Розповідає Володимир Степаненко, служитель.
Що найбільше вам запам’яталося з дитячих та юнацьких років?
Народився я в місті Ніжин, Чернігівської області. Тато працював на заводі, мама продавцем, є сестра, старша за мене на вісім років. У дитинстві мріяв бути футболістом, але захоплень було багато: хокей, настільний теніс, легка атлетика. Як і багато хлопців, захоплювався силовим троєборством, культуризмом, займався самбо, дзюдо. Дуже любив читати книги Олександра Дюма і Жюль Верна.
Які відносини з батьками були в дитинстві?
Моя мама намагалася виконати багато моїх бажання. Наприклад, якщо мені сподобалися машинки – вона купувала мені їх, я захопився спортом – купувала м’ячі, ракетки, – все, що мені було необхідно. Так я навчився тому, що завжди потрібно уважно ставитися до потреб дітей, але в той же час не дуже їх балувати.
Батько не надто переймався моїм вихованням, але один випадок залишився в моїй пам’яті на все життя. Я захоплювався риболовлею. Одного разу мої найкращі рибальські снасті заплуталися в ставку і я не міг їх дістати. Коли батько побачив мене в сльозах, він вирішив мені допомогти. Не полінувався піти зі мною, зайшов всередину, пірнав, шукав, поки не знайшов. У цьому я побачив його турботу і любов до мене. Таким чином я осягав перші ази батьківської любові.
Дорослішаючи, яку професію ви обрали?
До армії працював на заводі електриком. Під час служби в армії вступив до Харківського Вищого військового училища ракетних військ, мріяв стати офіцером.
Рік провчився, через певні причини написав заяву про звільнення. Дослужував у іншому місті, а в 1992 році демобілізувався і повернувся працювати на той же завод.
Ви почали шукати Господа після армії?
Шукати почав саме в армії. Військова служба починалася в Росії, але коли вступив до військового училища, повернувся на Україну.
У Харкові у мене був друг Сергій. З ним ми вступали в училище і часто проводили час разом. Одного разу він мене питає: «Володя, а ти знаєш, чому в мене відмінні оцінки зі стрільби і з бігу? Я хочу стати маніяком-вбивцею. Вчуся стріляти і бігати, щоб вбивати людей». Я тоді подумав що він жартує. А він продовжував: «Я хочу вбити сто чоловік, а потім мені все одно, що буде. Для мене головне – що ці люди будуть гнити разом зі мною». В кінці він кілька разів повторив одне і те саме питання: «Володя, у чому сенс життя?» Своїми роздумами спонукав мене замислитись. «Ось ми станемо офіцерами, одружимося, будуть діти, потім підемо на пенсію. А потім що?.. Смерть?!». Я подивився йому в очі, сподіваючись, що він жартує, але побачив, що все серйозно. Після цієї розмови, питання: «Володя, у чому сенс життя?» довго тривожило моє серце.
У 1991 році Сергій поїхав на Урал, а я – служив в Україні. Так ми розлучилися. За допомогою інтернету я намагався його знайти, але поки що пошуки безуспішні. Сьогодні у мене є відповідь на його питання.
Був ще один випадок в армії, коли вже дослуговував. Наш взвод повели дивитися фільм. По дорозі до актової зали, я зайшов в якусь кімнату, де були розкидані різні папери, статути гарнізонні, вартові, і серед цих статутів лежить «Євангеліє від Івана». Було зрозуміло, що його викинули. З цікавістю я взяв цю маленьку книжечку собі і почав її читати. «На початку було Слово…» Я не розумів… Як це: «Я є світло для світу? Я єсмь Виноградна Лоза? Двері вівцям?» На жаль, це Євангеліє не збереглося.
Згодом з’явилося бажання купити Біблію. І одного разу в лютому 1993 року ми з сестрою поїхали в Київ. На вокзалі я побачив жінку, яка продавала книги. Це були Біблії, і коштували вони, на ті гроші, 700 купонів. Я умовив свою сестру купити одну з книг. Коли клав її в сумку, відчув, що придбав щось дорогоцінне. У мене були дві вагомі причини придбати Біблію. По-перше: знайти відповідь на питання Сергія про сенс життя, а по-друге: розібратися з деякими явищами, які я побачив на власні очі в сфері надприродного світу ще в армії.
Що це за явища? Коли відбулися?
Це сталося в Україні, коли до демобілізації залишалося півроку. Будучи ракетником, я заступав на охорону ядерної ракети дальньої дії. Для її захисту щотижня змінювалися чергові: сержант і рядовий. Охороняли територію над і під землею протягом тижня удвох з допомогою датчиків.
