Рут та Еміль Молдріки члени Церкви адвентистів сьомого дня в Лейк-Плесід, штат Флорида. У місцевій громаді у суботу вони грають на фортепіано та органі. Пастор Еміль проводить уроки суботньої школи та іноді проповідує. Впродовж 2010-2019 років Рут та Еміль відвідали 11 громад в Україні, де брали участь в євангельських програмах, проводячи семінари подружнього життя. Побудувавши щасливу та міцну родину, центром якої є Христос, вони вбачають свою місію в тому, щоб допомогти чоловікам і жінкам створювати сім’ї, які б прославляли Господа.
Розкажіть нашим читачам як довго ви одружені та яке служіння здійснюєте в церкві?
Еміль Молдрік: Одружені дуже короткий час, лише п’ятдесят сім років. Здається, це дуже мало.
Наша ситуація схожа на ситуацію Якова, якому довелося працювати додаткові сім років, щоб одружитися з Рахіль. І Біблія каже, що Якову здалося, що цей час пролетів як одна мить, тому що він любив її. Отже, любов все міняє.
Тільки коли ми любимо, ми здатні зрозуміти, як сильно нас любить Господь.
Любов — це дар від Бога. Вона не має нічого спільного з почуттями. Любов не залежить від того, що ми відчуваємо: «О, я почуваюся добре. Я відчуваю, що мені подобається ця людина».
Любов — це вибір.
Івана, 3:16: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне».
Це не було легко для Нього, але Він зробив цей вибір заради нас. І тому наша любов до Бога, наша довіра Йому, виконання Його заповідей, − це наш вибір. Навіть тоді, коли ми не відчуваємо, що хочемо йти за Господом, оскільки у людини можуть змінюватися почуття, емоції. Не легко, наприклад, йти на смерть подібно мученикам. Але вони робили вибір − діяти по Його волі, Божому призначенню для нашого життя.
Божа любов завжди однакова. Він ніколи не залишить нас і не підведе.
Не могли б ви поділитися з нами своєю історією, як ви познайомилися один з одним?
Рут Молдрік: Моя сестра вийшла заміж в 19 років. Мені на той час було 15 років.
І ось, вона повернулася додому зі свого медового місяця. Ми в чотирьох жили в трейлері, − це такий пересувний будинок довжиною в 12 метрів і шириною в 3 метри.
Ми з сестрою пішли до задньої спальні, де спали мої батьки. Її весільна сукня висіла на зовнішній стороні шафи, вона одягнула її та раптом закрила очі долонями. Сестра почала схлипувати.
Я сиділа на ліжку і думала: «Чому вона плаче? Вона повинна бути найщасливішою людиною на світі, адже вона щойно повернулася додому зі свого медового місяця. Але чому вона плаче?».
Потім мені спало на думку: «Він був призначений не для неї».
І ще: «Ця трагедія не повинна статися зі мною. Ніколи!»
Ці думки пролунали, неначе крик у моєму серці.
Тому я стала обережною і почала придивлятися до рис характеру. У своєму розумі я склала перелік характеристик чоловіка, за якого я б хотіла вийти заміж.
Через деякий час я поділилася своїми міркуваннями з мамою, на що вона відповіла: «Тоді тобі потрібно стати жінкою, гідною для такого чоловіка».
Пам’ятаю, що я подумала: «Ой! Що ж, мені дійсно потрібно стати жінкою, яка б приваблювала чоловіка з такими характеристиками». Тож я вирішила, що мені потрібно почати працювати над власним життям! (сміється)
Але забіжімо трохи вперед. Навчаючись в сьомому класі, я прийняла рішення жити для Бога. В той час я нікому про це не сказала, але в моєму серці зародилося переконання, що моє життя буде набагато щасливішим, якщо я піду за Богом.
Коли я була у восьмому класі, мене попросили прибрати церкву. І я нічого не знала про прибирання церков. Але до чого насправді в церкві мене тягнуло? До фортепіано. Я почала співати та грати на фортепіано.
Одного разу я вдивлялася у порожню церкву, аж раптом я побачила видіння… В моєму видінні церква була наповнена людьми з різних країн світу та всі вони сиділи в цій церкві, а я для них співала.
Крім цього Господь дав ще якесь розуміння, що моїм обранцем стане чоловік, який співає та грає на інструментах. І Бог здійснив це видіння. Я справді співала та грала, подорожуючи по всьому світу. А згодом Бог відповів на мою молитву про одруження.
