У рамках реформи деінституалізації соціальних установ, кілька років тому в Україні почали створювати патронатні сім’ї та впровадили нову професію – патронатний вихователь. Раніше у дітей, яких забрали із неблагополучних сімей, був один шлях – до реабілітаційних центрів, будинків малятка чи інтернату. Патронатні сім’ї дозволяють мінімізувати стрес розставання з будинком і рідними, адже дитина перебуває в гостях у нормальної повноцінної сім’ї. Там її лікують, годують, одягають, вчать, виховують. Виділених державою від трьох до шести місяців досить, щоб реабілітувати дітей і повернути батькам, які виправилися або в нову постійну сім’ю. Дві адвентистські сім’ї в Сумах вже другий рік є патронатними вихователями. За цей період патронати взяли до себе шестеро дітей.
Чому ми вирішили стати патронатними вихователями
Я вже більше 25 років є адвентисткою, живу в Сумах. У нас із чоловіком двоє дочок 19 і 11 років. Багато років ми з пасторами відвідували інтернати та реабілітаційні центри, проводили програми, показували спектаклі, надавали різну допомогу дітям з неблагополучних сімей.
Однак у мене постійно були думки про те, що цього дуже мало. Щоб реально допомогти, потрібне зовсім інше. Два роки тому я побачила в тролейбусі оголошення про набір патронатних вихователів. Зазвичай я не звертаю увагу на рекламу в транспорті, а тут Бог зацікавив мене, я записала координати і стала молитися. Ми пройшли довгий шлях, але це була низка досвідів з Небесним Отцем. Він спонукав мою сім’ю погодитися, допоміг з оформленням документів, а головне – показав, що це не просто нова робота або добра справа, а служіння Йому і по Його волі.
Я стала молитися, щоб Бог спонукав інших віруючих присвятити себе цьому служінню. Так стати патронатним вихователем вирішила моя найкраща подруга і теж адвентистка Олена Коновалова. Її чоловік не є членом церкви. Однак він і їхня 25-річна дочка погодилися приймати у себе чужих дітей.
Величезною радістю для мене і відповіддю на молитви став початок занять для патронатних сімей. Адже я дізналася, що в Сумській області буде вісім патронатів, з яких ще одна пара – адвентисти: пастор Олександр Лесняк і його дружина Ія, а також ще дві сім’ї з іншої протестантської конфесії.
Як стати патронатом?
Це не просто. Є ряд умов. Патронатному вихователю потрібно обов’язково мати повнолітнього помічника. Пара навчається. Для багатьох це проблема, адже протягом двох місяців двічі на тиждень обидва повинні бути на заняттях. Зазвичай це субота і неділя. Але нам пішли на зустріч і ми вчилися по четвергах і п’ятницях. В ідеалі помічник – це чоловік або дружина, але може й інший член сім’ї. Нам допомагають доньки. Сім’я повинна бути благополучною, мати досвід виховання дітей. Потрібна згода всіх членів сім’ї, письмова від тих, хто може писати. Якщо є свої діти до 10 років, то сім’я може отримати відмову. Також потрібна окрема кімната, спеціально обладнана для тих дітей, які прийшли в сім’ю. Вони не можуть жити з вихователями або їхніми дітьми в загальному приміщенні. Не має значення квартира або будинок, своє чи орендоване житло у сім’ї.
Патронатний вихователь не може мати офіційну роботу. Тому що це і є його робота. Потрібно зібрати ряд довідок для всіх членів сім’ї: про несудимість, від психіатра і нарколога, пройти медкомісію. І далі проходити обстеження щорічно.
Навчання досить важке психологічно і морально. В інших областях у процесі навчання всі бажаючі пішли. У нас усі вісім пар витримали. Але після дві пари зрозуміли, що їм не вистачає здоров’я, часу, сил і відмовилися від цієї роботи.
Плюси патронату для дітей
Патронат дає дуже багато. Першими до нас приїхали брат і сестра, 12 і 13 років відповідно. Потрібно було придбати їм одяг, взуття, шкільне приладдя. У хлопчика була істотна затримка росту. Завдяки дороговартісному лікуванню він за рік виріс на десять сантиметрів і продовжує активно рости. Йому також прооперували грижу. Це звичайно було потрібно зробити набагато раніше. У обох дітей у приватній клініці запломбували сильно занедбані зуби. Дівчинку лікував офтальмолог. Купили їй окуляри, що дозволило за півроку майже повністю відновити зір. Ми допомагали їм з навчанням, водили в кафе, парки, каталися на роликах, з’їздили до аквапарку, погуляли по Києву. Але найголовніше – ці діти молилися з нами, ходили до церкви, влітку відвідали кілька християнських таборів. Вони дізналися про Бога і отримали шанс на спасіння.
Уже минуло більше восьми місяців, як вони поїхали. Але я, як і раніше, регулярно спілкуюся з хлопчиком по телефону. До карантину їздила до центру реабілітації та відвідувала їх. Хлопчина досі згадує, як їм було добре у нас і шкодує, що так мало пробули. У нашій родині він перестав боятися, що його будуть принижувати, заважати спати вночі, що залишиться голодним.
