Розповідає Максим Буга – пастор і волонтер, керівник підліткового служіння “Слідопит” в Україні.
Я пастор – це найголовніше в моєму житті. Моє покликання. Займаюся волонтерством, підлітковим служінням. Чоловік однієї дружини та батько дивовижної дівчинки.
Збираємо допомогу для військових, купуємо форму – це перше. Друге – це продуктові набори, допомога тим регіонам, що постраждали від бомбардувань.
Ви ж не завжди були волонтером? Як сталося так, що ви зараз на цьому місці?
Років 13-15 назад я, здається, егоїстом з егоїстів був. Любив себе, хотів, щоб усе було для мене. Але потім мої плани змінилися. Богу, напевно, було краще видно, чим я повинен займатися далі. Батьки теж завжди хотіли, щоб я змінив свій шлях. Але я був молодий, багато сил, енергії. Хотілося йти своїм шляхом, хотілося своїх планів, мрій. Плюс оточення, яке у мене було, говорило, що треба працювати на себе: “тільки ти є, все для себе”. Ви ж знаєте, що потрібно мати машину, дерево посадити та будинок звести? Думав, якщо ти це зробив, тоді ти успішна людина. Але зараз я вважаю себе успішною людиною, хоч нема ні дерева, ні будинку, тільки машина.
Як реагуєш, якщо Господь коректує твої плани?
Завжди боляче. Це було дуже видно, коли зіткнулися з евакуацією. Напланував щось. Бац! – у тебе щось не так, машина зламалася чи щось інше.
Минуле літо. Чотири буси й два причепи. Ми їхали у сторону Бахмута Донецької області – тоді він ще був наш – з гуманітарною допомогою військовим і цивільним. По дорозі ламається один бус: “накривається” двигун. Потім колесо розірвалося – машину ледь-ледь утримав на дорозі. Замінюємо його, й уже інше колесо рветься. Потім диск на цьому бусі.
Приїжджаємо у Кривий Ріг. У другого буса зчеплення зламалося. Усе, два буси не можуть їхати. Залишаються дві автівки. Пам’ятаю той момент: стоїмо, міняємо колесо. Подумки рахую витрати на відновлення. Попереду нас очікують. Також мені потрібно повернутися – їхати в Польщу на підлітковий табір. Я туди везу підлітків. Для цього мені треба бути більше ніж на тисячу кілометрів західніше. А я ще до першої цілі не доїхав, і в мене всього два дні.
Тоді, пам’ятаю, відійшов, заплакав і кажу: «Боже, що ти хочеш від мене? Я вже не можу. Реально не знаю, що і як. Я просто здаюся». Навіть тоді записав в Інстаграм прямий ефір, кажу: «Люди, чесно, в мене вже немає терпіння».
Нарешті поремонтувалися і приїхали. Коли з військовими зустрілися, вони кажуть: «Слава Богу, що ви туди не заїхали», тому що в той момент там стався “приліт”. Коли я звідти повертався, то згадав про поламаний бус і кажу, як у відомому жарті: “Дякую, Боже, що взяв грошима”. У Бога все під контролем, але буває боляче.
Як зрозуміти, що плани є Божими?
Важлива ознака – чи я дійсно планую на благо інших людей, а не для того, щоб десь запостити картинку: “Який молодець! Я там зробив багато чого”.
Зараз збираємо для хлопця. Він у бою обгорів. Тепер з лікарні повертається, завтра вже виїжджає. Післязавтра знову на фронт. І ми збираємо для нього форму. Мені потрібно 36 тисяч – так я нарахував плюс-мінус по інтернет-магазинах. І я зібрав за два дні 27 тисяч, а далі от просто ніхто не жертвує. Молюся. Дзвінок:
Ти там збираєш?
Так.
Скільки потрібно?
36 з копійками.
А скільки зібрав?
27 чи 28, – щось таке відповів.
Він одразу бац, і десятку перерахував. 36 треба, а є 38 з копійками. Тобто у мене ще запас на солодощі, на Нову пошту, паливо, десь відвести ще допомогу.
