Олена Коберник, дружина бойового медика Олександра Петровича, розповідає по життя та загибель на полі бою її чоловіка, а також про те, як та де осиротіла сім’я знаходить втіху.
Хотілося б донести істину про те, що Олександр Петрович ніколи не міг сидіти на місці. Він завжди був там, де найважче, де люди найбільше потребували допомогу… Я постійно хвилювалася за нього, молилася та запитувала Бога: «А чи вірно він зробив?»
Проте, коли це вже сталося… коли він загинув, гадаю, Господь мені пояснив… Я бачила, що це було потрібно навіть для тих побратимів, які потім поверталися та розповідали, що він робив для людей. Олександр ніколи не афішував перед побратимами, що він пастор. Коли вони дізналися про це на похоронах, то були немов би збентежені… Для них він був просто другом, вони всі з ним радилися. Всі вони без страху йшли до нього зробити ін’єкції, масажі… Він нікому не відмовляв. Він був завжди опорою для тих хто поряд. Всі вони до нього зверталися за порадою чи просто поговорити, полікуватися. Бог дав мені відповідь, я її почула…
Якщо Господь допустив це, то так мало бути — я це зрозуміла. Його життя, а ще більше смерть, — вплинули на багатьох. Це сколихнуло велику кількість людей, які знали його в суспільстві.
Коли на моїй сторінці у фейсбуці люди почали висловлювати співчуття, то я про свого чоловіка дізналася так багато нових та приємних деталей, що це тільки надало мені впевненості у правильності його особистого рішення стати бойовим медиком. Це відкрило мені можливості відкрито свідчити людям і ділитися з ним тією надією, якою жив мій чоловік — звісткою про скорий другий прихід Христа на землю і зустріч з Олександром у воскресінні для кращого життя! Можливо за все своє життя я не розмовляла стільки з людьми на цю тему, як за ці місяці, котрі минули з моменту його загибелі.
Отож, через смерть мого чоловіка, Господь постукав у серця багатьох людей та й далі продовжує стукати…
Щоб я нарікала чи злилася на Бога — цього немає. Вірю, що якщо Бог щось допускає в нашому житті, то обов’язково оберне на добро.
Так, це вельми боляче й важко, як для мене, так і для наших трьох дітей… Так, нову дійсність було тяжко прийняти для дітей, особливо для старшого нашого сина. Він був вже хрещений, служив в церкві, зараз — відійшов, посварився з Богом, не може помиритися з Його верховною волею… Він зараз не з Богом. Тому для нього це особливо важко. Хоча й для Настусі та для Іванка — нашого молодшого сина, це також нелегко.
Хлопці у нас вже працюють, дівчинка навчається на третьому курсі в університеті.
Ми з моїм чоловіком завжди вчилися довіряти Господу у будь-яких обставинах… Саме повна довіра Богу завжди була основою нашого життя й допомагає пройти цю долину горя зараз. Звичайно, постійна молитовна підтримка наших братів та сестер теж потужно відчувається.
Одразу, того ж дня, коли Олександр загинув, мені зателефонували та повідомили, що його вже немає… Увесь час, поки я знаходилася в очікуванні на його бездиханне тіло — це були переживання, молитви, обдумування всього та багато запитань до Бога. Господь відповідає поступово, втішає, підтримує…
Одного ранку я прокинулася й відчула нестерпний біль. Почала плакати та розповідати Богові, наскільки мені важко без чоловіка, що я не можу з цим справитись… І тут же почула голос Божий, який мені так чітко та ясно сказав: «Не роби з нього Бога, бо Я — Бог та Я з тобою!».
Мені стало так спокійно та затишно на серці. Ці слова дали мені якусь силу, викликали довіру, витягнули мене з гнітючого стану. І я сказала: «Дійсно, Ти — Бог! І це Твої милість і любов тримають мене у Твоїх руках!»
Коли побратими розповідали про ставлення Олександра до них і про інше, що його стосувалося, то Господь мені цим немов би все більше й більше показував, що смерть мого чоловіка стала насінням заради спасіння! Бог був з Олександром і вів його. Після свідчень його побратимів та тих людей, котрі були поруч з ним, я це незаперечно зрозуміла. Він всім свідчив про Божу любов.