Еміль, ти справді чоловік з видіння Рут?
Еміль: Коли я трохи підріс, − мені було близько 15-ти років, − то молився, щоб Бог знайшов для мене чудову дружину. Але через кілька років забув про цю мрію.
Я вступив до академії, співав з різними хорами, грав на органі, фортепіано, тромбоні та інших музичних інструментах. Це було чудово стати частиною музичного служіння для Бога. Зі служінням відвідував в’язниці, займався літературною євангелізацією.
За всіма цими справами я забув про своє бажання. Згодом почав запрошувати на побачення дівчат зі школи. Як правило, ходив на побачення з дівчиною один-два рази, щоб вкотре зрозуміти, що це не вона. Тож швидко отримав репутація хлопця, який зустрічається з дівчиною не більше одного-двох разів.
Але насправді я шукав певну дівчину, певні риси характеру та якості, про які говорила Рут. І ось, одного разу на Різдво ми співали колядки та щедрівки в місті…
Рут, ти хочеш розповісти про це у своїй чудовій манері?
Рут: Так. На той час я зустрічалася з хлопцем. Він був з семінарії, де вчаться на пасторів після коледжу. Того літа, пам’ятаю, я поїхала до університету Ендрюса, який знаходиться на південному заході Мічигану.
Еміль Молдрік: Це альма-матер адвентистських коледжів по всьому світу.
Рут Молдрік: Тож я приїхала туди влітку перед своїм першим курсом. Я була заручена з хлопцем та навіть не знаю, чому я з ним заручилася. Але потім ми розлучилися.
Постійно замислювалася, чим би я хотіла займатися після одруження…
Якось той хлопець запитав мене: «Ти не хочеш одружуватися, тому що хочеш піти навчатися до коледжу та стати вчителем?».
Я відповіла: «Так! До побачення!». (Сміється)
Почала працювати в університеті Ендрюса, а також подала документи на отримання фінансової допомоги на перший курс навчання. Брала викладацьку роботу. Почала зустрічатися з іншим хлопцем з семінарії, але потім дізналася, що у нього була дівчина в Каліфорнії з якою він збирався одружитися. І попри це, він все ще продовжував зустрічатися зі мною! Тож я вирішила: «Ні так не годиться!», — і розлучилася з ним. Він був засмучений. Три години їхав до мого будинку, щоб переконати мене повернутися до нього. Але я сказала: «Ні, до побачення!».
Мені також було якось сумно в той час. Тож моя подруга вирішила мене запросити: «Нумо підімо колядувати на Різдво?»
Ми з подружкою очікували інших у жіночому гуртожитку, і вона, з захватом вказуючи на одного хлопця, промовила: «О, це Еміль Молдрік. Сідаємо в його машину!».
Я запитала: «А, хто такий цей Еміль Молдрік?»
Ще ніколи раніше не чула про нього.
Вона сказала: «Ти не знаєш Еміля Молдріка!?»
Це звучало як шок.
«Ні!», − відповіла я.
Потім вона розповіла мені, що він співає, грає на органі, хоче стати пастором та грає в баскетбол.
Я подумала: «Бінго! Вау!»
Поки ми підходили, я побачила, що біля нього стоїть дівчина та промовила: «Так у нього ж є дівчина!».
«О, не турбуйся про неї», — заспокоїла мене подруга, — «Вона з Чикаго. Тож вона повернеться до Чикаго, а ти − тут!»
Я відповіла: «Гаразд, тоді це має сенс!» (Сміється)
Ми створили квартет: Еміль співав тенор, його дівчина – альт, я співала сопрано. І ми знайшли когось, хто співав бас. І так ми бігали від одного будинку до іншого, співаючи маленьким колом.
Коли ти співаєш, ти повинен дивитись один на одного, щоб знати, коли починати. Його дівчина стояла поруч з ним, а Еміль стояв навпроти мене, і наші очі постійно зустрічалися. Коли я зазирнула в його очі, то все зрозуміла…
Потім ми сіли в його машину, моя подруга та я. Було сніжно, весь час падали великі крислаті сніжинки.
Еміль Молдрік: Напевно, як в Україні.
Рут Молдрік: Якщо порівняти з США, то як на озері Мічиган. У нас там взимку падають великі пластівці снігу.
Склоочисники на машині Еміля не працювали. Його машина була дуже стара. Тож сніг цілковито заліплював лобове скло. Йому доводилося опускати вікно, просувати свою довгу руку і постійно витирати лобове скло під час їзди. Та він не скаржився, ніколи не сказав: «О, так холодно та як неприємно!»
