Про своє життя, служіння Богу та ув’язнення розповідає Лія Поліщук
Отож ви були засуджені за організацію незаконного…
Ні, не за організацію. Організатором у нас був Микола Жукалюк.
А ви були засуджені як хто?
Я проходила як співучасниця підпільної друкарні християнської літератури.
В якому році це було?
Це було 28 листопада 1973 року.
Тобто вам тоді оголосили вирок?
Ні, тоді нас взяли. Спершу арештували мою маму. Це сталося на весіллі, — Карпа Оля одружувалася зі Стасюком Богданом.
Так сталося що хтось з наших нас здав. Дізналися, що моя мама повезе літературу. В той час якраз не було нот для хору, а наша друкарня, — до речі це буда основна підпільна друкарня, яка знаходилася у Львові, — надрукувала. Моя мама возила надруковані матеріали по Україні: на схід чи куди було потрібно.
Були зроблені партитури, а мама мала це відвести. Проте вже відразу на вокзалі її забрали. Література була вилучена. Маму відпустили, вона прийшла додому та розповіла, що її затримали. А на ранок до нас вже прийшли з обшуком. Пам’ятаю, малий прийшов зі школи, — він хотів їсти, а його не пускали до хати, тому що проходив обшук. Звичайно, ми дещо приховали, а дещо ще залишилося. Вони до всього чіплялися…
Звечора ви вже знали про факт арешту та відбирання літератури, але все ж за пів дня не все встигли сховати? Чи ви не були налаштовані ховатися?
Нам сказали з вечора що буде обшук…
Тож вам вдалося вжити якихось заходів, чи ви не вважали за потрібне це робити?
Якось не дуже до цього готувалися… Ми знали, що вони прийдуть, але не знали як це буде відбуватися.
Сталося так, що під’їхала звичайна «Волга», з неї вийшли цивільні люди з понятими, та й почали все вишукувати.
Мій брат молодший прийшов зі школи, він дуже шустрий… У нас був круглий стіл, на якому лежало декілька книжок: Суботня школа та ще щось… Брат дуже уважно слухав, що ц люди говорять, — йому було на той час десь років 14, — а потім так тихенько взяв і книжечки десь заховав. Я дивлюся, а книжечок вже немає. Потім там були ще рулони, — вони були потрібні для палітурок, — а мій брат сидів на дивані та так тихенько ті рулончики закотив під диван.
Тобто, дитина під час обшуку сприяла конспірації?
Так. І це відбувається на виду, й люди тут — це потрібно було вміти… Такий шустрий був мій брат.
А скільки років було вам на той час?
Мені було напевно 24 роки.
Отож, у 73 році відбувся арешт. Чи вам відомо, як довго тривала ця діяльність?
Ви знаєте, у нас була така конспірація, що лише нещодавно я прочитала у якомусь інтерв’ю, що тоді було залучено близько 50 людей і всі ми на той час нічого один про одного не знали.
Зрозуміло. Тобто якщо хтось все ж таки вирішить розголосити цю інформацію, то він знає дуже мало і не знає цілої мережі. Отож, було залучено близько 50 осіб. А як довго тривала ця робота, — ось, наприклад, ви як довго були залучені в цьому?
Після школи мене скерували на курси — десь у 66 році, а в 73 році відбувся арешт…
Сім років, — і впродовж семи років ви різною мірою були залучені у цій роботі?
Я друкувала всюди. Моя тітка жила в такому напівбараці, а я ховалася у шафі, щоб не було чути, — і друкувала.
А де ви брали друкарські машинки? Вони були на той час у вільному продажі?
Ні, ні, нам доставляли. Спочатку в мене була маленька машинка, а потім вже з’явилася велика електрична. А деколи були залучені дві машинки, коли було багато роботи, — наприклад, друкували якусь книгу.
Ви працювали й вдень, і вночі, але я не розумію, як вдавалося не привертати увагу до своєї роботи?
Гадаю, що сусіди знали, але всі мовчали.
Отож обставини у Львові були сприятливі для подібної діяльності — саме населення сприяло тому, що ви не були знайдені.
