Мене звати Євген Ярошенко. Я звичайний мешканець селища міського типу Ківшарівка, Харківської області. А ще – людина з інвалідністю, якому важко пересуватися без допомоги інших людей, проте вдається працювати онлайн. Батьків у мене немає, вони померли 8 років тому. Зараз зі мною живе дідусь. Про нього піклувалася місцева громада, допомагала з розв’язання побутових проблем. Сестри допомагали з їжею та прибиранням, піклувалися про дідуся. Я проживав у двокімнатній квартирі на першому поверсі багатоповерхового будинку.
До війни, життя в Ківшарівці було помірним та затишним: міська агломерація, чимало підприємств і ферм, де працювали мешканці селища. З початком повномасштабного вторгнення селище одразу потрапило під окупацію, але не зазнало значних пошкоджень. До вересня 2022 року не сильно відчував війну, пам’ятаю випадки обстрілів влітку, коли українські бійці відтісняли загарбників. Під час прольоту ракет над будинком, відчував себе безпорадним, адже я не міг навіть самостійно піднятися з ліжка, і ця безпорадність пригнічувала. Тішило тільки те, що мій дідусь недочуває, тому жахливий свист ракет і обстрілів його не лякав. Через бої біля селища, у магазинах був дефіцит продуктів, в людей закінчувалися кошти для існування. Під час окупації, на 9 травня селищем їздив автомобіль з російським і радянським прапорами. Цей момент викликав у мене відчуття чогось чужого, сумного та неприємного. Був час, коли в Ківшарівці вимикали світло майже на три тижні. Через це виникали проблеми з опаленням, доглядом за дідусем, та й самому у поратись в дома стало ще важче.
Я ще в лютому зібрав речі, щоб невдовзі поїхати з Ківшарівки, бо не знав, чого чекати завтра. Проте евакуація затримувалася декілька разів. Так як залежав від обставин, довелось чекати аж до осені. Мій друг Віталій погодився допомогти з виїздом, проте знову виникла проблема: виїхати можна було або в росію, або в Україну, де частину шляху необхідно було пройти пішки. Такий варіант не підійшов, адже ми з дідусем не змогли б цього зробити. Проте залишатися в Ківшарівці щодня ставало небезпечніше через ракетні обстріли. Врешті-решт вдалось домовитись про виїзд 21 вересня. В той день виникали якийсь казуси, спочатку не вдавалась транспортувати мене до машини, потім пробилося колесо в автомобілі, яким ми їхали. Дорогою були чутні постріли, спостерігав знищену колону техніки та окупантів з гранатометами. Після побаченого прийшло усвідомлення реальної війни.
З Ківшарівки ми прямували колоною, з легкового авто та мікроавтобусу, щоб дістатися до Сватово, там пересіли у інший автобус в якому вирушили до кордону россії, а саме у селище Мілове. При виїзді з міста Сватове до них в автобус підсів російський військовий, який тікав з поля бою. Він розповів про те, як воював, як загинули його побратими під Ізюмом. Розповіді росіянина викликали у мене неприємні відчуття, адже саме вони змусили багатьох українців покидати своє житло, їхати в безвість, проте потім намагався не думати про погане. Шлях далі був ще важчим. На жаль, і на російському кордоні певний відрізок шляху довелось пройти пішки. Мені якось вдалось подолати кілометрову путь, а от моєму дідусю стало погано посеред шляху. Проте Бог і тут не залишив. Небайдужі люди допомогли швидко привести його до тями.
Ми евакуювалася з сестрами з Ківшарівської громади, серед яких були літні особи. Стояти на пункті пропуску довелося довго, тому одна бабуся, з нашої групи, підійшла до трансформаторної будки, щоб спертися на неї. Офіцеру це не сподобалося, він думав, що вона могла щось накоїти. Тоді я сказав військовому, що якби не було війни, то і людей би тут не було. Після цього він зніяковів і навіть запропонував людям похилого віку присісти на стільці. Бог зберіг людей і в цей момент.
На наступному пункті пропуску Бог зробив ще одне чудо: сумки майже не перевіряли, а моєму дідусеві навіть дали коляску. Згодом прибули служителі з місцевої воронезької громади, які мали довезти людей до певного пункту призначення. Трохи поївши всі збирались їхати далі, аж раптом дідусеві знову стало зле та довелося викликати швидку. Мене охопило розчарування: невже варто було залишитись вдома і нікуди не їхати? Через дві години дідусь відчував себе вже краще. Ночували в адвентистській громаді Воронежа. Члени церкви зустріли добре, я відчув, що навіть на чужині всім керує Бог.
Люди не знали, куди їм рухатись далі, що робити і як бути? Я не хотів тут залишатися, тому шукав можливості покинути росію. Гроші закінчувались, потрібно було терміново щось вирішувати. Весь цей час молився з друзями та знайомими, щоб Бог допоміг виїхати. Одного дня до мене зателефонувала подруга з такою ж хворобою. Вона теж приїхала в росію, але не хотіла тут залишатися, розповіла про волонтерів, які можуть допомогти виїхати. Пробувала їм телефонувати, але ніхто не брав слухавку, а мені відповіли одразу. Дівчині потім також допомогли виїхати. Через два дні йому запропонували обрати країну, куди б він хотів виїхати: в Німеччину, Швейцарію чи Фінляндію. Чомусь я зупинився на перших двох варіантах, і, на жаль, саме в ці країни виїзд ускладнився. Волонтери запропонували зупинитися на Фінляндії, довелося погодитися, але сподівався, що потраплю саме до Німеччини. Через деякий час до мене зателефонували та сказали, що поїду туди, куди хотів. У призначений час приїхала машина та забрала мене з дідусем і з другом. Шлях був довгий та важкий, але Бог допоміг проїхати та перетнути кордон з Білоруссю і дістатися міста Брест. Там дідусь розхвилювався і засмутився, чому він не вдома. Він очікував, що вони повертаються в Ківшарівку. Проте Бог скерував так, що сім’я баптистів, які тимчасово нас прихистили, зрозуміли ситуацію та підтримували як могли. Ми вирушили далі та дісталися Варшави, де зустріли щиро та гостинно. Тут перебували декілька днів, а згодом нас забрали до Німеччини. Перебуваючи тут вже чотири місяці, я почав соціалізуватися та думаю про своє майбутнє. Вдячний Богу за те, що зміг подолати цей важкий шлях та навчився цінувати, прощати та відпускати. Я навіть не уявляв, що робити далі, проте Господь все продумав та потурбувався про все.
Євген Ярошенко
