Яна Резнікова, вчителька приватного ліцею «Живе Слово», що у Львові, вже не перший рік очолює роботу над створенням пластилінової анімації в рамках проєкту «Кроки дружби».
Яно, 28 травня в соціальній мережі «Facebook», а також на YouTube каналі ліцею «Живе Слово» відбулася прем’єра нової серії шкільного пластилінового мультфільма під назвою «Крок до процвітання», роботу над яким ви очолили. Розкажіть, як народилася ідея створення мультика?
Вперше ідея створення пластилінового мультфільма прийшла до мене ще у 2018 році. Тоді в рамках «Року німецької мови в Україні й української мови в Німеччині» ми підготували проєкт «Freundschaftsschritte» («Кроки дружби»), з яким учні нашої школи відвідали адвентистський шкільний центр «Маріенгоє» в Дармштадті, земля Гессен. Наш перший мульфільм «Echte Tierfreunde» («Справжня подруга тварин»), зроблений руками учнів, вчителів і батьків, був, власне, частиною цього проєкту і розказував коротеньку історію про дівчинку, яка прихистила безпритульного песика. Робота отримала дуже теплі відгуки як у німецького глядача, так і в Україні. Наступного року була знята друга серія мультфільму «Справжній герой», де піднімалася тема інклюзії.
Отже, з’явилася ідея, власне, «серіалу», з тими самими головними героями, які кожного разу потряпляють у різні життєві ситуації?
Так. І коли ми зрозуміли, що це має бути серіал, то не вагаючись вирішили знімати наступний сюжет на тему екології. Цього разу створення нової серії планувалося в рамках профорієнтаційного проєкту, ініційованого Громадською організацією «Потрійна нитка». Планували, що діти зможуть відвідувати майстер-класи з написання сценаріїв, створення декорацій, монтажу тощо, і крок за кроком власноруч створюватимуть мультфільм. Робота розпочалася: були проведені чудові майстерні з написання сценаріїв, робилися декорації, ліпилися фігурки персонажів… Мав вийти екофільм про те, як завдяки відважним слідопитам героїня вчиться сортувати сміття і дбати про довкілля. Прем’єра фільма мала б відбутися 22 квітня, у Міжнародний день Землі. Ми все прекрасно встигали… Але раптом наші плани були поставлені на паузу… Розпочалася повномасштабна війна. Багато вчителів і учнів у пошуках безпеки виїхали за кордон, а школа перетворилася на освітньо-соціальний хаб, де знайшли притулок багато сімей внутрішньо переміщених осіб. Так із класів і творчих майстерень наші приміщення перетворилися на місце порятунку для багатьох українців. В цей час як ніколи ми відчули, як повертається добро через тих, хто підтримує Україну з-за кордону. Наших людей тепло приймали інші країни світу.
Чи стикнулися у вашій сім’ї із біженством?
Насправді у нас був намір залишатися в Україні. Але щоденні повітряні тривоги і масштаби розгортання подій змусили мене з дітьми виїхати до сусідньої Польщі. Я працюю вчителькою і маю двох дітей шкільного віку. На той момент продовжувати навчальний процес і мені, і їм було значно спокійніше у більш безпечному місці. Однак багато моїх колег залишилися в Україні, і, чесно кажучи, я захоплююся їхньою мужністю і посвяченністю, адже з того моменту, як у двері школи постукали перші сім’ї, що втікали від військової агресії, потрібні були ті руки, які би їх підтримали.
Чимало людей дійсно вимушені були відмовитися від багатьох своїх планів і мрій: хтось – на якийсь час, хтось – назавжди… Як швидко ви повернулися до думок про незавершений проєкт?
Вже на початку квітня адміністрація школи почала шукати можливість реабілітаційних зустрічей для тих учнів школи, які залишилися в Україні, вимушено переживали певну ізоляцію і постійний стрес через повітряні тривоги. Саме тоді в школі частково відновив свою роботу гурток рукоділля, до якого почали долучатися і діти внутрішньо переміщених осіб, що зупинилися на території школи. Тоді мені і спало на думку: «А може продовження роботи над мультиком зможе відволікти дітей від негативних думок і навіть мати арт-терапевтичний ефект?» Ця ідея була радо прийнята колективом і ми продовжили. Щоправда організація процесу на відстані була для мене певним викликом, адже попередні серії робилися за моєї безпосередньої участі: я разом з дітьми ліпила, майструвала декорації, брала участь у зйомках і монтажі.
Дійсно, робити мультфільм на відстані – це непросто! Одна справа – зліпити фігурки, а зовсім інша – довести роботу до кінцевого результату. А що викликало найбільшу складність?
Насправді викликів було багато. Хоч ідейна частина роботи звершувалася під спокійним небом Польщі, все ж реалізація задуму, ця кропітка ручна робота, відбувалася в Україні, в умовах постійних сигналів повітряної тривоги. Але, особисто для мене, найбільшою проблемою стало те, що попередній сценарій дещо втратив свою актуальність. Так, екосвідомість ніхто не відміняв. Але в той час, коли біда в тій чи іншій мірі торкнулася кожного українця, а весь світ просто кричав про наш біль, говорити глядачу, як важливо сортувати сміття, було, м’яко кажучи, трохи недоречно.