Аналогічна ситуація у моєї подруги. Їй дали маленьких діток: братові 5 років і сестрі 2 роки. Діти жахливо занедбані соціально: не привчені ходити до туалету, хлопчик не знав, що робити на річці, не вмів пити сік із трубочки. Здоров’я виявилося в такому стані, що довелося довго бути в лікарні. Педикульоз, молюск на всьому обличчі у дівчинки, постійні серйозні застуди. У хлопчика були проблеми зі шлунком, у маленької виявили бронхіальну астму. Олена їх підлікувала, відгодувала, придбала одяг і взуття. І навіть на морі вони побували.
Ми показуємо цим дітям інше життя – життя в нормальній сім’ї. Вони розслабляються, починають розвиватися, вчаться довіряти і любити, знаходять життєво необхідні навички, соціалізуются.
Проблеми, які виникають у патронатних вихователів
Для мене найбільша складність – постійна присутність чужих дітей у будинку. Особливо це відчувається, якщо діти дорослі. Часто немає можливості усамітнитися, вирішити якісь питання, навіть горе пережити. Коли починалися заняття, у мене померла свекруха, а нам з донькою потрібно було не сумувати, а в психологічних рольових іграх брати участь. Коли нам дали дітей, мій тато був при смерті. Мені подзвонила сестра, що він помер, я дітей відправила до школи і хочу побути на самоті, а вони тут же повертаються в сльозах, тому що проїзні загубили.
Але й з маленькими свої труднощі: безсонні ночі, робота 24/7, зіпсовані меблі, ремонт та кімнатні квіти. Ви не можете вибрати дитину або відмовитися. Патронатному вихователю з району дали відразу трьох дітей – розміри житла дозволяли. Серед них була вагітна дівчина шістнадцяти років, яка весь час брехала і наговорювала на цю сім’ю службам. А хлопчик-підліток часто тікав.
Діти можуть бути будь-якого віку від 0 до 18, будь-якої національності. У подруги зараз дівчинка циганочка і оточуючі дуже негативно реагують, особливо мами і діти на майданчиках.
У дітей швидше за все буде соціальна затримка розвитку, а можуть виявитися і психічні відхилення. Проблеми з навчанням у цьому ж списку. Здоров’я часто теж у поганому стані. Всі патронати часті відвідувачі лікарень і поліклінік. А коли подолаєш усі ці проблеми і діти стануть рідними і близькими, то їх потрібно віддати.
Ще один момент – фінанси. На перший погляд все повинно бути гаразд. На дітей виплачують три прожиткових мінімуми: трохи більше чотирьох тисяч гривень у залежності від віку. Зарплата – п’ять мінімумів, що приблизно 10,5 тисяч гривень. Якщо дітей двоє або є інші складності, то ще додають десять відсотків. І ця сума постійно зростає.
Але на першому етапі потрібні значні вкладення, щоб підготувати квартиру. Ми купували двохярусне ліжко й робили невеликий ремонт. Гроші переводять приблизно через місяць або два після приїзду дітей. А витрат дуже багато саме на початку. Тому потрібні істотні власні заощадження і хороша зарплата у чоловіка чи дружини патроната. Й так щоразу з новими дітьми. Адже ніхто не дає інших одразу, як забрали попередніх. Доводиться йти на біржу, поки не дадуть нових. Звіти та контроль соціальних служб теж мінус.
Найбільша радість у моїй роботі
Найбільша радість – усиновлення дівчинки, яка закінчує перебування у нас. Але щоб зрозуміти наскільки це радісно, варто знати, що всі семеро дітей, які були в минулому році в сумських патронатних сім’ях, потрапили до реабілітаційного центру. Це величезне розчарування і психологічний стрес як для дітей, так і для наших сімей. Адже наша праця виявилася даремною.
У нашій країні таке законодавство і так працюють суди, що протягом півроку, який ми маємо, майже не реально позбавити батьківських прав і знайти нових тата з мамою для цих діток. Мало, що судді перевантажені і справи весь час відкладаються, так ще й програма збереження сімей вимагає не позбавляти прав навіть дуже поганих батьків. А коли це все ж відбувається, потрібен місяць, щоб рішення набрало чинності.
Така сама справа з усиновленням, яке теж відбувається через суд. Від подачі заяви до розгляду може пройти місяць і більше, а потім стільки ж, щоб рішення набрало чинності.
Тому я щаслива, що дівчинка, яка у мене вже восьмий місяць, завдяки старанням Служби дітей, лояльним суддям, карантину, а головне Богу, вже має люблячих батьків і не потрапить до Будинку малятка. Після карантину вона переїде додому. До речі, підлітки, які у мене були до цього, після карантину поїдуть до дитячого будинку сімейного типу, чому я теж рада. Тому моя робота має важливе значення, глибокий сенс і я дуже хочу займатися цим надалі.
Я молюся і мрію, щоб, прочитавши цей матеріал, багато адвентистських сімей стали патронатними. Це непростий, але дуже важливий шлях. Приймати таке рішення потрібно дуже обдумано, усвідомлено і з молитвою. Сьогодні закривають інтернати, скорочують групи в будинках малятка і діти повертаються до неблагополучних сімей, де їх чекають тільки крики, лайка, насильство, пияцтво, бруд, голод, приниження.
Створювати дитячі будинки сімейного типу, прийомні та патронатні сім’ї, приймати знедолених дітей – це служіння і наша можливість змінити світ, суспільство. Врятувати дітей для цього життя і вічності значить виконати волю Господа. Адже Ісус сказав, що, коли ми приймаємо хоча б одне дитя в ім’я Його, ми приймаємо Христа.
Віола Бершова
