Розповідає Тетяна Архангельська, вчителька, біженка з Одеси, проживає зараз у Празі.
Як ви виїхали з Одеси, наскільки це було складно, розкажіть вашу історію.
Моя сім’я живе біля аеропорту Одеси і в перший день війни, о 4.30 ранку почувши вибухи, зрозуміли, що почалася війна. Після цього почалася невелика паніка в людей, всі побігли знімати гроші і ми, відповідно, почали теж думати, що робити, якщо буде війна. Потім був перший вибух біля аеропорту, де був наш дім, я зняла це на відео. Злякавшись, ми побігли в школу, яка знаходиться трохи в стороні від аеропорту. Ми з сім’єю переїхали туди. Школа розміщена в напівпідвальному приміщенні багатоповерхового дому. Більше тижня ми перебували там. Привезли туди матраци, у шкільній їдальні готували їжу. Цілодобово працювала ППО. Звичайно, дитина 10 років, бабуся 82 роки, всі перебували в якомусь страху, панічному стані, в очікуванні гіршого. Коли лунали сирени, бігли в підземне приміщення, де було бомбосховище. Всі були в напруженому стані. Ми молилися.
В перші дні всі вчителі, діти, весь колектив ще знаходилися в Одесі. Якось так Бог говорив, що поспішати не треба. І ми залишилися, щоб скоректувати наші дії. Перед тим як виїхати, допомогли тим, які були незахищені: одинокі матері з дітьми, які не могли виїхати. Якимось чином видали їм зарплату і вирішили сім’єю виїхати в Чехію. Це рішення прийшло в один день, ми відчули, що все що можливо, ми зробили тут в Одесі, пора виїжджати. Дивлячись на дитину, бачила, наскільки вона напружена, сидячи в церкві, такий стан, що засинає. І мати моя, 82 роки, яка весь тиждень проспала одягнена і в чоботах, тому що сирени лунали і вночі, ППО працювало безперестанно. Так як мати напівсліпа, доводилося спускати її вночі у бомбосховище, це для неї був великий стрес. І ми вирішили виїхати. Перейшли кордон на Паланці, чоловіка мого не випустили, перейшли я, мати, дитина і собака. Простоявши кілька годин на холоді, вийшли на кордоні Молдови в 5 годині вечора, коли вже починали сутеніти. Ми не знали куди подітися. У мене залишився буквально 1 відсоток заряду на телефоні. І я встигла подзвонити до пастора в Кишиневі, що ми на кордоні, не знаємо як дістатися. Він попросив записати його номер і сказав, щоб їхали до нього в Кишинів. Коли ми перейшли кордон, там було багато волонтерів, які пропонували, хто їжу, хто житло. Але з собакою не дуже хотіли брати, і куди б ми не дзвонили, нас не брали з твариною. Промоклі, ми не знали що робити. Моя мама – це свого роду “молитовний батальйон”, в той час, як як снувала туди-сюди, шукаючи теплого пиття і чим підзарядити телефон, вона постійно молилася. Тут підійшли люди, які покликали нас, щоб ми сіли і безкоштовно доїхали до Кишинева. Я журилася, що в мене тільки 1 відсоток заряду і як ми приїдемо, як додзвонимося. А мама стоїть і постійно молиться. Підійшов до нас один солідний мужчина і сказав, що він радник Чеського посольства і може довезти нас до Кишинева. Його вид приємний, але спочатку був страх, тому що ми чули про работоргівлю людьми. Цей чоловік каже, щоб ми сідали і він просто нас довезе до міста. Мама сказала, що нікуди не поїдемо. Тут підійшли з автобуса і кажуть нам сідати. Я тоді внутрішньо помолилася, питаючи Бога, з ким їхати. Цей чоловік стояв у стороні, і коли він повернувся і ще раз запитав, чи ми їдемо з ним, я побачила в його очах турботу і любов і, довірившись Богові, сказала, що ми їдемо. Підійшли до гарного Мерседеса, в якому були шкіряні сидіння, вагаючись, вказала на те що ми всі мокрі, брудні, пес теж брудний. Але чоловік наполягав щоб ми сідали в машину. Так ми приїхали до Кишинева. Там нас зустрів пастор, поселив у домі однієї віруючої сестри. Але цей чоловік, Петро, не відстає від нас. Повідомив, що готовий везти нас на машині в Чехію. Я запитала його: “для чого вам це потрібно, для чого ми вам?” Він розповів, що його дружина з України, у неї в Херсоні залишилися рідні, які зараз не можуть виїхати. І він прийняв рішення, що буде допомагати тим людям, які хочуть виїхати. З Чехії привіз гуманітарну допомогу і завдяки послу, допомагають.