Я не знаю наскільки вони здогадувалися чи не здогадувалися, але люди у нас були не продажні.
Ваші сусіди були не адвентисти?
Вони не були адвентистами, але ми із сусідами добре жили, все було нормально.
Отож, у вас була вдома спочатку одна, а потім вже й дві машинки?
Маленька машинка в мене й тепер є. А деколи доносили ще одну машинку й приходила ще одна людина з церкви, та ми друкували на дві машинки.
І все це робилося вночі.
Які матеріали ви друкували?
Ми друкували «Велику боротьбу», «Сторож ранку»…
А ще у нас був розроблений курс диригування, оскільки у церкві була потреба у диригентах. Але літератури для цих курсів бракувало. Отож, я збирала все, що було потрібно та складала посібник. Шкода, що зараз не залишилося цих матеріалів. Набиралися спеціальні матриці, — та що було цікаво, що ті матриці знайшлися в облдержадміністрації. І вони нам дали їх, і ми видрукували курс диригування. Пізніше виявилося що ми робили у них під носом те, що було заборонено з боку держави.
Тобто у вас була змога в кінці 60-х на початку 70-х років в державній структурі розмножувати ноти для християнських співів. Я гадаю, що уявити щось подібне поза Львовом було неможливо, — це була така специфіка міста, чи не так?
Все залежало від керівника. Микола Арсенович зі своєю дружиною, — вони взагалі цим займалися. Ще колись раніше дружина Миколи Арсеновича палітурки підклеювала, вміли ремонтувати Біблії, тому що раніше з Бібліями було важко. А ще в нас вдома були преси, тому що мій чоловік і брат займалися палітурками.
Отож, з вашої сім’ї вас троє займалися цією роботою.
Так, і мама четверта, тому що вона розвозила літературу, ноти…
Скільки всього осіб у вашій сім’ї?
П’ятеро, вірніше шестеро, — є ще старший брат, але він на час нашого осудження був у армії, а до служби в армії допомагав. Ми навіть переживали, щоб його в армії не зачепили.
Можна сказати, що вся ваша сім’я була активно залучена у підпільну християнську роботу?
Так.
А скільки ще таких сімей ви знаєте?
Знаю ще Гутей Лію, зараз вона вже померла, а була активісткою. Овдійчук Люба, моя подружка — Овдійчук Світлана, вона щось перекладала… Сім’ї, на прізвище Вовки, Капітани, — там їхні дочки також цим займалися. Сім’я Жукалюка. Це ті, хто активно займалися. Крім цих були ще люди в районі.
П’ятеро сімей, ваша шоста, Жукалюки сьома… Отож, зробимо короткий підсумок: ви друкували ноти, ранкові читання, книжки Елен Вайт, ремонтували Біблії…
Ще Стасюк Богдан займався активною діяльністю, тому що я друкувала й носила йому деякі матеріали для палітурок.
Маю на увазі Стасюка, про весілля котрого я говорила. Дві сестри — Лариса та Оля Карпа були активно залучені. Оля вийшла заміж за Стасюка Богдана. Богдан тоді жив у підвальному приміщенні та я йому носила деякі матеріали. Все це було ще до весілля, тому що на весіллі вже була крапка на всьому тому.
Скільки людей було заарештовано у 73 році крім вас?
Тільки двох. Вони увійшли тоді до нас у приміщення й сказали мені: «Одягайся».
Я одягнулася і поклала до кишені шоколадку.
Тоді ж ця група, яка робила обшук у нас, була також і у Миколи Арсеновича.
Отож, обшук відбувся у двох сім’ях: у Жукалюків та у вас?
Можливо й у більшої кількості сімей, але я вже на той час була ізольована й нічого не могла знати. В мене склалося таке враження, що може вже й колодка висить на самій церкві. Ти нічого не знаєш, тобі ніхто нічого не говорить… Такий був незрозумілий час.
І ви у цій камері, очікуючи суду, провели 9 місяців?
Спочатку я була в КДБ. Це серйозна тюрма, там скрізь стукачі. Вони сиділи зі мною. Але я спочатку нічого не розуміла, — можливо це хтось просто сидить.