Перебуваючи в караулі, мій підлеглий сказав мені: «Я буду духів викликати». І я не знав, що це таке. Але став свідком незрозумілих для мене явищ. Було явно видно, як предмет проходить через предмет! З цікавості почав сам це робити. Незабаром після цього на апаратурі загорівся індикатор (він загоряється тільки в тому випадку, коли відкривається апаратна, а вона повинна бути постійно закрита). Мені подзвонив підполковник і запитав, чому у нас спрацювала апаратна. Я не міг йому нічого пояснити, оскільки й сам не розумів причини. При багаторазовому натисканні на «вихідне», нічого не змінювалося! Датчик був в нормальному положенні, але лампочка індикатора світилася, хоча так не повинно було бути. Для командування зверху – це НП! Раптом мене осяяла думка: звернутися знову до духів. «Добрий дух, – сказав я – допоможи, щоб лампочка індикатора згасла». І я отримав відповідь. Після цього зрозумів, що є інший невидимий, надприродний світ. Тоді я ще не знав про те, що так заманливо можуть діяти сили зла.
Як ви дізналися про Адвентистську церкву?
До моєї сестри приходив друг і розповідав їй історії з Біблії. Він відвідував Церкву адвентистів сьомого дня, хоча не був у ній хрещений. Одного разу запропонував мені піти з ним на богослужіння. Бажання у мене сильного не було, але при багаторазових умовляннях цієї людини, я погодився. Громаді міста Ніжин у 2020 році виповнилося рівно 100 років.
Я був здивований обстановкою: не було ікон, свічок, пишності і розпису на стінах. Маленький затишний чистий будинок, усередині кафедра, стільці, піаніно. На стіні Десять Заповідей, і ще дві картини зі словами: «Я не знав гріха, як тільки через Закон (Римл.7:7), і «Кров Ісуса Христа очищує нас від усякого гріха» (1 Івана 1:7). Це було в п’ятницю ввечері. А наступного дня я планував поговорити з пастором. У мене було стільки питань до нього! Іван Вікторович Лисак вислухав мою історію про Сергія, про те, як в армії викликали духів. Потім він відкрив Біблію і прочитав: «Не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони…», теж прочитав слова з 18-го розділу Повторення Закону, де йдеться про спіритизм. Пояснив мені, що насправді це був не «добрий дух», а злий демон. Я злякався і запитав: «Іване Вікторовичу, а що тепер зі мною буде?» І він сказав фразу, яку я запам’ятав назавжди: «Володя, головне не початок шляху, а кінець. Ти можеш добре почати, але погано закінчити. Ти погано почав, але Бог дає тобі можливість добре закінчити».
З лютого по квітень пастор проводив в місті курси «Так говорить Біблія». Там я дізнався відповіді на всі хвилюючі мене питання. І 18 квітня 1993 року уклав Завіт з Богом через водне хрещення.
А як ви познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?
Сім’я пастора в 1994 році виїхала на батьківщину в Черкаську область. Іван Вікторович був уже на пенсії. Галина Федорівна, його дружина, запросила одного разу молодь громади м. Ніжин зустріти з ними Новий рік. Це була зустріч 1996 року.
З нашої громади було тільки 7 чоловік, але всього на цьому вечорі були присутні близько ста осіб. Там важко було когось виділити або познайомитися з усіма. Мені допомогла Галина Федорівна. Вона добре знала які дівчата мені подобалися, а ще краще розуміла, хто мені насправді підійшов би в якості супутника життя. Сьогодні можу впевнено сказати, що нею керував Господь. Вона тільки сказала: «Зверни увагу на ту дівчину», і вказала на мою майбутню дружину Наталю. Дівчина була схожа на підлітка: коротка стрижка, смаглява шкіра і темні веселі очі. Я все робив, щоб з нею подружитися: поки був у їхньому місті – передавав записки, проводжав додому, запрошував покататися на гірках… Сім днів ми спілкувалися, гуляли по місту, ми розповідали один одному про себе, разом молилися. Коли поїхав до Ніжина – писали один одному листи. Навесні приїхав знову і зробив пропозицію. 29 вересня 1996 роки ми одружилися.
Бог щедро нас благословив, подарувавши нам трьох синів. Кожен з них з’явився на світ на нашому новому місці служіння. У 1997 році ми поїхали на перше місце пасторського служіння в смт. Куликівка, Чернігівської області. Там через 2 роки народився Владислав, через три роки в м. Козелець – Данило, а в 2009 році в смт. Ямпіль, Сумської області – Ростислав. І ми вдячні Духу Святому, що старші сини прийняли хрещення, а молодший готується до цієї важливої події.
Розкажіть про ваші досвіди в служінні.
Досвідів було багато, тому що кожне навернення людини до Бога – це досвід, який заслуговує на увагу. Розповім, мабуть, два з них.
