Розповідає Костянтин Буд-Гусаїм
Що спонукало вас стати капеланом?
Ніколи не уявляв себе в ролі капелана й не планував ним бути. Так, я займався волонтерством. Зокрема ми їздили з одновірцями на Херсонщину в підтоплені села – після російського теракту на Каховській ГЕС. І це відчувалося природно для християнина – бути там, де страждають люди, бути там, де можеш бути корисним, де можеш допомогти.
Але потім стався поворотний момент або, як кажуть “точка біфуркації”, де прийняте рішення впливає на всі подальші події. І будь я світською людиною, то сказав би, що все це склалося випадково. Та сьогодні в усьому бачу Божу руку, яка провела мене цим шляхом.
Тесть потрапив до лікарні, й ми з дружиною відвідували його. Там я побачив наших поранених захисників. Це як холодний душ на голову, ніби як потрапити в іншу реальність. Не ту телевізійну, де все добре і гарно, а зовсім іншу – гостру і правдиву. Коли бачиш, що тут також є потреба комусь бути. Бути поруч з ними.
Близько тижня я розмірковував і молився, бо не знав, як діяти далі. Опісля зустрів пастора Андрія Новосьолова, який відповідає за капеланське служіння у Дніпровській конференції. Від нього пропозицію приєднатися до Корпусу військових капеланів – міжконфесійної організації “Християнська служба порятунку”. Таку пропозицію сприйняв як відповідь від Бога. Тому взявся за навчання, а потім стажування.
Як адвентисти здійснюють капеланське під час війни і який саме у вас досвід?
Моє служіння капелана не фронтове, а має шпитальний напрямок. Тобто бути поруч з військовими, які перебувають на відновленні, вислухати, підтримати їх.
Є стереотип, що капелан – це як священик, і його служба це промовляти проповіді, лекції. А насправді все виглядає інакше. Якщо взяти за приклад керування автомобілем, то ми капелани, “не сідаємо за кермо”, коли спілкуємося з військовими. Навпаки, з їхнього дозволу, ми сідаємо поруч “у їхнє авто” та їдемо, куди вони повезуть, вислуховуючи їхні переживання, біль, страх, досвід утрат побратимів… І в цій поїздці ми не керуємо, куди їм їхати, здебільшого слухаємо, лиш іноді ставимо запитання, щоб зав’язати розмову, й далі активно слухаємо, даємо їм змогу вилити душу. А лиш опісля, коли з’являються дружні стосунки, ми зможемо щось сказати. Але треба мати достатньо мудрості, щоб не сказати зайвого, на зразок: “я тебе розумію!”, “скільки ти вбив ворогів?”, або “як воно – стріляти в людину?” Тобто варто ще багато вчитися, щоб звершувати це служіння й не наробити дурниць.
Відвідуючи шпиталь, дізнаємося багато різних історій. Розповім один, на перший погляд банальний, але в цьому його краса.
Ми прийшли до палати, де були знайомі нам уже хлопці. Один з них попереднього разу розповідав, що в них у підрозділі три капелани, “але всі безтолкові” (з його точки зору). Й тому він скептично ставиться як до віри, так і до капеланської служби.
Цього разу його мали виписувати. У кінці розмови ми як зазвичай запропонували помолитися і запитали, які в кого прохання. Він відповів, що йому там бабуся-медсестра набирає виписку одним пальцем і так буде до вечора набирати. Й каже: “помоліться, щоб зробили виписку швидше”, а потім додав: “тоді точно увірую”. Ми помолилися й пішли до іншої палати. І вже хвилин за п’ять почули вигуки з коридору: “Я вірю, я вірю! Де ці капелани? Мені принесли виписку!”
Такі маленькі чуда Господь завершує повсякчас. Він сіє і зміцнює віру в серці військового, який ще кілька хвилин тому був скептиком. Кожен такий досвід переконує мене, що я на своєму місці, бо можу відкрити люблячого Бога тим, хто Його не знає. І можливо, це врятує їхнє життя на фронті, а потім стане кроком до зростання у вірі.
Крім капеланського служіння в госпіталі, ми виїжджаємо з волонтерами на лінію фронту. Наш напрямок – південні регіони, допомагаємо там місцевим і відвідуємо військових. Коли приїжджаєш до хлопців на передову, зав’язуються інші розмови – відвертіші, ніж коли ти в них буваєш як волонтер.
Навіщо це робите?
Повторю, що не планував бути капеланом. Навіть більше – вважаю, що не я обрав це служіння, а Господь припровадив мене на цей шлях. Для прийняття такого рішення, такого служіння, потрібно мати внутрішнє переконання, належне сприйняття світу й реальності, в якій ми сьогодні живемо.
Серед християн є ті, хто твердо стоїть на антидержавницькій позиції, апелюючи до того, що “наше жительство на небесах”, і тому ми маємо бути вищі від усього, що відбувається в цьому світі, включаючи війну, й жити внутрішньоцерковними справами, проповідуючи про події останнього часу й закликаючи до покаяння.
Однак у Біблії я бачу Христа, Який годує голодних, зцілює хворих, підтримує зламаних духом. Який не ігнорує жорстокої реальності й не зводить Своє служіння до ритуальних дій. Він готовий померти, щоб дати людям спасіння. Саме тому я приєднався до волонтерства на “нулі”, де над головою висять дрони і свистять “Гради”, а тепер став капеланом. Бо у моєму розумінні це той шлях, яким пішов би Він. І яким маю йти сьогодні я.
Які наразі є досягнення й складнощі?
Зазвичай спілкування з бійцями – це неважко. Усе складається природно, розмова ллється легко, і коли ти щирий з ними, вони відповідають щирістю навзаєм. У такій обстановці народжується дружба й чудові історії, які згадував вище.
Але часом буває важко, коли потрапиш на мовчуна й бачиш, що він потребує уваги, розради, але не виходить зав’язати розмову… Тоді відчуваєш брак знань і гіркоту невиконаної роботи, бо не знаєш, чи зустрінеш його під час наступного відвідування. У такі моменти розумієш, що потрібно навчатися й поглиблювати знання у сфері капеланства, психології та душеопікунства.
Ще одна складність у капеланському служінні – вислуховуючи історії з передової про біль, смерть і втрати, з однієї сторони, не розкиснути й не заплакати, бо тоді хлопці можуть закритися, вважаючи нас недостатньо сильними, щоб чути їхні досвіди. А з іншої сторони, варто не зачерствіти, відфільтровуючи всі емоції.
Тому цей шлях не для кожного. Він потрібний, але емоційно тяжкий і місцями тернистий – шлях правдивого, живого християнства. Очі цих хлопців заряджають тебе енергією до життя, коли чуєш історії про героїзм їх і їхніх побратимів і коли бачиш контраст між фронтом, де вони, й тилом, де ми всі.
Цей шлях тяжкий і місцями тернистий, бо потрібно мати достатньо внутрішніх сил від Господа, щоб це служіння присутності не зламало мене й не перетворило на істоту без емоцій і сил.
Тому варто робити паузи, відвідуючи шпиталь не більше двох разів на тиждень. І в проміжках між капеланським служінням наповнюватися духовними силами у церкві, сім’ї та серед друзів. А також в особистому спілкуванні з Богом і дослідженні Біблії. Бо якщо занадто повірити у свої сили, то легко програти цей духовний бій і втратити можливість бути поруч з нашими захисниками, які потребують цього служіння.