Вона мене запитала: «І що у вас? За що затримана?»
Я відповіла що за релігійну літературу.
Тоді вони запитували: «І що там у тій літературі?»
Я сказала, що релігійні пісні, біблійні оповіді.
У вʼязниці КДБ зовсім все по-іншому, ніж у звичайній, людей зовсім небагато. Має бути тиша. Микола Арсенович також був у якійсь камері в КДБ. Потім, вже після суду виявилося, що його забрали, — у нас в центрі є таке місце на Чапаєва. Мене дуже довго тримали. Отож, я записалася до опера.
Після суду мене вже перекинули в гіршу тюрму, що на Чапаєва. Там дуже багато людей, немає ніяких умов, в одній камері по шість осіб, по-різному було…
А що це за гірша тюрма? Та знаменита, яка знаходиться на Лонського?
На Лонського це — КДБ. Там я пробула шість місяців, а потім мене перемістили в загальну тюрму туди, де більше людей, та де в одній камері могло знаходитися і шість, й десять осіб…
Миколу Арсеновича випустили раніше, тому що він почав хворіти. У нього була чи виразка шлунку чи щось подібне.
А їм вдалося дізнатися, що він організатор?
Ну, звичайно ж!
І що, попри те, що він чоловік та організатор, його випустили раніше, ніж вас?
Це сталося через те, що у нього виявилися проблеми зі здоров’ям.
Я була в Сумах, Микола Арсенович у Кривому Розі. Потім мене поставили працювати на хімію. Я працювала з цивільними людьми. Ми там були достатньо вільні — могли ходити по території. Але зранку отримували певний обсяг роботи, який мав бути виконаний. Жили в гуртожитку, а вночі нас перевіряли чи всі присутні. Це все відбувалося в Сумах.
Отож, я намагаюсь для себе з’ясувати хід всіх подій так, як вони відбувалися. Після арешту вас протримали 6 місяців у Львові в очікуванні суду…
Так. В травні відбувся суд, а незадовго до суду нас перевели до іншої в’язниці. З в’язниці при комітеті державної безпеки, де були достатньо непогані умови, нас перевели до іншої тюрми з умовами набагато гіршими. Після суду мене почали залучати до якихось робіт при в’язниці, оскільки я вже була не в статусі підозрюваної, а в статусі засудженої, в той час, як Миколу Арсеновича перевели до Кривого Рогу. Проте я знала, що після того, як відбудеться суд, мене повинні не довше ніж за один місяць перевести на поселення. Але цього не сталося. Отож я записалася до опера та все йому розповіла: «Суд відбувся в травні, а вже пройшло три місяці й настав серпень, я ще сиджу тут…»
Якби не розповіла то й далі продовжувала б сидіти у цій тюрмі… А мені тут не подобалися умови. А надія, що може в іншому місці буде краще підштовхнула звернутися до оперуповноваженого.
Тоді мене відправили етапом, з групою яка їхала із Дрогобича в кількості 40 осіб, які зарекомендували себе як зразкові в’язні. Ми їхали до Харкова.
Потяг був переповнений — в одному купе до 15 людей. Було лише три жінки, решта — чоловіки. Через це, пам’ятаю, ми боялися навіть ходити до туалету. На зупинках нас перераховували, я чула, що нас було сорок одна особа зі мною.
По дорозі до Харкова в наше зачинене купе прийшов військовий та звертаючись до мене наказав, щоб я виходила. Я не виходила, тому що налякалася та не розуміла, чому мене хочуть відділити від решти. Тоді він повторив свій наказ, сказавши: «Виходь, — інакше я буду примушений тебе знімати.»
І далі, не розуміючи що відбувається, я намагалася захиститися: «Послухайте ви не знаєте, що я сиджу тут не за якусь розбійну чи вбивчу статтю… Я — релігійний в’язень… Щоб ви робили, якби на моєму місті була ваша мама або сестра?»
Проте він мене не дуже слухав. Але почувши про маму, зачинив двері та пішов, бо у них мама — то святе.
Він проявляв до вас сексуальні домагання?