Я тоді запитала: “а ми вам для чого?”. Він сказав: “не знаю, я коли привіз гуманітарну допомогу, сів у машину і з’явилася думка, що може комусь потрібна допомога, треба подивитися. Я пішов і подивився, побачив вашу маму, вона мене “притягнула”. В цей час мама молилася. Я запропонував допомогу і розумів, що повинен довести справу до кінця, повинен вам допомогти.”
Наступного дня ще одна сім’я вчителів перетнула кордон і ми двома автомобілями поїхали в Чехію. На всіх постах він за все платив, зняв розкішний готель в Румунії, щоб ми переночували. Вперше за ці дні мама зняла чоботи, прийняла душ і каже: за що нам таке, Господи? За що нам така милість? Замість бомбосховищ – старовинні замки в Європі?
Під час поїздки дізналися, що цей чоловік – буддист. І коли я молилася і питала Бога: за що? Господь відповів, це не він вам допомагає, а ви йому. Всю дорогу ми з ним говорили про Христа. І він сказав: “Тетяна, ви спонукаєте мене, щоби я став християнином, але я не можу, бо дав обітницю в буддизмі, прийняв хрещення, як ви приймаєте.” Але я сказала, що це не я говорю, а Ісус, і те що зараз зрушилася та основа, на якій він стояв, це не моя робота. Пояснила, що він почув про Ісуса, Який є вищою точкою, до якої вони, буддисти, можливо, теж йдуть. Така була довга дорога і в мене склалося враження, що Сам Ісус його запрошував. І я зрозуміла, що це не він нас рятував, а ми йому говорили про Бога, Який таким чином вів.
Зараз, приїхавши до Чехії, прилетіла моя дочка з Америки, яка теж буддистка. І ось вони зустрілися сім’ями. Такий симбіоз християнства і буддизму. Я бачу, що Бог через всіх них працює: ми разом молимося, звертаємося до Ісуса. Я дивуюся: моя донька приїхала і зібрала всіх своїх друзів, своїх рідних, співробітників. Вони висилають гроші, і ті вчителі і батьки, які залишилися в Одесі, отримують допомогу коштами. Це диво, я не розумію, як Бог так все влаштовує.
Як чехи налаштовані, як приймають українців?
Зараз великий наплив – близько 200 тисяч українців приїхало сюди. Вони виділили у Празі великий конгрес-хол, де приймають біженців і видають їм візу терпіння. Вона дається на рік. При виїзді з Євросоюзу втрачається, але дається на рік і після року її можна продовжити. На протязі 30 днів людина повинна зареєструватися. Раніше це були три дні, але зараз продовжили, напевно через те, щоб людина могла прийти до себе, відпочити.
Коли ми приїхали, цей чоловік Петро, поселив нас за містом, це було ранчо, де чимало тварин. І зараз, коли приймають людей, стараються поселити їх за містом, в якихось отелях. Група наших вчителів, які виїхали, поселилися за 100 км від Праги. Це адвентисти відкрили цей отель і зараз віддали його для біженців. Там живе близько 50 чоловік. А на протязі 30 днів всі біженці повинні зареєструватися, там де вони проживають. Ми були в Празі в конгрес холі, де отримали візу, страхування, і видали папір для отримання допомоги, яка складає 100 євро на людину. Тут великі черги до соціальних центрів, які займають з пів до п’ятої ранку. Дуже багато людей для отримання допомоги. Жителі Праги жаліються, що не завжди українці ведуть себе гідно, незадоволені. І через це дехто відмовляється здавати житло біженцям. З візою, отриманою в Чехії, можна виїжджати до інших країн Євросоюзу.
Також ми були в церкві на богослужінні і бачили велику кількість матраців. Церква готова приймати і допомагати біженцям. Є всі можливості отримати допомогу. Через велику кількість дітей-біженців, у Чехії відкривають українські класи і вчителі можуть мати роботу.
Питання – Іван Ярош, Володимир Боровий, YouTube
