Розповідає Андрій Бедратий, пресвітер Адвентистської слов’янської громади в місті Колледж Дейл, штат Теннесі, США
Чому ви виїхали за кордон? Чи благословляв Вас Господь на таке рішення?
У мене було служіння пастора в Болграді, Одеської області, це місто на кордоні з Молдовою. У перші місяці війни дуже багато людей їхали за кордон через наше місто. Ми допомагали їм, вдома у нас часом жили люди, інших розселяли по домівках членів церкви.
Я маю захворювання на цукровий діабет, а з початком війни почалися проблеми з наявністю ліків, які необхідно постійно приймати. Так, як маю групу по діабету, то мав можливість виїхати за кордон. Ми прийняли рішення поїхати в Америку, але перед цим багато молилися, просили у Господа ознаки. І Господь відповів нам. Влітку на півдні рідко йдуть дощі.
Дружина Тетяна помолилася: «Господи, якщо нам потрібно поїхати, нехай сьогодні піде дощ.» Жодні прогнози не вказували на дощ, але дощ пішов. Пройшов час, ми подивилися прогнози − дощу немає. Але ми помолилися ще раз: «Господи, хай ще раз піде дощ», і він через годину знову почався. Ми зрозуміли, що це відповідь від Бога. Але для дозволу в’їзду в Америку потрібний спонсор, який бере на себе обов’язки і відповідальність за нас. Ми звернулися до однієї громади за допомогою. Вони вирішили дати оголошення, що одній українській сім’ї потрібний спонсор. У Штатах хороші дороги, у всіх хороші машини, тому люди спокійно їздять у ту церкву, куди захочуть. Наш майбутній спонсор живе майже за сто кілометрів від тієї громади, де дали об’яву, і майже ніколи туди не їздив.
Але саме в ту суботу він приїхав на богослужіння саме в ту громаду, і почувши що українська сім’я шукає спонсора, вирішив, що це йому знак від Бога. Коли ми почули, що є спонсор, побачили, що Господь показує нам дощем, що треба їхати, ми поклалися на Його милість і поїхали.
Яку громаду ви відвідуєте? У чому різниця між американськими громадами і українськими?
Нам допомогла американська церква, але в штаті Теннессі є тільки одна російськомовна громада. В цю церкву ми і їздимо. А живемо в місті Афіни. Яка різниця між церквами в Україні і в Америці? Слов’янські групи (українська, російська, молдавська, румунська) засновані людьми, які виїхали п’ятнадцять-двадцять років тому. А двадцять років тому — це ще майже радянський час: консервативні погляди і ставлення до усього. В Україні весь цей час церкви дуже розвивалися, змінювалися підходи до служіння, до євангелізації, вони ставали сучасними. Спілкуючись на цю тему зі знайомими, які приїхали у Штати чи в інші країни Європи, усі відмічали, наскільки Адвентистська церква в Україні церква стрімко розвивається, не стоїть на місці.
Різниця ще в тому, що тут багато церков, гарні дороги і швидкі машини. Люди не прив’язані до однієї церкви. Вони відвідують ту громаду, в якій щось цікаве буде проводитися в суботу. Тому, в одну суботу на богослужінні може бути двадцять людей, а в іншу — п’ятдесят-сімдесят. В Америці є традиція, коли після служіння накривають стіл, і люди просто обідають, спілкуються. То на такий потлак (potluck) може прийти і до двохсот людей, серед яких багато не з церкви.
Які стосунки між росіянами і українцями у вашій громаді?
Приймають біженців дуже добре, допомагають. Росіяни до українців добре ставляться, дуже багато саме вони допомагають. Один росіянин обладнав свій будинок так, щоб приймати українців. На другому поверсі свого будинку він обладнав кухню, спеціально для українців так, щоб це була майже квартира для зручності біженців. Наразі в нього живе вже друга сім’я, яка ще не не знайшла собі житло. Так, є свої нюанси в спілкуванні, але немає ворожнечі.
Чи проводите служіння українською мовою?
Так, служіння ще проводять російською мовою, бо росіяни не розуміють українську. Але ми вже заснували український клас суботньої школи, бо проповідь російською мовою українці можуть слухати, але на суботній школі люди хочуть висловитися, а вони не хочуть чи не можуть вільно висловлюватися російською. Ми організували україномовний клас, щоб українці відчували себе спокійно, спілкувалися, висловлювалися та молилися рідною мовою. У нас багато україномовної молоді, вони співають псалми українською, усім це подобається. Але в одній спільноті, де декілька національностей, і вони всі розуміють російську мову, проповідуємо російською.
Ви сказали, що громади там більш консервативні. Чи є зміни після того, як приїхало багато українців? Що для цього використовуєте?
Зараз ми займаємося реформою — треба осучаснити громаду, але це не простий процес. За цей час ми провели збори, обрали раду, зробили так, щоб рішення приймали колегіально, а не однією людиною.
