Володимир Нетьомін, пресвітер першої громади міста Полтава
Володимир, я знаю, що у Вас є багато різних служінь, чому так?
Свого часу я дав Господу обіцянку: «Ніколи не буду говорити Богу «ні». Усі ми хочемо бути в Царстві Божому, а коли Він звертається до нас із проханням щось зробити — часто кажемо «ні», не має часу, адже для себе завжди знаходимо. Тому вирішив дати Господу таку обіцянку, а Він дає мені сили і благословення щоби це виконати.
Я не відчуваю себе героєм, але маю велику відповідальність перед Богом за виконання свого слова та велике бажання служити Йому та людям. Більш, ніж п‘ятнадцять років я виконую капеланське служіння в жіночій колонії суворого режиму № 65. Як рукопокладений пресвітер, разом із братами, виконував служіння Хрещення та Вечері Господньої в чоловічих колоніях № 16 та № 64. Також, керую проєктом «Вітрила надії», виконую обов’язки директора садочка та школи.
У 2014 році, за часів Революції гідності, мене запросили поїхати на Майдан до Києва, де я проводив капеланське служіння та допомагав у лікарнях. Пізніше, мене запросили узяти участь у гуманітарній програмі Адвентистського Агентства Допомоги та Розвитку ADRA для міст: Лисичанськ, Слов’янськ, Попасна, де працював із 2014 до 2016 роки.
Яке служіння є головним для Вас у цей час? Ви й далі співпрацюєте з ADRA?
Коли був пресвітером однієї громади, потоваришував із дуже посвяченою сім’єю. Їх дочка живе Норвегії і я з нею познайомився, коли вона приїздила до батьків. На початку війни донька моїх знайомих зателефонувала й запропонувала: «Володя, наша громада готова зібрати кошти на допомогу біженцям та переселенцям. Ти готовий надавати таку допомогу членам церкви, які її потребують?».
Я відповів: «Якщо мені довіряють, то готовий це зробити». Через тиждень після цієї розмови почали надходити кошти та я почав зустрічати людей, яких привезли з Харкова, розміщував на тимчасове проживання, годував, відправляв далі, до Західної України.
Людей було дуже багато, тому вся громада, де я виконую служіння почала мені допомагати. Також я подзвонив у Місцеву раду, спитати які в них є потреби, де ми можемо бути корисні. З того часу, Райдержадміністрації Київського та Шевченківського районів зверталися до нас із проханнями про ліки, укривало, подушки та продукти для переселенців.
Я закуповував на надіслані кошти необхідні речі та відправляв звіти за витратами із фото в норвезьку громаду.
Ці фото побачили у норвезькому відділенні ADRA та запропонували мені сумісну роботу. Зібралася команда однодумців, скомплектували машини, також до нас приєдналися волонтери з Харкова. Ми передавали тим, що потребують допомоги продуктові набори, теплі покривала, речі та хліб. Найбільше допомоги пішло в ті місця, куди місцева влада не могла нічого завозити.
Через деякій час мені зателефонував пастор Євген Земський та розповів про нову програму ADRA — роздача хліба, я не вагаючись, дав згоду на 5000 хлібин, бо в мене є машина. А потім ми змогли розвести та роздати до 10 000 штук у день.
Цей хліб був дуже потрібен у соціальних та медичних установах, де перебувало дуже багато людей. Коли ми розвозили хліб цім установам та щось залишалося тоді роздавали пенсіонерам та переселенцям. Так, два з половиною місяці, кожного дня, крім суботи, ми розвозили та роздавали людям хліб.
У такому служінні люди розкриваються такими, як вони є, зі своїми моральними принципами. Одного разу був дуже цікавий випадок. Привезли в одну місцевість хліб, кількість хліба в одні руки обмежена. Підходить хлопчик з інвалідністю, у нього була проблема з координацією рухів та мовою, бере чотири буханки хліба, а через деякий час прийшов та взяв ще чотири. Вирішив не запитувати, чому бере так багато.
Другого разу приїхав через день, знову прийшов цей хлопчик. Узяв дві буханки, потім ще дві, а потім ще чотири. Я знову не поставив йому ніякого питання. Він повертається та приносить мені жменьку цукерок: «Це Вам». Було дуже приємно. Я усміхнувся та подякував Господу і йому. Приїхав я в третій раз. Хлопчина підійшов і взяв ще більше хліба, тоді я вже спитав: «Мій дорогенький, а що ти робиш із хлібчиком, що береш так багато?» А хлопчик відповідає: «Я не собі беру, розношу бабусям, які не можуть самі сюди прийти».
Потім він повернувся, узяв ще чотири буханки та приніс нам квасу: «На сонечку так жарко, попийте».
Коли я їхав додому розмірковував над тим, що тяжкі часи роблять деяких людей кращими й добрішими, попри те, що можливо вони й обмежені у своїх можливостях.
Це дуже велике благословення.
Чи вдається вам проводити місіонерську роботу у такі непрості часи?
Здійснюючи наше служіння ми розповідаємо людям про Господа та запрошуємо до церкви.
Беремо наші місіонерські книги та ставимо на них печатку, що це від Церкви адвентистів сьомого дня.
Ніхто не знає, коли людина розгорне книжку та почне читати, але коли вона це зробить, то побачить, що у скрутні хвилини життя їй допомогла Церква адвентистів сьомого дня.
Бувають такі випадки, коли люди бояться брати християнську книгу, тоді я просто спілкуюся, допомагаю, молюся. Та коли через деякий час вони кажуть мені: «З Богом», тоді я з радістю відповідаю: «А в мене для вас є подарунок від Бога!» та дарую книжку. У цьому випадку вони вже беруть та я впевнений, що читають.
