Михайло [ім’я змінено] живе та працює у Великобританії.
Наша сім’я вважалася греко-католицькою та ми, як і всі інші, до церкви ходили лише на свята. Батьки дуже любили нас, дітей, а мама навіть гіперопікалася нами.
Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, пам’ятаю, ми з батьком попали в автомобільну катастрофу. На жаль, батько тоді загинув. Я дуже важко переживав той час, носив в собі цей біль та міг з ним справитися, — почав поводити себе зовсім не так, як бажалося мамі. Проте, вона дуже любила мене, непокоїлася, хотіла втримати від поганих друзів, але у мене виходило все навпаки…
За погану поведінку мама мене не била, не докоряла, але подеколи по дві години проводила зі мною бесіди. Я не розумів її. Для мене, підлітка, в той час це було нестерпно, тому я схилився до того, що говорив їй багато неправди. Нічого страшного я не робив, просто просився відпустити мене до друзів на годину, а приходив через три-чотири. Після цього мене знову очікували довгі бесіди.
Взагалі, я люблю й завжди любив свою матінку, — щоб вона не попросила, завжди намагаюся допомогти.
Згадується, як обожнював волейбол, займався футболом, не пропускав жодного тренування. А ще дуже любили з друзями сидіти в клубах та грати в ігри через локальну мережу.
З самого дитинства мав потяг до будівництва. Чоловік моєї тітки був спеціалістом по будівництву — з фундаменту «під ключ» міг побудувати будинок. Отож, влітку я приїздив до бабусі й завжди залюбки допомагав дядькові. Він нічого мені не платив за мою працю, але мені було настільки цікаво, що я теж хотів стати таким спеціалістом, як він.
Планував навчатися у сфері будівництва, але після загибелі батька, постановив багато в чому не перечити мамі. Не хотілося її ображати лишній раз, отож, я послухався мами та вступив на економічний відділ до коледжу. Проте це мені не подобалося настільки, що я часто просто не приходив на заняття. Почав займатися непотрібним…
Спочатку почав палити, потім дійшло до випивок…
Мій тато був для мене, практично, всім в цьому житті. Було відчуття, що моє життя закінчилося, почалася депресія, почуття провини за те, що я залишився живим, а його – немає… Періодами закривався від усіх, по декілька місяців не спілкувався з друзями. Коли вже пішов до школи, то ми з товаришами прогулювали уроки, — а це було в дев’ятому класі. Тоді мій однокласник запропонував марихуану, щоб мені стало легше.
Мені дійсно стало легше й сподобалося, отож, час від часу я почав вживати марихуану, палив такі цигарки. Потім перейшов на коноплі. Шість-сім років я буквально жив у режимі: випивка — коноплі.
Одного разу мені запропонували амфетамін. Що це таке я не знав, але, коли ми з другом спробували, мені це сподобалося більше, ніж коноплі.
Одружився у 18 років.
Так, через весь цей спосіб життя у мене були проблеми в сім’ї, непорозуміння з дружиною. Ми вирішили розійтися та рік пожити окремо один від одного. Шлюб ми розірвали пізніше.
Весь той рік я себе просто знищував випивкою та наркотиками. Коли я не пив, то не вживав і наркотики.
Мама на той час була в Англії, допомагала братові з донькою, яка в нього нещодавно народилася. Запропонувала мені приїхати до них. Я в той час був один, морально мені було дуже важко, тому я погодився та поїхав до них.
Пів року я жив зі своєю родиною, зупинився з поганими звичками, почав щось переосмислювати. Шкода, що й тут знайшлися «друзі» та я знову почав вживати наркотики.
Через три місяці після мого приїзду до Англії, до мене приїхала моя дружина. Але на той час я вже знову почав повертатися до свого старого життя, тому ми з нею розійшлися остаточно.
В Україні моя дружина знала, що я можу палити щось погане, але коли вона приїхала до Англії, я вже був в такому стані, що вона лише запитала: «З тобою все гаразд? Ти на себе не схожий…»
А мені на той час все остогидло настільки, й сам собі я був такий неприємний, що почав розуміти, що зі мною вже була біда й потрібно щось робити, звертатися за кваліфікованою допомогою.
Ваш брат на той час вже був віруючою людиною? Чи знали ви Бога та чи замислювалися над тим, щоб прийти до Бога?
Коли мій брат вже ходив до церкви, я був ще у підлітковому віці. У мене тоді не було розуміння Бога, церкви, віри… Потім брат поїхав до Англії.
Коли батька не стало, мама почала доволі часто відвідувати греко-католицьку церкву, їздила по «святих місцях». Інколи брала з собою й мене. Хоча щовечора ми з мамою молилися, я робив це лише для того, щоб не засмучувати маму, — в мене не було до цього бажання, оскільки я не мав усвідомлення «Хто такий Бог», «Хто Він для мене особисто».
