюк, керівник Харківської асоціації незрячих юристів, адвокат радить: “Ніколи не опускати руки, не впадати у відчай і бути активним. Навіть якщо приходить думка, що немає результату, немає ефекту від цієї активності, її потрібно також відкидати. Кожний довгий шлях починається з першого кроку”.
Бережіть зір, адже бачити – це велика перевага. Сьогодні я на власному досвіді переконалась у цьому.
Інна Сокольська, Олександр Федоров, “Вісті надії”
