Розповідає Надія Дуньо, м. Одеса.
Все почалося з того, що моя знайома попросила молитися за чоловіка, який знаходився в реанімації після поранення. Понад місяць він знаходився там, шансів вижити не було. Моя подруга Ольга, яка знаходилась в Німеччині, попросила мене особисто помолитися за пораненого чоловіка її подруги Наталії, який знаходився в лікарні. Так я вперше відвідала шпиталь, де знаходилось багато інших хлопців.
Без зайвих слів я сказала: «Господь привів мене до вас, щоб помолитися. Я з церкви. Дозвольте молитися за вас». Деякі хлопці сіли та схилили голови, інші лежачи плакали. Так, 14 листопада, почалося наше служіння пораненим. Всю ту ніч я провела в молитві та сльозах, закликаючи Бога. «Ти ж мати! Йди та молися за кожного солдата!», – я ніби почула поклик серця.
Ледве дочекавшись ранку я побігла до лікарні. Була злива, але це не зупинило мене, я просто бігла, прихопивши гостинці та Закон Божий. Тоді я познайомилася з багатьма. Повідомила що за них моляться. Я обіймала їх усіх, як мати обіймає своїх синів.
Втретє я наварила дві п’ятилітрові каструлі вареників із вишнею та взяла книги «Надія у світі, що гине», «Як мені жити, якщо?», буклет «Отче наш». Взяла Біблію до рук і пішла до хлопців. Моєму приходу зраділи. Я обіймала їх та казала: «Я, як мати, принесла вам вареничків, щоб ви відчули домашнє тепло, і принесла також звістку спасіння від Бога».
Я назвала цей проєкт «Матері в молитві», оскільки багато сестер-матерів приєднались до молитви за поранених та багато хто відгукнувся допомогти. У цьому проєкті своїми настановами та порадами нас підтримав пастор третьої громади одеської церкви адвентистів Віктор Онуфрійчук.
До служіння в лікарні приєдналися й інші жінки. Сьогодні в команді п’ять сестер. Ми стали готувати сотні пиріжків і знову відвідувати хлопців, роздаючи також фрукти та книги. Сестри третьої громади церкви також допомагають роздавати книги «Велика боротьба» на Одеському залізничному вокзалі.
Одного разу ми познайомились із хлопцем з 11-ої палати, який протягом місяця не міг спати. Ми втішили його в молитві. Через деякий час він зустрів нас із посмішкою та сказав, що після того, як ми пішли, він заснув. «Тепер ти бачиш який наш Бог – чудовий, люблячий, багатомилостивий, вибачний», – зробила я висновок.
Ми полюбили цих хлопців як своїх синів!
