Психологиня Катерина Волкова коментує відеосюжет про те, як пара харків’ян — хлопець і дівчина — скували себе ланцюгом на три місяці, аби увійти до Книги рекордів України.
Мене від самого початку збентежила ця ситуація. Я не зовсім зрозуміла: це подружжя чи ці люди разом мешкають в «цивільному» шлюбі?
Відсутність шлюбу за наявності близьких стосунків часто означає, що люди або не впевнені, чи хочуть вони бути разом (так званий пробний шлюб), або вони не вміють розмовляти та просто поводяться «як усі» — можливо, не обговорюють: чи влаштовує це їх?
По-друге, я не побачила активної позиції жінки. Я побачила сильну позицію чоловіка, який сказав: «Я тебе не відпущу». Я не чула, як обоє говорять про відновлення відносин після того, як у них були проблеми. Жінка посміхається й погоджується, але я не побачила її прагнення до відновлення стосунків — вона говорила про розлучення. І не було відчуття, що цей ланцюг — обопільне рішення про відновлення взаємин.
Коли рішення не обопільне, то з’являється несвобода в стосунках. А без свободи любові не буває. Люди залишаються разом, аби любити один одного; і щойно з відносин йде свобода, з’являється зобов’язалівка — в будь-якому її вигляді.
Я зараз не кажу про норми, а про внутрішню свободу вибирати цього чоловіка, цю жінку, фактично, кожного дня і по декілька разів. Просто ми не звертаємо на це уваги. Коли починаються якісь дрібні проблеми: «хтось сказав, а інший образився», то рішення залишитися з цією людиною підштовхує до прояснення. Ти не можеш залишитися з цією людиною, якщо ти не відчуваєш поваги, любові, турботи з її боку. І тоді це перетворюється на сумну колію.
Більше того, сам ланцюг, кайданки, вони є символом несвободи. Для мене особисто на цьому взаємини закінчуються. Те, що там відбувається — це не стосунки.
Для мене символом того, що люди відновлюють свої стосунки, був би не ланцюг, не телевізор, не книга рекордів України, а серйозне рішення зробити все, що від них залежить, аби зберегти ці стосунки. Ця робота над збереженням взаємин містить в собі роботу з психологом для особистого й парного серйозного, вдумливого дослідження самих себе та своїх відносин. Має бути спілкування, відкрита чесна комунікація, спрямована на повагу до свободи іншої людини.
Коли ж одна людина змушує щось робити іншу, тоді не може бути й мови про рівноправні стосунки. Якщо у взаєминах немає рівноправності, любов неможлива. Любов існує лише між рівними, в парі. Можна бути скованим, фізично знаходитися близько, але не розмовляти про те, що тебе турбує.
Наскільки мені відомо, багато пар підтримують видимість стосунків. Вони поруч, але не разом. Вони нещирі в розмовах, не обговорюють свої проблеми. Вони внутрішньо не готові до того, що партнер поруч із ним може бути вільним. У певному сенсі, шлюб сприймається як зобов’язання довічне, особливо — у християн. І в результаті люди починають розглядати іншого, як того, хто зобов’язаний бути поруч з ними, а значить — можна особливо не напружуватися. Але це — шлях, що веде в нікуди.
Якщо шлюб — це ланцюг, який не дає іншому відійти ані на крок, але немає реальної близькості, то це — доволі сумне існування.
У цьому контексті є думки: коли ми з моєю майбутньою дружиною ще зустрічалися, на якомусь етапі вона сказала: «Я даю тобі свободу». І для мене це було потужним мотивом будувати стосунки далі. Ви б рекомендували парам це проговорювати, чи достатньо внутрішнього відчуття, що немає якогось ланцюга для іншого?
Я думаю, що, беручи в шлюб, люди підписують контракт поміж собою. Я маю на увазі не на папері та кров’ю, але, як Христос говорив, про те, як важливо спланувати будівництво, підрахувати витрати; а значить — потрібно домовитися.