Я до кінця не знаю чого він хотів. Він мене викликав, щоб я вийшла, відокремилася від усіх, що було б далі, — страшно уявити, адже був повний вагон чоловіків
І так, ви опиняєтесь в Харкові…
На одну ніч.
Гаразд, — на одну ніч, — і що потім?
Потім мене відвезли до міста Суми. Цілу дорогу мене ховали, тому що я їхала так, що з одного боку були солдати, а з іншого — підсудні.
Пам’ятаю, в одному місці нас вирішили перерахувати та вивели всіх, — це було щось схоже на футбольне поле. Я озирнулася, а там всі чоловіки… Я швиденько відвернулася та стояла до них спиною.
Потім нас випустили та розподілили, хто де буде жити чи працювати.
В Сумах ви могли вільно пересуватися?
Так, я була сама по собі, лише мусила працювати там, де вони мені покажуть. На роботу мене влаштували в організацію під назвою «Сум-залізобетон». Це були досить важкі бетонні роботи.
Отож, я прийшла влаштовуватися на роботу. Стою, — а там крім мене ще десять осіб, чоловіків, — всі очікують своєї черги у відділ кадрів.
Підійшла моя черга. Я заходжу, й мені пояснюють, що я буду носити бетон з одного поверху на інший. На це я промовчала, оскільки не знала, що це таке.
Далі інспектор продовжує: «Будеш працювати в три зміни…»
Я кажу: «В три зміни я не можу працювати.»
Запитують: «А це ще чому?»
Я відповідаю: «Тому що я віруюча та не працюю в суботи. Крім того, не зможу працювати по змінах і в п’ятницю…»
А поряд зі мною стояла жінка-єврейка, — вона була з інспекторів, — яка почала на мене кричати: «То це мені потрібно відстоювати суботу, а не тобі… Я тебе зараз відправлю до табору, — ти ще там не була (оскільки я їхала з ізолятора).»
Але мене нікуди не відправили.
Ким була ця жінка: засудженою чи вашою наглядачкою?
Ні, це була інспектор відділу кадрів. А наглядачів тут вже немає, лише начальники, як на звичайній роботі.
Чомусь так вона ревнувала за суботу, але потім стала моєю доброю колежанкою.
Мабуть, їй хтось підказав і вона сказала: «Ми тут порадилися та вирішили поставити вас працювати на залізничну колію в одну зміну.»
Ми міняли шпали. Але працівник із мене був так собі. Я на той час важила десь близько 45 кг та зовсім не мала сили не те що підіймати шпали, а навіть щось робити лопатою.
Як вас годували?
Ну, як годували в камері… Наприклад, дають якісь макарони по-флотськи, а я дивлюся — там стирчать шматки від свинячої голови… За деякий час вся камера вже знала та відповідали навіть і без мене, що вона того не їсть, тому що в неї така релігія.
Виходить, ви не могли нормальну харчуватися, тому що часто була свинина?
Свинина була весь час, так що пізніше я навіть не досліджувала, лише знала, що я не можу нічого їсти.
А, пам’ятаю на Лонського нам подеколи давали картопляне пюре та шматочок оселедця… Тому там були набагато кращі умови. А в іншій тюрмі, куди мене перевели, харчування було зовсім ніяке: давали протухлу тюльку.
Пам’ятаю, що інші в’язні не витримали та влаштували протест: не стали нічого їсти, а металевими тарілками грюкали по металевих дверях. Допомогло це мало. Тоді на наступний день дали трохи кращу їжу, але після цього все повторилося знову.
Хліб був за спеціальною випічкою, тож я розумію, чому Микола Арсенович страждав там від проблем зі здоров’ям, тому що він зовсім не міг того їсти.
Їжу розподіляли наступним чином: спочатку забезпечували ресторани, потім їдальні, а що залишалося й було найгіршим, то вже давалося осудженим: хліб та неякісна тюлька.
I все це я також брала, робила дівчатам канапки, вибирала кісточки та готувала щось більш прийнятне для вживання.
Я так розумію, для вас це був шанс хоч що-небудь поїсти, тому що було не зі свинини.
