Розповідає Наталія Арсонова, м. Херсон.
Я працюю адміністратором у Херсонській адвентистській школі. 24 лютого, коли їхала в маршрутному таксі на роботу, звернула увагу на те, що водій якось дивно себе поводить. Він зробив оголошення, що йому слід негайно повертатися в парк. Дорогою на чергування до школи мене не полишало тривожне передчуття. Неподалік я почула вибух та побачила як здіймається стовп диму. На роботі я дізналася, що дійсно почалася війна.
Дуже розумно та зібрано повелася директорка школи Лариса Ярова. Вона зібрала персонал на молитву, роздала всім певні вказівки, що стосуються заходів безпеки, охорони будівлі, забезпечення продуктами тощо. Забігаючи наперед, можу сказати, що будівля школи під час бойових дій не постраждала. Окрім перших двох субот війни богослужіння в церкві не припинялись.
Перше березня вважається офіційним днем початку окупації. Дякувати Богу, в місті не припинили працювати всі комунальні служби. Церква ж постійно гаряче молилась. Молитовні служіння за допомогою інтернету та телефонного зв’язку проходили щодня, іноді по три рази на день. Молитви звучали як ніколи щиро та полум’яно, оскільки ми не знали, що очікує нас у майбутньому. Господь милосердно відповідав на наші молитви. На свій страх та ризик ми продовжували здійснювати служіння.
На початку окупації перше з чим ми зіткнулися – нестача продовольства. Ми елементарно не знали де купити хліба. Пошуки продуктів продовжувались щодня. Якщо вдавалося щось дістати – купували про запас та повідомляли всім членам церкви. Через деякий час зачинилися всі банківські відділення та переведенням коштів в готівку займалися лише міняйли на ринку. Всюди панувало збентеження та тривога. Ціни моментально злетіли. Продукти привозили лише з окупованих територій.
Але водночас ми відчували братську любов. Члени церкви почали особливо переживати один за одного та підтримувати. Пресвітери, які мали автівки, розвозили продукти, товари першої необхідності всім нужденним. Не зважаючи на те, що почалися труднощі з паливом, Господь дивовижним чином забезпечував служителів бензином.
Незабаром перший спалах паніки минув. Люди стали звикати до нових реалій життя. Адміністрація Південної конференції церкви адвентистів сьомого дня декілька разів допомагала матеріально. Потім Господь послав нам спонсора, який не був адвентистом, але допомагав нам коштами. На ці кошти ми купували продукти для членів церкви та відвідувачів.
Труднощі згуртували та об’єднали церкву. Брати та сестри стали запаковувати продовольчі набори, щоб роздавати нужденним. Ми поділили місто на райони, щоб допомогу мали змогу отримувати всі без винятку. Ми ділилися гуманітарною допомогою з мешканцями міста. Спочатку роздавали посеред тижня, потім стали роздавати після суботнього богослужіння, щоб люди приходили слухати Слово Боже. Таким чином, багато людей відвідали зібрання, вперше переступивши поріг молитовного дому.
Поступово члени церкви з дітьми стали їхати, бо знаходитися на окупованій території, особливо молодим людям, ставало все більш небезпечно. З липня на три громади залишився один пресвітер Сергій Губенко, який здійснював служіння Вечері та поховання. Місто поступово спорожніло. Люди без особливої причини намагалися на вулицю не виходити. У церкві в основному залишились люди похилого віку та одна дівчинка з бабусею. Але в цей час молитовний дім почали постійно відвідувати від 25 до 75 осіб кожну суботу. Приходили люди різного віку, чоловіки та жінки, деякі з дітьми.
Регулярно проводилась Вечеря Господня, уроки суботньої школи, звучали проповіді, псалми, молитви. Керівник жіночого відділу проводила частину богослужіння під назвою «5 хвилин доброти». О дев’ятій годині відбувалося молитовне зібрання, яке відвідувала велика кількість гостей. Фактично, можна сказати, що з початку війни у Херсоні почалась євангельська програма. За весь час свого існування церква не бачила такої кількості відвідувачів.
Коли окупанти лишали місто, вони зруйнували комунікації та ми на місяць залишились без світла, води та тепла. В церкві замовкли співи гімнів під акомпанемент, зачинилися санвузли, стало дуже холодно в приміщенні, тимчасово припинилось постачання гуманітарної допомоги. Але нових відвідувачів це не зупинило, та не менш 25 осіб продовжували відвідувати богослужіння в будь-яких умовах.
Воду набирали баклажками, пляшками. Запасалися продуктами. Особливо приємно здивувало те, що мешканці міста стали добрішими один до одного, охоче ділилися водою, допомагали заряджати телефони та павербанки. Наприкінці травня зник український мобільний зв’язок та інтернет. Але мешканці міста, які мали вай-фай, ділилися з іншими безплатно. Потім окупаційна влада встановила російський зв’язок, якість якого була набагато гіршою. Але ми дякували Господу навіть за таку можливість спілкування.
Ще на початку окупації, коли в одного з членів церкви конфіскували партію видань уроків суботньої школи, церква залишилась без навчальних посібників. Згодом доставлення періодики стало неможливим. Я друкувала уроки на принтері, згадав далекі атеїстичні роки, коли користувалася друкарською машинкою, яка була встановлена у гардеробі.
Церква жила Божими обітницями. Особливо часто молилися 90 псалмом. З першого дня тижня молилися та продовжуємо молитися про мирну суботу, щоб була можливість провести богослужіння. Кожну суботу сприймаємо як подарунок від Бога. Почали цінувати елементарні речі, як дорогоцінний скарб.
Сьогодні тривають тривожні часи, живемо під постійними обстрілами, але найцінніше – живі відносини з Богом – війна відібрати не спроможна. Навпаки, тяжкі часи з’єднали залишок церкви у духовне братство, де кожен щиро піклується про свого ближнього.