Тут настав час посиленої молитви, діалогу з Богом. Так, саме діалогу, тому що мені важливо було почути і зрозуміти, куди рухатися далі, що робити з розпочатим проєктом, вже вкладеними зусиллями. Чи писати новий сценарій? Куди зараз витрачати власний ресурс, якого було не так багато? Мушу зазначити, що команда, яка погодилася працювати над мультиком далі, одноголосно вирішила не пропонувати дітям створювати фільм про війну, інакше замість того, щоб відволікти дітей від тривоги, ми ризикували би навпаки ще більше занурити їх у негативні думки і емоції. У певний момент навіть було відчуття якогось глухого кута. Але вкотре переконалася, що Бог не бариться із відповіддю.
У Нього все у свій час. І ось, під час чергової розмови зі своєю мамою, яка, до речі, знаходиться на території окупованого Херсона, я поділилася з нею своїми переживаннями. Мама, як завжди, уважно вислухала і, напевно, жаліючи мене, порадила «поставити цей проєкт на паузу до кращих часів»… І, певно, очікувала, що я так і зроблю… І, певно, я би так і зробила… Якби сприйняла її пораду буквально…
Насправді у її словах я побачила відповідь на своє запитання: «Що робити з мультиком далі?» Відповідь була чіткою: «Поставь на паузу!» Саме тут і виникла ідея показати в мультику цю «паузу», вимушену паузу у планах, мріях, яка в той момент так відгукувалася мені. Як було і в попередньому задумі, ми вирішили показати нашу героїню, яка вчиться екосвідомості, і навіть вирішує посадити дерево.
Але раптом в її життя вривається «пауза» у вигляді сирени повітряної тривоги, яка змінюється телефонною розмовою, ніби підслуханою з сусідньої кімнати, де дитина схвильвано цікавиться, чи мають її близькі воду, їжу, чи вони у безпечному місці… Ці телефонні розмови сьогодні до болю знайомі багатьом українцям і вони яскраво виражають ідею співпереживання і турботи.
В останній сцені мультфільму з’являється квітучий сад дерев, під якими майорять прапорці різних країн. Я так розумію, що це символ подяки тим країнам, які підтримали Україну у нелегкий час?
Так, останньою сценою ми вирішили показати нашу надію на квітуче майбутнє нашої прекрасної Держави серед інших вільних квітучих країн, які не залишилися осторонь нашої біди. Крім того, завдяки чудовому Божому провидінню, сталося так, що задовго до цього, ще на початку навчального року, в нашому ліцеї був проголошений так званий «рік різних країн».
Протягом року ми організовували різноманітні країнознавчі заходи, звершували віртуальні подорожі до країн світу, дізнавалися багато цікавого про те, як живуть люди в різних куточках планети. Тоді ще ми навіть не здогадувалися, що дуже скоро дехто з них відкриє двері своїх домівок, а також свої серця для українців, які вимушені будуть втікати від війни… Тому останньою сценою ми також хотіли виразити свою подяку всім небайдужим людям Землі.
Все ж, враховуючи, що не все пішло за першопочатковим планом, на скільки відсотків цей проєкт вийшов дитячим? І чи вдалося зробити його профорієнтаційним?
Звісно, були певні труднощі з тим, щоби ця робота була зроблена на сто відсотків дітьми. Ми не мали ні можливості, ні часу проводити повноцінні майстерні. До того ж сценарій потребував «дорослого» втручання. І тут я хочу від щирого серця подякувати усім, хто підтримував цей проєкт і серед моїх колег, і за межами шкільного колективу! Тим не менше, ми намагалися по-максимуму залучити дітей. І не тільки наших учнів, а й тих, які знайшли тимчасовий прихисток на території ліцею.
Особисто у мене було велике бажання максимально віднайти дитячі таланти і дати можливість дітям випробувати свої здібності на різних етапах роботи. І, до речі, поезію до фінальної пісні написала таки учениця нашої школи разом з мамою, які, на жаль, не змогли долучитися до ліпки фігурок з пластиліну, адже теж перебували за межами України. Але їхні серця залишилися в Україні, а любов до рідної землі вилилася у прекрасних рядках пісні, яку також заспівали учні нашої школи.
Більше того, зараз йде робота над англомовним варіантом мультфільму, щоби наша подяка була краще зрозумілою в різних куточках світу. Так ось, фінальна пісня теж перекладена англійською і незабаром наші юні солісти запишуть її іноземною мовою, а це теж не аби-яка праця! Тому, вважаю, профорієнтаційна ціль досягнута. Ми навіть прийняли рішення нагородити символічними «гонорарами» тих учнів, хто особливо доклався до цього проєкту.
Кожен з них отримав персональний лист-подяку із заохоченням зробити ще один «крок дружби» і за бажанням самостійно визначити, яку суму з отриманих коштів виділити на те, щоби підтримати тих, кому зараз важче. Таким чином цей проєкт не лише вдало охопив і тему екодружності, і тему підтримки і надії у тяжкі часи. Він також відкриває шлях для нових кроків, дає можливість сіяти добре і вічне. Впевнена, наступить і час процвітання, і час плодів!
Запитання – Алла Шумило