Так, так, це була лише тюлічка.
А ще мене там полюбила одна з наглядачок. Вона працювала раз на чотири дні.
Отож, вона мене якось запитує: «Чому не можна їсти свинину?!»
Я й відповідаю: «Ну, так в Біблії написано…»
А вона каже: «Я теж читала Біблію, але такого не знайшла.»
Тоді я їй розповіла де знайти ці місця у Святому Писанні, а вона віднеслася до цього дуже прихильно.
Тобто тоді у Львові одному з таких начальників зізнатися у тому, що вона читала Біблію не було чимось таким, щоб могло зазнавати осуду?
Ну, ні, звичайно, це було доступно.
Це при Сталіні було, що мій дід репресований за віру так і помер у Сухобезводній…
І от наступного дня вона приходить, відкривається «годівниця» й ця наглядачка дає мені огірок та кусок волового м’яса. А вона сама навіть їжу осудженим не роздавала, а лише відчиняла віконечко, й тоді до дверей під’їжджає тачанка, поруч з якою стояв кухар.
Це не можна було робити, але оскільки я відмовлялася від їжі, яку дають, — то я ж маю щось їсти, — от вона й вирішила мені допомогти. Ну, я, звичайно, також там собі щось знаходила, перебирала ту тюльку протухлу…
І ще, — я вже трохи розповідала з того часу, коли я працювала на залізобетонному підприємстві в Сумах, то інспекторка мене поставила у першу зміну. То було якраз у вересні там вже починалися холоди. А я ще не мала при собі ніяких грошей. Там було таке, що якщо ти влаштовуєшся на роботу, то вони можуть тобі виписувати гроші.
А хлопці, які працювали зі мною, мали накопичення, тому що деякі працювали вже по десять років. I коли вони зустрічали мене в місті, то завжди запрошували: «Ходи з нами, пообідаєш. Ми платимо за тебе.»
Я відповідала: «Я вже пообідала».
А вони казали: «То ще раз пообідаєш…»
Жаліли вас…
Ну так, звичайно…
Там були ще вільнонаймані, то вони теж питали мене: «А ти чого не йдеш на обід?»
Я не казала, що не маю грошей, але вони мені іноді давали шоколадку.
А потім мені виписали десять рублів. Я купила собі найнеобхідніше: каструлю, — щоб могла собі загріти чаю, тоді ще продавався у півлітрових баночках воловий лій…
Хліб коштував 16 копійок, тож я вже коли йду на роботу, відріжу собі шматочок хліба, намажу його лоєм, — щоб можна було чимось підкріпитися зранку… Або ще можна було пити чай (саму воду) з цукром…
На автобус потрібно було п’ять копійок, тому що йти зовсім не близько — і я вже бачила, що мені не вистачає цих грошей.
В їдальні першого я ніколи не брала, а на друге там був якийсь гарнір та салат.
Дівчата, які зі мною працювали, тому що бригада була п’ять осіб, приносили мені їжу з дому. В однієї жінки, наприклад, чоловік наловив карася вночі, вона посмажила його та зранку принесла мені поїсти.
А ще, проходячи повз чужі городи, моя співробітниця зірвала там декілька морквин і каже: «Візьми, щось собі зготуєш…»
Додайте, будь ласка, ще ті речі, про які ви розповідали раніше з обставин допитів і слідства. Ви говорили, що ви не мали ніякого уявлення скільки всього заарештовано літератури, вірно?
Абсолютно. Не знала.
I ви брали все це на себе…
Так, моє завдання брати на себе, раз я тут… А там нехай розбираються. Вони називали книжки, які були конфісковані, наприклад, п’ять книг Еллен Уайт.
Згадайте які ще книжки називали крім цих?
Курс диригування, були ноти, які я розробляла…
Ви кажете, що у вас є освіта піаністки…
Так.
І це дозволило вам друкувати всіма десятьма пальцями? А музичну кар’єру ви не планували робити, чи не було змоги?
Я вступала до музичного педагогічного училища, проте мене заламали через відсутність комсомольського квитка. Тому я й пішла на цю службу і так і залишилася в ній.