Коли ми щось робимо з любов’ю, не нав’язуючись, а просто надаючи допомогу, де вона потрібна, тоді люди розкриті до спілкування.
Сьогодні одна жінка мені каже: «Раніше ми вважали адвентистів якоюсь сектою. А зараз бачимо, яка це гарна церква». Люди охоче беруть книжки та газети, замовляють літературу для дітей на рідній мові. Беруть також книжки російською, особливо переселенці зі Сходу, але вже є багато випадків коли я залюбки дарував їм переклади українською видань «Христос- надія світу» та «Велика боротьба».
Коли роблю фото з людьми завжди тримаю табличку з написом: «З Богом переможемо! Церква Адвентистів сьомого дня, ADRA.»
У чому Ви відчуваєте Господні благословення в служінні капеланом?
Я кажу людям, що я капелан і молюся за них, дітей, солдат, поліцейських. За весь час був тільки один випадок, коли на блокпосту не захотіли, щоби я помолився. Зазвичай на таких постах спочатку машину перевіряють, потім запитують чи є я волонтером. Тоді кажу, що я не тільки волонтер, а й ще й капелан і питаю чи можу за них помолитися. Збираються солдати, поліціянти, я молюся за них і їду далі. Раніше помолитися з поліціантом було просто неможливо.
Коли в місті святкували День матері, пропонував відвідувачам: «Як капелан я дуже хочу з вами помолитися за вас, за ваших діточок, за Україну, щоби ви були під охороною ангелів».
Люди з радістю погоджувалися.
Зараз, кожну суботу, до нас приходить від десяти до двадцяти нових відвідувачів. Разом ми вивчаємо Святе Письмо під час уроку суботньої школи. Для мене це благословення, що можу розказати їм про Спасіння через Ісуса Христа.
Володимире, розкажіть досвід про Вашу маму.
Я привіз маму із села до себе, коли дізнався, що вона вмирає, це вже було під час війни. У мене дуже щільний графік служіння, немає хвилинки на відпочинок та ще така хвора мама. Я не міг зрозуміти, чому так сталося, що Бог хоче зробити? Була велика підозра на рак. Але згодом лікарі розібралися, у чому була причина її тяжкого стану, потрібна була операція на кишковому тракті, бо через це пішло отруєння організму.
Мама тривалий час не могла їсти, сталося зневоднення організму, від неї залишилася половина. Напередодні операції в нас із мамою була довга розмова, ми разом молилися, каялися один перед одним, вона просила в Бога прощення, що була проти нашої церкви. Коли я вперше запросив її на служіння, вона дуже тужила, бо вважала, що назавжди загубила сина. Зараз вона змінила думку, бо бачить, що робить Господь через мене.
Саме тоді, коли приходив до мами в клініку, я набув досвід капелана. Ходив палатами, брав людей за руку та молився за них. Тоді я був для мами не сином, а капеланом. Операція пройшла успішно, але на другий день їй стало дуже зле, та вона впала в кому. Через п’ять днів вона прийшла до тями, але ще тридцять днів провела в реанімації на крапельницях. З половини матусі залишилася четвертина.
Вона була в дуже важкому стані, і я питав Господа: «Для чого це?». На двадцятий день реанімації, читаючи Євангеліє від Івана, зупинився на тексті, де Ісус говорив про Лазаря: «Як почув же Ісус, то промовив: Не на смерть ця недуга, а на славу Божу, щоби Син Божий прославився нею» (Івана11:5). Тоді зрозумів, якщо Господь її тримає, я мушу свідчити перед людьми про Бога.
Господь провів мене так, що дали змогу зайти до мами в реанімацію. Я хотів гарно помолитися перед працівниками, але коли побачив маму, не зміг цього зробити, тільки плакав ̶ тепер я був сином, а не капеланом. Вийшовши з лікарні, від сліз нічого не бачив. Сів у машину і кричав від болю через побачене. До цього я постійно шукав у машині серветки й ніяк не міг знайти, а тут серветка, мов сама потрапила до мене в руки, і я витер сльози. Тоді сказав: «Господи, дякую Тобі! Ти витер мої сльози».
Я дивуюсь Господу: коли нам потрібна серветка — Він дає серветку, коли нам потрібна мужність — Він робить нас мужніми, коли нам треба допомагати людям — Він дає нам мудрість.
Від того, що мама довго лежала, у неї почалося запалення легень. Її перевели в інше відділення. Ми з моїм братом разом доглядали за нею: робили масажі, цілували, годували з ложечки, розмовляли з нею. У палаті я молився за всіх, хто там перебував, вони були дуже цім задоволені. З часом, я забрав маму до себе додому.
Залишаю її тільки на дві години, доки розвезу хліб, а потім до неї. І так кожні дві години. Запитував у Бога: «Що ще потрібно зараз зробити?», а згодом в одну п’ятницю прийшов брат і спитав: «Коли твоя мама приймає хрещення?». Ці слова, були, як від Господа. Але тут у мами почалася внутрішня кровотеча. Я зателефонував пастору та він сказав, що планує дати їй хрещення.
Пастор із нею розмовляв, ставив питання й мама хрестилася. Вона ще багато, чого не розуміє, але молиться, за все дякує Бога, а головне, свідчить сестрі, татові, дзвонить рідним і з радістю розповідає, що з нею сталося. Господь її тримає та мама з радістю славить Бога. У той час, як я служив Господу та людям, Бог спасав мою маму.
Питання – Алла Шумило