А ще я був занадто залежним від наркотиків. Це лабіринт: десь глибоко всередині ти розумієш, що потім все це буде неприємно, погано, але ці думки переборювалися за момент двадцятихвилинного кайфу.
В Україні в мене були проблеми, але я ще ходив на роботу. В Англії, з початку вживання кокаїну, я міг вже не піти на роботу, брехав, крав, — не відчував відповідальності ні за що. На роботі мене могли пробачити раз-два, але все закінчувалося тим, що мені потрібно було шукати нову роботу.
Коли ви зрозуміли, що потрібно змінювати щось у своєму житті?
Дуже чітко запам’ятався момент, коли вдома під дією наркотиків, я сидів і плакав: «Боже, якщо Ти є, допоможи мені! Я не вірю, що все так повинно в моєму житті закінчитися, що я залишуся таким, що піду з життя… Я знаю, що Ти є! Ти мусиш почути мене!»
В душі був крик відчаю. Я почувався на самому дні. І в той момент вирішив, що треба щось робити…
Я вирішив, що піду й щось з цим буду робити, шукати допомоги, — а далі як буде, так і буде, але жити так вже неможливо…
У брата був знайомий пастор, — він і запропонував йому спробувати направити мене у реабілітаційний центр. Брат надіслав мені повідомлення з номером реабілітаційного центру. Я зателефонував, розповів про свої проблеми. У них на той час не було вільного місця, щоб прийняти мене, тому мені запропонували відвідувати групу «Анонімні наркомани»: також надіслали у повідомленні номер телефону групи. Туди я мав можливість приходити два рази на тиждень та спілкуватися. В реабілітаційному ж центрі спостерігали за мотивацією людини, яка до них дзвонила.
У центрі, дійсно, було небагато місць, всього дванадцять реабілітантів, — дванадцять, як дванадцять апостолів у Христа, — і, якщо людина справді жадала змін та мала мотивацію, відвідувала курси, тоді її брали до центру.
Через два тижні мені передзвонили та я поїхав до центру. Засновником центру була віруюча людина з Литви, член церкви п’ятидесятників.
Їхав я з відчуттям страху. Програма була розрахована на рік, боявся розлуки з дружиною, проте я розумів: або зараз поїду й змінюся, або втрачу все, що маю…
Через два місяці перебування в центрі з’явилися перші зміни — я познайомився з Богом. В моїй душі все змінилося: розтанув весь негатив і прийшов спокій. Я почав розбиратися в собі, у своєму житті, вчинках, думках, бажаннях… Як ніколи в житті нікому не відкривався, я відкрився директору реабілітаційного центру. На основі моїх розповідей він давав мені завдання, ми спілкувалися з ним, практично, кожнісінький день. В процесі цих спілкувань знайшли першооснову мого падіння…
Й що ж було в першооснові?
У реабілітаційному центрі існує спеціальна програма, направлена на одужання залежних. Кожна проблема людини має свій початок з дитинства: через травми, втрати. За мною ж з дитинства тягнувся цілий «шлейф» болю, образ та горя. Десять років я жив з докорами в самому собі, що я живий, а мого тата немає. Це горе, цей біль я й ховав за своїми поганими вчинками. Це була природа гріха та я потонув у ньому, — мені було комфортно перебувати під дією забуття. Замість того, щоб вирішувати складні ситуації, я ховався в іншому світі, тікав туди, де міг відчувати себе сильним та крутим. Так, я мав старшого брата, маму, але не мав того зв’язку, щоб поговорити щиро, відкритися…
І до чого ви прийшли, знаходячись у реабілітаційному центрі?
Сам центр безплатний, але й тут Господь показав до мене Свою любов і милість.
Проблема в тому, що на той час я знаходився в Англії нелегально. Отож, через два місяці перебування у центрі, мене викликав директор для оформлення документів. Взяв мій паспорт, розкрив і сказав: «Тебе дуже любить Господь Бог».
Я запитав: «Чому ви так кажете?»
У відповідь почув: «Тому, що ми не приймаємо нелегалів. Я не знаю яким дивом ти сюди потрапив та як тебе пропустили».
Я з переляканими очима дивився на нього: «Ви ж мене не виженете?»
Я залишився. А десь через вісім місяців зрозумів, наскільки Господь, й справді, мене любить…
Згідно з програмою у центрі, через чотири місяці я повинен був написати свій аналіз життя — все, що пам’ятаю з того моменту, як себе пам’ятаю. І я впіймав себе на думці: «Як часто Бог мене спасав! Навіть від смерті».
Моє перебування в безплатному центрі, у чужій країні, без документів — це велика милість Господа.
Коли ви зустрілися з Богом?