Я відчула особливе хвилювання, коли свідчив Артур, його бойовий товариш. Він розповів наступне: «Я був вражений вашим чоловіком. Як це може бути? Ми там, на фронті, знаєте, всі вживаємо міцні й брудні словечка, а він — не переносив це й не хтів з цим миритися. Нам там доводилося бачити багато несправедливості тощо… А він ані разу не матюкнувся…»
Так Бог розсіяв всі мої страхи.
Десь за тиждень до того, як мій чоловік в останнє вийшов зі мною на зв’язок, Господь спонукав мене ревно молитися за його духовний стан і спасіння для вічності. І я щодня благала в особистих молитвах за нього, а потім і в молитовній групі. Просила очистити його серце, простити йому всі гріхи та щоб його серце було чистим перед Богом. І по положенню, оскільки він старший бойовий медик роти, Олександр міг перебувати більшість часу на тилових позиціях і скеровувати туди інших медиків. Але він завжди був з хлопцями.
Склалася така ситуація, що не було підміни, а позиції тримати потрібно. Отож командир питав хлопців, хто охочий піти добровільно, хто може. Коли хлопці пішли утримувати позиції на передову, мій чоловік пішов з ними. І в цей, останній раз казав, що не може залишити хлопців. Що якщо будуть поранені, то як без медика? Це було в останнє, коли він пішов на передову… І 20 жовтня 2022 року там в окопах загинув.
Влітку 2022 року рота мого чоловіка служила на Волині. Я постійно молилася за чоловіка та відчувала, що скоро їхній підрозділ також відправлять на передову. Дуже хотілося з ним побачитися, бо наближалося тридцятиліття нашого подружнього життя. Ми з чоловіком тоді домовилися просити Бога про те, щоб 8 й 9 серпня нам змогти зустрітися та відсвяткувати вдвох наше «перлинне весілля». Наш люблячий Бог відповів на прохання. Олександр на два дні забронював номер у чудовому готелі серед соснового лісу та поруч із невеликим озерцем. Йому надали вихідні й ті два дні ми в останнє святкували річницю нашого шлюбу. Ми знову могли багато спілкуватися, молилися. Серцем відчували, що їх скоро відправлять на схід… Це був той час, коли наші молитви були особливі. Благали Бога, щоб коли Він прийде на хмарах, щоб забрати Своїх до Його Царства, то щоб Він надав нам таку особливу аудієнцію, де ми зможемо прийти до Нього на таку ж розмову знову вдвох: тільки Олександр та я. І тоді Господь нам все розповість та поясне про наше життя…
У мене й зараз бажання таке ж сильне, щоб це збулося, як і тоді. Адже ми разом про це молилися. Ми благали, щоб Господь керував всім, що буде відбуватися надалі в нашому житті та в житті наших дітей. Молилися за дітей, молилися за себе, оскільки розуміли, що скоро все може змінитися. Так і сталося.
Вже за три дні після нашої зустрічі, роту, в якій служив і мій чоловік, відправили на Донеччину. Із серпня місяця по жовтень він був там.
Хочу сказати, що Божа рука завжди вела нас по життю. Нам з чоловіком неодноразово доводилося бути з людьми до останньої хвилини їхнього життя. Вони помирали на наших очах. Бог так допускав під час його служіння й мого.
Відносно смерті, ми розуміли, що рано чи пізно вона станеться. Але все-таки сподівалися, що Господь його збереже на війні. Проте розуміли, що може бути по-всякому, покладалися на Бога, на Його керівництво у всьому.
Перед тим, як Олександр загинув, я особливо молилася, щоб Господь простив всі гріхи мого чоловіка: «Якщо зробив помилку, щоб зміг виправитися та був перед Тобою чистим. Щоб його серце не огрубіло на війні…»
Я дуже хвилювалася, щоб він не відійшов від Божих заповідей та Його руки. Там всі знали, що «Док» не вживає спиртного, що він не їсть «нечистого». Там слідкували, щоб була «чиста» їжа. Тепер я не маю сумнівів, що так мало бути.