Але й у такій ситуації іноді буває, коли все вийшло як слід, то хочеться подякувати чоловіку, сказати друзям: “Бачите, як круто? Ми це змогли!” Тому витримую трошки часу, щоб ця егоїстична емоція перегоріла. І потім на свіжу голову пишу людям подяку.
Як плануєте особисте життя та волонтерство? Нотатки, календар?
Важко сьогодні щось планувати. Плани – це стовідсотково потрібно. До війни це легше було робити. Я знав, що я буду робити там у 40 років, у 45. Якісь корективи Господь би вніс, це ясно. Але я ставив плани і йшов до них. А тепер багато щоденних змін, море зустрічей і потреб. Уже другий рік не можу повернутися до довоєнного ритму життя і планування.
Як не розчаруватися, коли щось йде не за планом?
Ніяк. Ти повинен бути гнучким і готовим до змін. Ми часто змінюємо місця, куди ми приїжджаємо, тому що, слава Богу, гумдопомоги люди уже не так потребують, як на початку вторгнення. Намагаєшся їхати саме туди, де це потрібно. Краще приїду ще 200 кілометрів, але доберуся саме туди, де потрібно. Так, це не мій план, бо він змінився, але я бачу тих людей, яким допоміг. І це не тільки щодо волонтерки, це у всьому – у служінні, роботі, сімейному житті.
А чи бувало так, що розумієте: завдання не по силах?
Складне завдання – мотивує. Так, це велика проблема для сім’ї, тому що іноді я як фанатик, бо мені конкретне завдання потрібно вирішити. І я її вирішую, тому що мені цікаво, зможу чи ні. Іноді виходить, іноді ні.
Як не зробити кроків, про які потім будеш шкодувати?
Спорт, боксерська груша. Раніше ще були штанги, зараз це більше таке щось, на кшталт стіни, якщо немає груші. Але головне, щоб наодинці, щоб сім’я, дружина не бачила всього цього. Тобто давати вихід негативу. Іноді немає нічого, й тоді під гарячу руку попадають рідні. Оце найбільша проблема.
Одного разу віддав машину своєму татові, а він там щось неправильно на ній зробив. Його провини там не було, більше автомайстра. Тато повернув мені авто. У мене попереду багато поїздок. Побачивши, що автівка потребує ремонту, пам’ятаю, тоді сильно психанув. Гепнув по машині. Це той був момент, коли мені потрібно було відпочити, привести мозок до тями, попросити, перш за все, пробачення у батька, тому що у своїй реакції я був дійсно неправий.
Як будувати свої плани? Можливо, є якесь золоте правило?
Якщо мені хтось підкаже золоте правило, я дам багато грошей за це. Єдине правило для мене – молитва й метод спроб і помилок. Він дуже болючий, але це стара школа.
Важливий момент для себе відмітив. Якщо у мене немає грошей чи інших ресурсів для поставленої мети, тоді звертаюся до Бога. Розповідаю близьким, рідним. Скільки вже разів так було.
Запланували волонтерський виїзд. План є. Усього іншого бракує. Немає грошей, нема гуманітарної допомоги. За день вона з’являється. Якщо це стається – це зелене світло. Якщо ні – треба готуватися до зміни планів.
Поїхали з волонтером з Чернівців на Донеччину. Приїхали у Дніпро до пастора і кажемо, що ми їдемо в Сіверськ, по дорозі Соледар проїжджаємо. Тамтешній адвентистці пропонуємо завезти допомогу її сусідам. Пастор погодився, пообіцяв їй зателефонувати. Увесь наступний день вона слухавку не бере. Зранку наступного дня ми виїжджаємо з Дніпра. Він дає мені її номер. Не можу з нею зв’язатися. Він теж не може. Раніше я був там і знаю, як до неї доїхати. А друг мій запропонував інше: не їхати туди, бо, може, вона евакуювалася. І ми оминули Соледар. Це була вдала поїздка. Повертаємося й читаємо у телеграм-каналах, що в Соледар зайшли диверсійно-розвідувальні групи, й були вуличні бої. А ми їхали на білому бусі, у бронежилетах, касках, тобто нас могли сплутати з військовими.
Людина може створити ідеальний план?
В ідеальному світі – так. Але ми не в ідеальному світі. Ідеальний план – тільки Божий.