Згідно з тією ж програмою центру, ми повинні були два рази на день читати Біблію — вранці та ввечері. Ввечері ми збиралися разом й кожен висловлював свої думки з приводу розділу, який читали. І так за два місяці перебування у центрі, спілкуючись з іншими, читаючи Біблію, розмірковуючи, я почав «бачити» Господа… За цей час я вже мав практику молитися — коли з вірою, коли без віри, але постійно молився. І ось в один момент мої очі відкрилися, я зрозумів — Хто такий Бог… Це було відчуття немов би з моїх пліч зняли рюкзак з важким камінням, яке давило на мене цілісіньке життя. Нарешті я був вільним! Не було тягаря на душі!
Подзвонив до брата та сказав: «Аж тепер я тебе розумію!»
Брат зрадів, він помолився, потім я помолився. А ось мама мене не зрозуміла. Вона плакала, але підтримувала мене. В центрі ми повинні були щонеділі їздити на служіння. Свою підтримку та любов до нас, своїх дітей, мама показувала тим, що для того, щоб побачитися зі мною вона приїздила у церкву п’ятдесятників. У суботу вона їздила на служіння до церкви Адвентистів сьомого дня до брата. Крім цього вона не залишала відвідувати й свою греко-католицьку церкву. Так, понад півтора року мама відвідувала три церкви.
Як ви прийшли до церкви Адвентистів сьомого дня?
Читаючи Старий та Новий Заповіти. Я дійшов до десяти заповідей, запитав у центрі, але вони мали свої версії щодо цього питання. Конкретної відповіді ніколи так і не почув. Мені ж було ясно: якщо Бог дав ці заповіді, то їх потрібно дотримуватися. Тоді я почав запитувати брата, а він, своєю чергою, запросив мене до церкви, яку відвідує.
На третій фазі мого перебування в центрі я вже міг раз на місяць їздити додому на вихідні. Отож, коли я приїздив додому, то в суботу обов’язково йшов разом із братом до церкви. Він мені розповідав та роз’яснював до того, що наша церква стала близька мені, до душі. Знаходячись ще у центрі, суботами я почав відвідувати церкву, до якої належав мій брат. Коли я повідомив про це директора центру, він відповів: «Мені байдуже, яку саме церкву ти відвідуєш. Можеш ходити до будь-якої церкви, проте головне — ти повинен бути з Богом».
Так, бувши в церкві п’ятдесятників, я пізнав істину.
Вам довелося побачити різницю між п’ятдесятниками та адвентистами стосовно з греко-католиками. Ваше відчуття цього?
Коли я вперше відвідав протестантську церкву, мені було некомфортно, незручно, хотів швидше піти. Я ж ходив до греко-католиків, а тут було все по-інакшому, — для мене це було дико, не мав усвідомлення, де я знаходжуся. Перший час мені було дуже важко їздити до церкви, мав відчуття, що щось не пускає. Після закінчення курсу лікування в реабілітаційному центрі, я ще чотири місяці залишався там, але вже на посаді служителя, — допомагав іншим реабілітантам: спілкувався, проводив лекції, заняття, групи, виїзди…
З церквою було досить тяжко, але оскільки мій брат в адвентистах, то саме тут я природно закріплювався: мав глибші роздуми, розмови та вивчення Біблії. Адвентисти взагалі досить начитані, ерудовані, більше занурюються у вивчення Біблії, сприймаючи як Старий, так і Новий Заповіти. П’ятдесятники ж роблять акцент на вивченні Нового Заповіту, занехаюючи Старий. Ще до реабілітаційного центру я приїздив до брата, наді мною молилися, але для мене це виглядало дико, не подобалося.
Зараз, коли ви пізнали Господа, про що мрієте? Чого прагнете в житті?
Першою чергою хотілося б бути корисним для Бога… Хочу сім’ю, члени якої уподібнювалися б до Божого характеру. Наразі зараз Господь дав мені дружину. Ми познайомилися в церкві, два роки спілкувалися. Нещодавно одружилися. Якщо на те буде воля Божа, хочу своїм майбутнім дітям показувати правильний приклад, вести у вірне річище життя.
А ще я продовжую працювати на будівництві та отримую від цього величезне задоволення. Моє бажання стосовно роботи — відкрити свою компанію по будівництву та рухатися в цьому напрямку, як колись практикував мій дядько.
Могли б ви поділитися своїми відчуттями зараз, коли ви приходите до церкви Адвентистів сьомого дня?
Зараз я приходжу до церкви, як додому — всі близькі та рідні. А з Богом я завжди: вранці, упродовж дня, ввечері, — намагаюся бути з Ним разом, оскільки розумію, що в цьому житті не можу ані кроку зробити без Нього.
Запитання — Алла Шумило