Смерть мого чоловіка — це дотик до сердець інших людей. Бачила це на похоронах, слухала ту сильну проповідь…
На телевізійному каналі «1+1» зробили репортаж про мого чоловіка, — це теж було свідчення. То ховали католиків, а тут у Львові така повага й ховають протестанта, який теж загинув на війні. Про всіх загиблих воїнів на площі «Ринок» виставляють стенд з фотографією та короткою біографією. Написано, що жодна волосина не падає без Божої волі, що все під Його контролем. Тому я, змиряючись, приймаю Його волю. Ясно, що це важко, але Бог діє Своєю любов’ю та турботою на моє серце та на серця наших дітей. Я вельми вдячна Богові за Його підтримку. На кожному кроці я немов би чую те, що Він мені сказав: «Не роби з нього Бога. Я — Твій Бог! Я з тобою!»
Звичайно, зі смертю батька, життя наших дітей змінилося. Вони завжди мали спілкування з батьком. Для дітей він був дуже важливою людиною. Беззаперечно, для мене й для них він — незамінний. 19 жовтня мій чоловік написав мені та кожному з дітей свого останнього листа. Це було таке прощальне спілкування з ними. Ми тоді вже якраз зібрали кошти на автівку для перевезення поранених. Чоловік дізнався про це та радів. Господь дарував нам таке чудо, що за три з половиною дні ми зібрали 350 тисяч, щоб придбати автівку. На жаль, він нею так і не скористався. Автомобіль вже служить на фронті, побратими на ньому написали «Док» Олександр Коберник.
Коли приходить смерть і ти втрачаєш людину, то починаєш бачити все іншими очима, розуміти те, що раніше не бачив. Ми багато спілкувалися з дітьми, обговорювали, яким був тато. Коли дізналися про загибель, одразу зібралися всі разом. Молилися й розмовляли, згадували все, що він робив, яким був у житті. Батько завжди був для них прикладом та авторитетом. Після його смерті ми одразу подорослішали, спільна біда нас згуртувала, об’єднала та, практично, проявилося те, що він сіяв. Я бачу плоди того, що Олександр робив для своєї сім’ї.
Діти зараз більше спілкуються та підтримують один одного. Це молитви та постійна надія на Господа. Віримо, що буде зустріч. Багато про це говоримо. Часто в різних ситуаціях запитуємо самі себе: «А як би тато вчинив, сказав чи зробив?»
У нашому житті було вже багато випробувань. Діти звикли долати труднощі. Батько завжди був хорошим прикладом та навчав, як потрібно діяти, коли тобі «ставлять палки в колеса», коли тебе зневажають, як бути вище того та йти далі. Вони навчились від нього долати труднощі.
Завжди ми всією нашою сім’єю були часткою Вечері Господньої. А коли догодився карантин, проводили її вдома, у своїй сім’ї. Пекли хліб, чавили вино. Й завжди мріяли звершити Вечерю Господню саме на день смерті Христа — 14 нісана. А у 2022 році, коли вже йшла війна й чоловік служив медиком, Господь дав нам таку можливість. Це була наша остання домашня Вечеря Господня.
Колись мій чоловік придбав дивний срібний набір, а пізніше виявилося, що це єврейський пасхальний набір. Це була велика чаша посередині, з якої виноградний сік стікає в менші чашечки. З цим особливим набором ми проводили Вечерю вдома.
Ми все завжди робили разом: на роботу й з роботи — разом. Вдома те, що раніше робив чоловік, зараз роблять сини. Але нам так не вистачає того часу, який ми проводили разом з ним… Ті суботи, молитви, спілкування, суботні обіди, гра на музичних інструментах разом тощо. Яку сферу життя не візьмеш — всюди бракує його присутності.
Як пастору моєму чоловікові часто доводилося ховати людей. А тепер прийшов час ховати його самого. Саме в цей момент я усвідомила, що настає час практичного застосування моєї віри. Мені здалося, що якраз зараз і народилася до кінця моя тверда віра у правдивість і непохитність Христових обітниць. Коли перед тобою лежить мертва твоя рідна людина, — тут і виявляється, чи ти дійсно віриш…
Я стояла та запитувала себе: «А ти справді віриш, що він воскресне???»
Божий Дух стверджував і зміцнював моє серце у вірі. Подяка Йому та слава Богові за все!
Зараз Господь щодня посилає до мене людей, щоб я їм свідчила. Кожну розмову закінчую тим, що ділюся тією великою надією, якою живу, що ще не кінець і ми з чоловіком зустрінемось. Тому що прийде наш Спаситель Христос і обов’язково відбудеться воскресіння мертвих!!!
Розповідає — Олена Коберник
