Марина Ільницька допомагає мешканцям Бериславського району Херсонської області отримувати продуктові набори в межах проєкту Всесвітньої продовольчої програми ООН (WFP), який реалізує ADRA Україна за підтримки представництва ADRA у Швейцарії. Ми поспілкувалися з Мариною про її шлях, роботу та виклики.
— Марино, розкажіть про себе і як Ви долучилися до проєкту.
— Я родом із Берислава. За освітою вихователька дитячого садочка, до війни працювала в Херсоні. З початком повномасштабного вторгнення повернулася додому, де довелося прожити весь період окупації. Це були страшні часи, іноді здавалося, що прощаєшся з життям. Але Бог вберіг.
11 листопада 2022 року Берислав звільнили, а вже 14 листопада приїхали перші буси з гуманітарною допомогою. Мене попросили допомогти з роздачею. Тоді я ще не знала, що це WFP і ADRA, просто бачила логотипи на коробках. Спочатку підключила чоловіка, потім батьків, а згодом і сама отримала офіційну пропозицію працювати. Погодилася, навіть не роздумуючи. Із 2023 року я вже в команді. Відчуття, що ти потрібен людям, стало для мене величезною моральною підтримкою.
— Ви працюєте в небезпечних умовах. Що найбільше мотивує?
— Те, що я живу в Бериславському районі, поруч із цими людьми. Я бачу і чую обстріли, я це все пережила. Я пам’ятаю полювання дронів на наше авто, коли ми видавали гуманітарну допомогу. У населених пунктах навколо — немає ні світла, ні газу, ні води, магазини не працюють. Тобто, інфраструктура відрізана повністю. Коли привозиш навіть невеликий продуктовий набір, розумієш: це може врятувати людину. Хліб під час війни — це святе. Банка тушонки чи літр олії — це можливість щось підсмажити, приготувати їжу навіть на вогнищі.
Приклад: у селі Зміївка рік чи півтора тому жили близько 850 людей, тепер лишилися шість. Коли ми привозимо їм допомогу, вони пишуть: «Дякуємо, що ви підтримуєте наше життя, завдяки вам ми виживаємо». Саме ось ці слова, ось ця подяка людей, вона мотивує. Це додає сил і бажання продовжувати.
— Більшість людей звідти евакуювалася?
— Хто виїхав, кого, на жаль, вбили, кого поранили і вони у зв’язку з пораненнями вимушені були виїхати або їх евакуювали. Таких населених пунктів, сіл, в які ми заїжджали, їх багато. Не так давно в одному із них я видавала продуктові набори. Було трішки навіть страшно, тому що висіли розвіддрони. А потім вже обстрілювали.
— Чому ті шість людей у Зміївці все ж залишилися?
— Причин кілька. Хтось не має куди їхати, у когось немає близьких. А деякі вже виїжджали, але зіткнулися з негативом у містах: «Понаїхали ВПО, нікому ви тут не потрібні». І ці люди, які побули переселенцями, на жаль, повертаються, і вони кажуть: «Краще ми будемо тут жити, виживати, ніж будемо відчувати ось це хамське ставлення». Я б сказала, що це, можливо, одна із головних причин, чому люди повернулися в ті спорожнілі села біля лінії фронту. Є й літні люди, бабусі й дідусі, які кажуть: «Кому ми потрібні? Доживемо вже своє тут. У разі чого, якщо нас вб’ють, поховайте нас у власному дворі. Вже залишимося тут, бо нам нема куди їхати». Таких історій дуже багато. І тільки нам, бо ми з ними спілкуємося, відомі певні нюанси.
— Як відбувається процес видачі?
— Все плануємо заздалегідь: домовляємося, коли приїде машина з продуктовою допомогою, аналізуємо, яка година більш безпечна для заїзду. Буває, що треба починати о четвертій чи п’ятій ранку. За певний час, певний день приїжджаю на місце видачі допомоги, за можливості інформуємо місцевих жителів. Приїжджаємо, розвантажуємо, організовуємо людей. Люди приходять з усіма документами, ми їх перевіряємо. На кожну людину, на кожного члена родини видаємо продуктовий набір вагою приблизно 11,5 кг, це продукти першої необхідності — квасоля, олія, сіль, цукор, макарони, спагетті, вівсяна крупа, пластівці і борошно. Але найголовніше — безпека. Якщо оголошується повітряна тривога (там, де нема сирени, дивимось інформацію в інтернет-чатах), закриваємо пункт і ведемо людей в укриття. Ми завжди працюємо в касках і бронежилетах (хоч бувають ситуації, коли не знаєш, допоможе це чи ні). Як тільки приходить повідомлення про закінчення повітряної тривоги, продовжуємо видачу. Люди повертаються у свою чергу, ми швиденько працюємо, видаємо, роздаємо, спілкуємося з людьми. У нас є скринька «Побажання, пропозиції, скарги». Люди пишуть свої побажання, що вони хочуть. Ми потім це перечитуємо, передаємо вже далі нашій команді. Отже, головне завдання — це безпека і допомога людям під час видачі.