Раз на місяць тут проводяться потлаки. Раніше це було так: зібралися на обід, поїли, поспілкувалися — ніякої програми. Але на потлак приходять люди, які взагалі не ходять у церкву. Тому наразі це наша найбільша євангельська програма — зробити обід цікавим та духовним для невіруючих людей. Останній потлак ми зробили з програмою. Це був День матері, тому ми приготували невеличкий сценарій: духовне слово, співи. Це не в американській традиції, але люди були дуже задоволені. Також зробили трансляцію служінь, встановили камеру і зараз ті, хто не може приїхати, має можливість дивитися в себе вдома або в You Tube.
Я бачу, що переглядів є в декілька разів більше, ніж було присутніх на офлайн служінні. Ми використовуємо сучасні технології, щоб розширити свій вплив на людей. У Фейсбуці створили групу, де розповідаємо про життя громади.
Проводимо також дитячі служіння, але є нюанс. Наша група має свою кімнату у великій американській церкві. А там дитяче служіння поставлено на вищий рівень, тому деякі батьки водять своїх дітей в англомовні класи.
Маємо також молодіжний клас. Неподалік є Південний університет, заснуванню якого посприяв син Еллен Уайт. Українська молодь навчається в цьому університеті, вільно володіє англійською мовою, спокійно може ходити в яку захоче американську церкву, але на служіння ходить до нас в громаду. Молодь сама проводить суботню школу, готують проповіді, пісні. На You Tube каналі більш всього переглядів саме молодіжного служіння.
Я веду стріми, прямі ефіри на телеканалі в програмі «Сложных текстов нет», мені пишуть різні люди, які шукають слов’янську громаду. Одна жінка написала, що вона дивиться мої передачі, хоча сама баптистка, а в дужках написала (поки що), і дуже хоче відвідувати богослужіння. У прямому спілкуванні програми люди пишуть питання, я відповідаю. Є люди, які звикли, вони чекають на нові програми, їм подобається. Стріми дивляться в середньому від 5 до 10 тисяч людей. Багато хто з них вже є постійними глядачами. І судячи з коментарів, здається, що більшість з них неадвентисти. Географія цього нашого спілкування дуже велика: Україна, Росія, Німеччина, Сполучені Штати, Греція, вся Європа, Камчатка, Алма-Ата, Комі, Казахстан, Киргизстан, Грузія, Вірменія, Нова Зеландія і інші країни. Ми маємо нові задумки, нові плани.
Одна громада — це мало на той район. Той, хто народився в Україні, Молдові, Росії, ніколи не стане американцем, він буде шукати таких, як він. Скільки б років не прожили наші люди в Америці, але навіть кулінарні вподобання у них залишаються ті ж самі. Ми знайомимося з людьми на роботі, в різних ситуаціях. Шукали лікаря для співпраці, і знайшли в далекому місті лікарку-українку, і записалися до неї. Вона розказала, що з одного міста до неї їздять усі молдавани, бо вони можуть спокійно спілкуватися. У нас є косметологиня, до якої приходять всі російськомовні з різних конфесій, яких вона запрошує на наші обіди. Тут не потрібно розносити буклети, бо всі шукають тих, з ким можна спілкуватися. Сюди приїздять не тільки адвентисти, але й люди з інших конфесій, яких дуже багато. Тому нам обов’язково треба розвивати наші громади.
Ми хочемо, щоб той світильник, який запалав, не згас. Слов’янська група повинна бути в тій місцевості, бо постійно їдуть емігранти з різних кінців України і Росії.
Чим відрізняється ставлення до пожертв в Америці і в нашій країні?
Американці більше жертовні, ніж слов’яни. Та дивлячись на американців, стають більш жертовними. Американські церкви набагато багатші не тому, що вони в Америці, а тому що це культура американців. У них дуже розвинене громадське життя, вони розуміють, що Молитовний будинок — це їхня громада, це їхній Молитовний будинок. Вони не розраховують на допомогу від когось. Вони знають, що це їхнє, і, якщо вони не зроблять, то це ніхто не зробить. Ніхто не зробить вам ремонт в Молитовному будинку, ніхто нічого не виділить, вся влада, всі гроші в місцевій громаді. Влада громади — це дійсно влада, вони розуміють, що це їхнє. Американські традиції — згуртовуватися і жити спільним життям, спільною допомогою, спільним вирішуванням проблем, а не перекидати їх на плечі інших. Американців все стосується, вони вміють жити громадським життям, але вони дуже шанують особисте життя, приватність — це святе. І це передається в церковне життя. Вони знають, що ходять у свій Молитовний будинок, що треба підтримувати його в належному стані, тому багато жертвують. У них давні християнські традиції — жертвувати багато для Бога.
Багато служителів виїхали за кордон. Чим це позначилося за кордоном?
Україна зараз дала дуже багато служителів для тих країн, куди вони виїхали. І це не втрата, бо Україна — це кузня кадрів. Колись Україна своїми служителями підняла радянський союз, за Уралом до Владивостока всі церкви піднімали українські служителі. Зараз потрібно піднімати церкви в Європі, бо там, де вливаються українці, починається життя. Сам Господь дав таку долю українським служителям — виростати сильними на теренах України, їхати в інші країни і піднімати церкви. Вірю, що в Україні виростуть нові сильні служителі для Господа і людей, бо українська церква як і українська земля — родюча на таких пасторів.