Це було в Ямполі, Сумської області. Одного разу з Заочної Біблійної Школи мені прийшов лист з проханням відвідати жінку, яка закінчила курс вивчення Біблії. Вона жила в 17 кілометрах від Ямполя. Приїхав я до неї на велосипеді, зустрілися, поговорили. У листі було сказано, що вона дотримується суботи і бажає прийняти хрещення. Але в ході бесіди, коли вона дізналася, що я не православний – розчарувалася і не хотіла більше спілкуватися. З тягарем на серці я залишав це село. Коли проїжджав повз останні вулиці, помолився: «Господи, невже я поїду з цього села назавжди? Адже тут є люди, які хочуть знати істину!». Раптом згадав, що у мене є буклети «Лист для тебе» з моїм номером телефону. Повернув у останню вулицю, і в кожній хвіртці залишив цей буклет. На душі стало веселіше. А по приїзді додому, побачив відповідь на мою коротку молитву. Це був дзвінок від жінки, яка прочитала залишений мною буклет. У неї було стільки питань, що через кілька днів я з радістю знову подолав на велосипеді цю відстань. Мене чекала зустріч з дуже незвичайною родиною, яка прагнула слухати Слово Боже. Під час кожної зустрічі на мене сипалося безліч запитань. Але були проблеми: Марина (так звали жінку, яка мені зателефонувала) курила більше 20 років, а її чоловік Михайло мав залежність від алкоголю і сигарет. Ми з дружиною постійно за них молилися, вивчали з ними Біблію і Дух Святий дивним чином звільнив їх від залежностей. Через деякий час їх дочка Аліна прийняла хрещення, потім Марина і Михайло. На жаль, їх син ще не прийшов до Бога. Але ми бачимо, як Дух Святий працює над цією молодою людиною. Ось так Господь перетворює те, що нам здається невдачею, в успіх.
Другий досвід, яким хочу поділитися, теж пов’язаний з листом із Заочної Біблійної Школи. Було це в 1998 році, коли ми служили в смт. Куликівка. На цей раз я прийшов з візитом до молодої дівчини, яка вивчала Біблію. Показав лист, який я отримав з Біблійної Школи. Познайомилися з нею, з її братом і подругою. Запросив їх до нас додому в гості, але надії було мало, що вони прийдуть, тому що здалися несерйозними. Я здивувався, коли побачив наступного дня на порозі свого будинку Леоніда (так звали мого нового знайомого) і його друга. Ми пили чай, спілкувалися, але мені було складно їм розповісти істини Слова Божого, так як вони постійно сміялися і жартували. Другий раз Леонід прийшов сам і сказав, що друга посадили до в’язниці за крадіжку. Розмова вийшла вже більш серйозною. Він став часто до нас приходити, а згодом з ним прийшла Марія, подружка його сестри. Одного разу я дав йому аудіокасету з проповіддю «Як відстрочити похорон» про те, як кинути палити. У кінці проповіді пастор сказав: «Підніміть руки, хто бажає кинути палити!». Леонід розповів, що він слухав цю проповідь, лежачи на дивані, і тому підняв руки і ноги. Потім вийшов на вулицю, взяв цигарку в зуби – але курити не хотілося. Він не зрозумів, витягнув цигарку, подивився і поклав в пачку: «Це випадковість…». Перед сном знову вийшов покурити, взяв цигарку, – і знову немає бажання курити.
Приходить до мене наступного ранку і питає: «Що це таке було?» Я розповів, що це Бог звільняє від будь-якої залежності. Ми з ним вивчали Біблію, а через деякий час він прийняв хрещення. Потім хрестилася його сестра Оксана і її подружки Марія і Надія. Крім них, ще 15 осіб молоді прийняли хрещення. Це була наша перша молодіжна громада. А починалося все з такого “несерйозного” хлопця, який завжди знаходив привід посміятися.
Якщо зараз вас запитати: «Володя, у чому сенс життя?» Що відповісте?
Я про це багато розмірковую. Відповім цитатою з однієї з моїх улюблених книг Морріса Вендена «95 тез праведності по вірі»: «…в одному можна бути впевненим: яке б щастя ви не знайшли в житті, воно приходить як результат самозабуття себе і служіння іншим. Людина, яка найбільше зайнята служінням собі, нещасна більше всіх». Якщо я зациклююсь на собі, на своїх потребах, проблемах, мріях, Павло пише: «Не мрійте про себе». Це нещастя! Істинне щастя можна знайти тільки у служінні. У книзі Духа Пророцтва є такі слова: «Ті, хто посилено працює, щоб забезпечити своє власне щастя, його не мають. Але ті, хто забуває про себе, в прагненні нести іншим світло і благословення, отримують їх у своє власне серце» (Е. Уайт «У небесних оселях»).
Християни повинні бути найщасливішими людьми в світі. Якщо християни нещасливі – значить вони щось переплутали, пріоритети їх зайшли не в ту сторону, можливо, потрапили в якусь крайність. Найголовніша суть мого щастя і мого життя – це служіння оточуючим: дружині, дітям, рідним, друзям, і всім оточуючим людям. У цьому сенс мого життя!
Питання – Алла Шумило