— А як повідомляєте людей у селах без зв’язку та електрики?
— Дуже просто: «сарафанне радіо». Хтось отримав — розповів сусіду, той передав далі. І це працює навіть краще, ніж чати в інтернеті.
— Чи були випадки атак на вашу команду?
— Так. Перший раз це сталося в Тягинській громаді. Заїжджали в село Одрадокам’янка. І я вже пізніше зрозуміла, що нас, напевно, хтось здав. Чому я так кажу? Бо ми привезли двома машинами допомогу в населений пункт і мали поїхати дозавантажитись. Коли ми вдруге під’їжджали до села, саме тоді по нас почала працювати артилерія з лівобережжя. У нас були прильоти по полях — дорога йшла поміж полями з обох боків. Ми вже сиділи й думали: їхати додому й повертатись зранку, чи залишитись і видати допомогу зараз, бо знали, що люди нас чекають.
Я була у бронежилеті. Тоді ще допомога йшла не в коробках, а потребувала фасування. Борошно привезли окремо — ми фасували все на місці. Було домовлено про приміщення. Ми повернулися до Одрадокам’янки, і тоді над нами почали літати артилерійські снаряди. Я навіть не відчула вагу бронежилета: чотири пачки борошна по 20 кг я викидала й передавала хлопцям у руки так, ніби це був аркуш А4.
Це був перший такий випадок. Потім я приїхала додому, сиділа. Мама запитує, що сталося. Кажу: «Зачекай, я спробую зрозуміти, що я робила в той момент», — бо це якраз був стан афекту. Ми тоді діяли дуже швидко.
Коли розповіла мамі, вона сказала: «Ти більше не поїдеш». А я відповідаю: «Мам, людям потрібна допомога». Вона каже: «Добре, я їду з тобою».
А потім був ще один випадок — про нього вже писали на сайті ADRA Україна, у Facebook та в Instagram. Це сталося в Бериславі, коли ми завантажували продуктові набори, щоб відвезти їх у Новоберислав. Було три автівки, на яких планували доправити допомогу, і саме тоді два дрони скинули на нас три заряди. Це було 11 серпня 2023 року. Ця дата мені добре запам’яталася — тепер святкую її як свій другий день народження. Дякувати Богу, ніхто з людей не постраждав.
Чоловіки, які вантажили набори в автівки, встигли почути звук дрона й заховатися. А я сиділа просто навпроти дверей складу. Дрон підлетів і скинув заряд на автівки так, що звукова хвиля пішла просто в мій бік. Хлопці тоді навіть сказали: «Ти як тигриця». Мовляв, як сиділа спокійно, так і встала, і сказала: «Хлопці, ходімо!» — і пішла ховатися. Це теж був стан афекту — коли не про себе хвилюєшся, а про людей.
Хоча я розуміла, що дрон міг залетіти всередину складу. У них уже на той момент була практика: залітати в приміщення і скидати вибухівку саме там. Ми відійшли за дві стінки, зачинили двері й стояли, чекали, поки все закінчиться.
Зрозуміла, що сталося, лише за півтори-дві години. Коли відчула, що зі мною щось не так, зателефонувала чоловікові — він теж працює з нами. Кажу: «Нас обстріляли, треба забрати машини. Шукай колеса, щоб їх відтягнути». А він запитує: «А ти як себе почуваєш?» Відповідаю: «Зі мною все добре, треба машини й хлопців забрати». Тобто я думала не про себе в першу чергу. Хоча, як кажуть, спершу треба думати про себе, а вже потім — про інших. Навіть фотографія з того випадку десь залишилася.
Але нас це не зупинило. Ми вже через три дні поїхали в Новоберислав. Хоча в мене була контузія другого ступеня. Це було офіційно підтверджено: я лежала в лікарні, лікувалася під крапельницями та приймала пігулки. Після лікування ми все одно вирушили в дорогу. У перший же день після виписки я сіла й повезла людям допомогу.
— Як реагують люди під час роздачі допомоги?
— Буває по-різному. Ось навіть скажу щодо Новоберислава — коли обстріляли машини. Тоді до села повернулися три пошкоджені автівки, які надали місцеві активісти для перевезення допомоги з Берислава. Вони навіть не приїхали — їх притягнули, бо після тієї атаки дронів вони були настільки пошкоджені, що не могли завестися. Автівки повернулися в Новоберислав, а люди стоять і питають: «А чому допомогу не привезли?» Їм відповідають: «Ви ж бачите, що сталося з машинами». А ті у відповідь: «Нічого страшного, ви все одно мали привезти допомогу». Отака реакція людей мене трохи шокувала. Коли я вже приїхала згодом, спілкувалася з людьми, пояснювала, що і як сталося. Така ситуація. Дехто розуміє, але, на жаль, не всі. Деякі навіть казали мені особисто: «Ти повинна привезти мені допомогу під двір. Ти ж волонтерка, ти працюєш в організації, отже, зобов’язана привезти допомогу прямо під хвіртку». Було трохи неприємно, але я все одно допомагала людям і продовжую це робити.