Відносно музичної кар’єри, я намагалася робити все паралельно. Я ж 32 роки була керівником ансамблю бандуристів.
І все це вам вдавалося?
Я так собі помаленьку практикувалася, тому що це було потрібно й воно виходило… А якщо якась пісня сподобалася, то я скоренько її розкладала на ноти. Хоча я і не могла закінчити педучилище, але таке саме простіше робила…
…Тоді з освітою було важко. Вони мене запитали: «Ти комсомолка?»
Я відповіла: «Ні, я не комсомолка.»
«Як?! Як ти могла закінчити школу без комсомольського квитка?»
I все… і мене зрізали на фортепіано.
Я зіграла було все нормально, але…
Це означає, що вам не вдалося вступити до музичного училища?
Так, я не поступила, дуже переживала, тому що це було моє життя… А потім виявилося, що тут директор був колишнім баптистом, і він «смикнув», що тут щось не те…
Ну, я не казала що адвентистка. Але він був злий на баптистів і на всіх інших вірян.
Хто? колишній баптист?
Так, колишній баптист був директором музичного училища, але він залишив церкву, проте був добро обізнаний з істиною та злий на церкви й віруючих.
Тобто колишній баптист, — навпаки був ворогом?
І мені поставили трійку. Хоча я знаю, що я на трійку не заграла.
Ви маєте на увазі, що заграли ліпше?
В мене була вчителька, яка проживала в нашому будинку. А наша квартира, — вона була п’ятикутна, без вікон. Двері, звичайно, були, але виходили на сходову клітку… Ну, там, звичайно, ні повітря, нічого такого не було… А ми завжди приймали багато людей, гостей. Ну, ось й Гриша до нас приїжджав, котрий в цю суботу розповідав про це.
А також в Дубно проживає татова родина, брати… і ми всі поміщалися, хоч вони приїжджали з дітьми, а там було лише 16 квадратних метрів. Всі були дружні. Так ось, в тому будинку жила вчителька. Вона закінчувала Петербурзьку консерваторію. Вона з довгожителів, їй було тоді 92 роки.
Ага, то у вас був серйозний репетитор…
Так що вона мені дала те, що й зараз не дають в музичних училищах: я була обізнана у всіх гамах. Вона мені все це дала, то я, справді, добре грала. Ця вчителька мене підготувала. Але — не вийшло…
Я зрозуміла, що мене заламали вже на першому екзамені й забрала документи. Але нічого, — я, щоб не застигали пальці, пішла на курси друкарства. Там вчать, що кожен палець відповідає за свої кнопки, тобто букви, і я це засвоїла та мені це згодилося.
Ви були віртуозом.
Щось схоже… Коли я вже поступила тут на роботу після тюрми, то я друкувала найшвидше й часто їздила в Москву, тому що там наша організація також мала справи. То вони мені надавали: «О, то ти молоток!»
Мені величезні паки носили друкувати. Але коли всі в суботу на роботу, — тут я — ні. І взагалі наша генеральна інженерка мене відряджала провідати мого брата в Кургані, тому що симпатизували.
А деякі до мене чіплялися: «Чого ти не виходиш у суботу?»
Але я виходила у неділю та друкувала стільки, що їм вистачало. А там навкруги були євреї, а євреї хоч самі не виконували, але були прихильні. I начальниця сказала: «Не чіпайте її».
Скільки ви відпрацювали в Сумах на тому виробництві?
Я пішла по половині терміну, тобто відсиділа лише половину строку з двох років. Тому що існує така можливість йти по половині терміну, і мені про неї підказали. Отож я написала та подала таке прохання. I тут теж таке: суд, адвокат, міліція… і так до кожного, хто там проходив. Ну, і я також, в тому числі.
I вони мене запитують: «Яка стаття?»
Я назвала статтю.
Вони кажуть: «А що це за стаття?»
Я пояснила, тому що вони ж нічого не знають. Розповіла, що я друкувала релігійну літературу. А це заборонений промисел.
Вони мене запитують: «А чому заборонений промисел?»
