24 лютого 2022 року назавжди закарбувалося у нашій пам’яті. Для кожного цей день почався по-різному: хтось прокинувся від вибухів, хтось — від тривожних дзвінків, а хтось до останнього не вірив, що війна справді почалася.
Адміністрація та викладачі Приватного вищого навчального закладу «Український гуманітарний інститут» (УГІ) поділилися своїми спогадами про той грізний ранок і тим, за що вони вдячні Богові зараз.
Олександр Слюсарський, проректор з адміністративно-фінансових питань:
«Перший день війни забути неможливо. І сьогодні, підходячи до вікна моєї кімнати, пригадую, як на світанку 24 лютого, прокинувшись від вибухів, через це вікно побачив спалахи. На горизонті був Київ, його північна частина…
Звуки вибухів лунали з боку Гостомельського аеропорту, а червоний горизонт спалахував із боку Києва. Я глянув у вікно, побачив заграву, і зрозумів — почалося. Коли я зайшов у кімнату до свого сина, він мирно спав, нічого не підозрюючи. Я його почав будити:
— Синку, — кажу я йому, — вставай.
— А чому так рано?
— Війна почалася…
Дружина із сином почали збирати речі, готуючись до евакуації. А я пішов в адміністративний корпус інституту на екстрену нараду…
Одразу після звільнення Бучі ми повернулися сюди, повернулися до звичайного ритму життя. Але ті спогади щоденно супроводжують мене.
Минуло три роки.
Ми живі й здорові.
Щиро дякуємо Богу за турботу, за піклування, за те, що діти в безпеці, а ми з дружиною можемо займатись звичайними життєвими справами».
Аркадій Коваль, викладач кафедри журналістики:
«Наша родина — я, моя дружина Наталія, донька Дарина, зять Андрій і наша улюблена собака Герда — зустріли повномасштабну російську навалу, як і більшість бучан, чи не найпершими в Україні.
Евакуюватися відразу нам не вдалося через те, що ми гуртом захворіли на COVID-19. Труднощі почалися з першого ж дня окупації. Відсутність електроенергії, газу, води, опалення, їжі та медикаментів давалася взнаки. Наприклад, воду ми брали з замерзлих діжок будівельного майданчика поруч із домом, а дещицю крупів і макаронів примудрилися розтягнути на кілька тижнів.
Ми з Андрієм кожного ранку, навіть під обстрілами, вимушені були покидати домівку, щоб знайти хоча б трохи їжі чи ліків. Це було наче ходити по лезу ножа — кожен крок міг стати останнім.
Масові безперервні обстріли та бомбардування міста, вбивства мирних жителів загарбниками стали буденними явищами з перших днів окупації. Щодня, ризикуючи життям, наша сім’я виживала, як могла.
Незважаючи на безперервний гуркіт ворожої техніки і вибухи, наша родина згуртовувалася для спільної молитви. І Господь відгукувався на наші щирі звернення.
Ми вижили лише завдяки милості Божій. Усі обставини, які траплялися з нами щомиті під час окупації, свідчили про те, що ми не мали жодних шансів вже у перші дні. Але, всупереч логіці та обставинам, ми залишилися живі.
Я вірю, що в майбутньому, сидячи біля ніг Христа, ми дізнаємося більше. Господь витре наші сльози й обійме кожного члена моєї родини Своїми міцними, але лагідними руками. Там, на Новій Землі, Він розповість справжню, незнану нами до того історію нашого порятунку».
Роман Макарчук, проректор з соціально-виховної роботи:
«На момент повномасштабного вторгнення ми служили в Івано-Франківській області, про війну дізналися з дзвінка брата. Перші місяці ми брали участь в евакуації людей, приймали їх на ночівлю, годували та допомагали дістатися кордону. Також разом із членами церкви випікали хліб і відправляли на передову.
Через деякий час в табір YourCamp, що в Буковинській конференції, куди евакуювали студентів з УГІ та трохи згодом дітей з Миколаївщини з центрів (інтернатів), попросили приїхати і нашу сім’ю, щоб послужити людям.
Влітку під час дитячого табору зустрілися з керівництвом церкви, яке повідомило про потребу в служінні в Бучі. Ми не планували переїжджати, але після розмов і візиту погодилися. Наприкінці 2022 року дізналися, що студенти повертаються в кампус, і почали підготовку.
23 січня 2023 року ми вже були в УГІ. Багато хто питав, чи не страшно нам їхати в Бучу, але ми довіряємо Богу, який веде нас. Якщо Він привів нас сюди, значить, це Його воля, і ми можемо бути корисними Йому та Його дітям».
Богдан Синчак, завідувач кафедри журналістики:
«Вдячний за те, що всі мешканці кампусу благополучно евакуювались, ніхто не постраждав. Також за те, що у цих важких умовах ми змогли завершити навчальний процес, провести підсумкову атестацію та випустити четвертокурсників. За фінансову підтримку спонсорів. І звісно за те, що після деокупації Бучі ми змогли відновити повноцінний навчальний процес».
Ігор Корещук, декан Українського адвентистського теологічного інституту (підрозділ УГІ):
«Вдячний Богу, що живі… Що піклується про сім’ю, захищає Церкву. Дякую за нашу Україну, яку Бог зберіг від загарбання та поневолення».
Минуло три роки, і кожен із нас продовжує жити з наслідками того дня. Війна змінила наші життя, але ми вдячні Богу за те, що змогли вистояти, допомагати іншим і повернутися до роботи та навчання.
Валерія Вірста
Український гуманітарний інститут
Більше матеріалів про переживання першого етапу вторгнення цими авторами:
Книга “Україна. Війна. Бог” (Київ: Джерело життя, 2023; перевидання: 2024)
Виживання у Бучі та допомога харків’янам: війна очима вірян з Кривого Рогу
Аркадій Коваль. «Бородатий вояка різко обернувся і направив автомат на мене…»