— Тобто, є люди, які навіть вимагають, не бажаючи розуміюти ситуації?
— Незважаючи ні на що — вимагають. «Ти зобов’язана», — кажуть. На щастя, таких небагато. Є й інші люди в тих населених пунктах, які їм намагаються пояснити: «Що ти таке говориш, навіщо? Ти ж знаєш ситуацію, що й до чого». А до мене підходять і кажуть: «Усе добре, дякуємо, що приїжджаєте. Приїжджайте частіше, ми будемо раді вас бачити».
Люди писали мені побажання, залишали відгуки. І знаєте, коли я вже не їду в той чи інший населений пункт, бо, скажімо, там оформили допомогу, — я перечитую ті побажання. Це так приємно, так гріє душу. Бо не лише старости їх писали, а й прості люди, які самі хотіли долучитися — і писали. І коли читаєш це, знаєш: ти туди приїдеш — а тебе чекатимуть.
— Як Ви відновлюєтеся після важких, виснажливих днів?
— Я й досі працюю вихователькою у херсонському садочку, веду онлайн-заняття. Ці діти розкидані по всій Україні та світу — Польща, США, Німеччина, Фінляндія, Одеса. Кривий Ріг. Знаєте, коли зранку потрапляєш, наприклад, під обстріл або десь поруч «прилітає», все — боїшся, в тебе просто опускаються руки, нічого не хочеться. А ввечері виходиш на онлайн-зустріч, проводиш заняття для дітей у дитячому садочку — і бачиш ці маленькі оченята, ці щирі усмішки… І от той страх, який ще нещодавно паралізував, — зникає. Тому що в їхніх очах ти бачиш надію, спокій. І тебе ніби повністю перезавантажує.
Ти забуваєш про все, й усвідомлюєш: ось воно — маленьке покоління, заради якого ти повинен триматися, працювати, і ніколи, за жодних обставин, не показувати їм страху в своїх очах. І вони кажуть: «Марино Ігорівно, а давайте ще будемо працювати! А коли ми з вами знову побачимося? А завтра ми ж будемо щось робити, правда?»
Я не знаю, що буде зі мною завтра. Але кажу: «Так». І готую для них вправи на наступний день. А зранку — їду в небезпечну зону, видаю допомогу, знаючи, що ввечері мене чекають діти.
— Чого зараз найбільше потребує ваша команда?
— Є одна важлива потреба. Це, знову ж таки, питання безпеки. Коли їдеш у населений пункт, де немає стабільного зв’язку, ти не знаєш, чи летить дрон, у якому напрямку — і що тобі робити. Бо він пролітає за секунду й скидає заряд за секунду. Немає радарів, якими ми могли б користуватися, щоб заздалегідь виявляти загрозу.
Наприклад, у мене є один населений пункт, де дрони літають щохвилини — і не один, а кілька. І я навіть не знаю, як зараз туди заїхати, о котрій годині, як безпечно довезти туди продуктову допомогу, що робити.
Тому нам дуже потрібні радари — засоби для моніторингу та контролю повітряного простору. Хоча б для команди, бо це питання безпеки — і нашої, і людей. Якщо ми знатимемо, що, не дай Боже, щось летить, — зможемо вчасно завершити видачу допомоги, евакуювати людей у безпечне місце, самі теж сховатися. Бо не завжди каска чи бронежилет може врятувати. Осколок — річ підступна: навіть найменший, міліметровий, може, не дай Боже, перерізати артерію — і тоді вже ніхто нічим не допоможе.
А на тій прибережній смузі, де ми працюємо, зокрема й команда з Кривого Рогу, яка теж часто виїжджає в села біля Дніпра, — туди теж долітають дрони. А в нашій зоні вони долітають ще ближче — до самих берегів. І це вже приблизно 30-кілометрова зона. Страшнувато.
Але людям потрібно допомагати. Тож їдеш. Встаєш зранку — «Господи, допоможи!» — і поїхали. Уже не їдеш, а летиш на автівці. Влетіли в населений пункт, видали допомогу, і при цьому весь час пильнуєш, де може бути небезпека. Тому радар нам дуже потрібен.
— Чи допомагає вам віра?
— Так. Щоразу, як доїжджаю в потрібне місце, кажу: «Дякую, Боже, що послав янгола-охоронця». Прокинулась — дякую
Богові за те, що дав сьогодні. А завтра — буде завтра. Без цього я б не витримала.
— Ваш досвід надихає! Бажаю Вам, щоб Господь благословляв Ваші зусилля і охороняв від небезпеки!