…В загальному вийшло рік й один місяць: 9 і 4 місяці, — саме так.
Мені поміняли статтю. Я ж вчителькою була. «Відокремлення школи від держави та держави від релігії» — ось така була стаття 138.
Тут в районі я поступила працювати у школу — «музика й співи». І ще мені додали малювання.
Гаразд, дозвольте ми підсумуємо: у Львові ви сиділи шість місяців…
Дев’ять. Шість і три місяці ще після суду.
А скільки ви провели в Сумах?
Виходить чотири місяці тому що я подала на половину терміну.
І на цьому збіг ваш термін ув’язнення та вас звільнили?
Так. А ще я виходила працювати в неділю — чистила залізничні переїзди. А так бригада, з якою я працювала, вільнонаймані працівники мені допомагали — кожному потрібно було покласти п’ять шпал кожний день.
Отже, після того, як збіг ваш термін і вас звільнили…
Так, подали апеляцію на звільнення, а міліціонер встає і говорить: «Ти не працювала жодної суботи!»
А я відповідаю: «Я відпрацьовувала у неділю…»
І тоді було прийнято рішення мене звільнити.
Отож, ви повертаєтеся на Львівщину та пішли працювати вчителькою в школі?
Це я до того працювала в школі.
Чи відомо вам, щоб хтось пробував поновити ту діяльність, якою ви займалися, після того, як вас арештували та засудили? Чи та діяльність була зупинена? Я так розумію, у 73 році був арешт, а через рік і один місяць ви вже звільнилися.
Я вже цим більше не займалася. Після в’язниці я пішла поступила на роботу. I ще до мене дуже пригорнулися п’ятдесятники — попросили мене надрукувати книжку. I я приходила після роботи, де я працювала від дзвінка до дзвінка в інженерному корпусі, — до них додому, вони ставили машинку та я їм друкувала.
Ви друкували не зважаючи на те, що перед цим саме за подібну діяльність відсиділи термін?
А ще перед цим мені баптисти дали надрукувати співанку, але я не могла друкувати те, що вважала написано неправильно. Наприклад, там є така пісня: «Неділя — день спочинку», а я писала «Субота — день спочинку» — надрукувала й віддала їм.
Зрозуміло. Отож не бачивши, щоб адвентисти займалися чимось подібним, ви з усім тим займалися чимось подібним з представниками інших релігійних деномінацій?
А як вони мене запрошували! Хтось з них працював в магазині, то вони мені казали: «Приходь, ми тобі там якесь мило дефіцитне дамо», — тоді ж все було у дефіциті.
Навіть мене запросили на один обід у Львові на Майорівку.
Майорівка — це там де їхні зібрання?
Ні, це до когось до хати. Я прийшла. Ну, скільки я їм вже друкую й вони так до мене були прихильні, тож запросили на обід…
I так сидимо, вони мене щось розпитують. Я досліджую, що саме з їжі подали. Якщо якесь там олів’є, то не беру, тому що там має бути ковбаса. Аж ось дали якісь ніжки, курячі лапки. А тут коло мене хтось сидів і я кажу: «А чому вони здерли шкірку. Я взагалі-то люблю шкірку…»
А вони кажуть: «А то кролик».
О, а кролика я не вживаю. I вже сіла й нічого не їм, а вони це помітили, так забігали, відкрили якусь рибну консерву, подали… Потім подають напої. П’ють каву, а я кажу: «А я каву також не п’ю…»
Ну, зараз я, звичайно вже трохи не така, хоча треба було б…
Ви зараз собі вже можете дозволити, перебуваючи в гостях, попити каву?
Ні, я взагалі віддаю перевагу напоям зі збіжжя. Наприклад, овес. Або кава з декількох рослинних складових…
А ще як була у КДБ на Лонського, то суботами я завжди постилася. А тут якоїсь суботи дають рибний суп. I саме в суботу, раз на тиждень…
Суп із замороженої риби — юшка. Але оскільки вже був вечір, то я взяла тієї юшки, трохи зачекала й після заходу сонця поїла.
Зрозуміло. Дякую за цікаву розповідь.
Розмову вів Максим Балаклицький