Він спокійно робив те що мусів, і я подумала: «Добре, стриманий та не скаржиться», — й додала цю рису характеру до свого списку.
Коли ми стояли на дворі та я подивилася в його очі, то подумала: «О! До цього часу я ще не бачила таких відкритих, чесних та світлих очей!» Знаєте, очі — це вікна серця й душі. А його очі були кришталево чистими. Так ми продовжували зустрічатися очима знову і знову, що мені аж стало ніяково.
Тому я повернулася в той вечір додому з кимось іншим. Я не поїхала додому в його машині, настільки мені було ніяково. Наступного вечора я його не бачила, тому що він мав побачення. Я була засмучена. Але настав новий день і ввечері пролунав телефонний дзвінок. На той час у гуртожитку де я жила, − а це маленький гуртожиток, в якому проживало тільки 24 дівчини, − був лише один телефон.
Дзвонив Еміль. Він запрошував мене на побачення. Я сказала::«Звичайно, так!»
І ось він кладе слухавку, а я біжу по сходах, приспівуючи: «У мене побачення з Емілем! У мене побачення з Емілем!»
Тоді одна з дівчат сказала: «Він зустрінеться з тобою один або два рази, і на цьому все».
Я ж до себе промовила: «Не впевнена у цьому. Побачимо».
Те, що відбувалося після цього, схоже на божевілля — приятель хлопця, з яким я розлучилася, приїжджав іноді співати на вихідні та запрошував мене на побачення. А на наступних вихідних я зустрічалася з Емілем. І так туди-сюди, туди-сюди, до самого лютого.
У середині лютого День усіх закоханих, чи не так? І я отримала валентинки від них обох!
А потім настав час, коли дівчата запрошували хлопців на банкет. Вони резервували запрошення наперед. І я не знала, кого мені запросити: того хлопця чи Еміля, який до мене, як мені здавалося, не виявляв особливого інтересу.
Він не мав стосунків з жодною дівчиною, а просто раз або два зустрічався, − і все. Еміль ніколи не цілував дівчину, він був, як то кажуть, незайманий. Мені він також нічого не говорив і не виказував жодних ознак того, що я йому дуже подобалася, за винятком того, що продовжував зустрічався зі мною.
У мене була подруга, яка дуже любила Еміля. І вона сказала: «Я піду на зустріч з Емілем, а ти − з Беном».
В той день я, гуляючи по території кампусу, зустріла сусіда Еміля по кімнаті. Його звали Боб. Ми привіталися, а потім він каже: «Рут, ти збираєшся запросити Еміля на банкет, чи не так?»
Я подумала: «Що?..»
А потім знову: «Ти збираєшся запросити його на банкет, правда?»
Я подумала: «Чому він про це говорить? Хіба Еміль говорив йому щось про мене? Якщо так, то це буде першим свідченням того, що я йому справді подобаюся, крім того, що він час від часу зустрічається зі мною».
Боб наголосив на словах «Ти збираєшся запросити його».
Я відповіла: «Ти що глузуєш з мене?»
А він каже: «Зовсім ні!».
Я подумала: «Хм, дуже цікаво…».
Тоді я повернулася до дівчини, яка пропонувала мені запросити Бена і сказала: «Я збираюся зустрічатися з Емілем, а ти можеш запросити Бена».
Вона не дуже зраділа. Але я зрозуміла, що він хоче, щоб я запитала його, чи згоден він піти зі мною. У нас була коротка зустріч і я запросила його. Раптом ми почали сміятися, як маленькі діти. Тоді я зрозуміла, що ми дійсно сподобалися одне одному.
«Справжнє кохання — це не сильна, запальна та бурхлива пристрасть. Це, навпаки, щось спокійне та глибоке. Воно виходить за межі зовнішнього і не являється тим, що приваблює тільки певними якостями. Кохання мудре та розбірливе, його відданість справжня й постійна». Елен Уайт
Улюблений вірш Рут Молдрік зі Святого Писання, Книга приповістей Соломона 4:5,6:
«Здобудь мудрість, здобудь собі розум, не забудь, і не цурайся слів моїх уст, — не кидай її — й вона буде тебе стерегти! Кохай ти її — й вона буде тебе пильнувати!»
Фото зроблено 4 серпня 1963 року
Питання: Юлія Бондаренко