Якщо ми не домовимося перед тим, як вирушати в плавання, то наслідки можуть бути смертельними для взаємин.
Мені здається, що дошлюбне консультування, це — обов’язковий пункт. Це — як стоматолог: щось таке, що люди мають обов’язково проходити. Не лише з консультантом, а й самостійно.
Психологічний захист працює. Люди часто впевнені (як вони кажуть) у тому, що вони цілком добре знають себе самих. На ділі ж, людина завжди приховує щось не лише від суспільства, а й — від себе ж про себе.
Щоб пізнати себе, потрібна робота над собою, причому — регулярна. Гріх спотворив нас; ми кульгаємо на обидва коліна. Аби взагалі зрозуміти це, побачити, визнати, зробити половину справи, потрібно присвячувати цьому час, гроші, самого себе.
Отже для цих людей, створеної ними примусово, фізичної присутності поруч одне одного протягом цілого кварталу, недостатньо, аби поговорити? Ви так вважаєте?
Я знаю, що, якщо люди не хочуть говорити, вони не будуть говорити навіть за умови спільного перебування 24/7, цілих 90 днів.
Я думаю, що подібна відсутність свободи, обмеження свободи одне одного, негативно впливає на стосунки.
Говорячи про цих людей, ми хочемо вірити, що вони пішли на такі заходи заради шлюбних пут. Але невже це не є візуалізованим вираженням добровільної готовності бути разом?
На мою особисту думку, внутрішній зміст завжди превалює над формою. Завжди.
Якийсь час — 5-10 хвилин, місяць, 90 днів форма буде. Здається, що це — нормально, згодиться.
Але коли немає внутрішнього ставлення, взаємин відкритих, щирих, стосунків у любові, готовності поступатися своїми інтересами, обопільного бажання піклуватися про іншу людину в своїй парі та свободи — до чого ми прийдемо?
Що таке — «свобода в шлюбі»? На мою думку, це коли двоє людей завжди розуміють, що вони обоє у будь-який момент можуть з цих відносин вийти. Ніхто не може дати гарантії, що їхній шлюб триватиме вічно. З однієї простої причини: ми не знаємо майбутнього; й з другої — люди смертні. Страшно не те, що людина смертна, а те, що смертна раптово. Ми не знаємо майбутнього.
Думаю, внутрішня добровільна згода кожного в парі на те, аби дати свободу іншій людині в її рішенні бути з тобою, це і є — основа взаємин.
Якщо ми сьогодні критикуємо рішення цієї пари застосувати реальний ланцюг, в буквальному сенсі цього слова, то виходить, що в такому разі справа не в шлюбі, а в рішенні бути вірним. І нащо тоді шлюб? Нащо тоді християни захищають ідею шлюбу?
Це класне запитання!
Мені здається, що дуже багато в наших відносинах з Богом ми робимо, намагаючись якимось способом отримати Його схвалення. Наприклад, в суботу пішли в Церкву, десятину віддали, вступили в шлюб, дошлюбних стосунків не мали, а тепер давай, Господи, благословляй нас!
Я не кажу, що так відбувається завжди, але зустрічається дуже часто.
Це одна сторона медалі.
Друга ж, як мені здається, полягає в тому, що багато в чому єдино можливе співвідношення віри та справ можливе (знову ж!) у добровільних, щирих, відкритих, постійних відносинах із Господом. Коли ти спілкуєшся з Ним, як з чоловіком або дружиною, то ось Він поруч із тобою, увесь час!
Підтримка теплої присутності Того, Хто говорить з тобою — або Своїм голосом, або голосом інших людей, або зі сторінки Книги, яку ти відкрив… Втручається в обставини твого життя за твоєю ж молитвою…
І ось тоді вже з любові, народженої у відносинах, з’являються справи: бажання зберігати вірність Богові, а значить — і дружині або чоловікові, тому, кого Він тобі дав.
Чи правильно я зрозумів, що ви — за те, аби звільнити людину та проголосити її вільною в цивільній сфері та в шлюбній? Аби не задовольнятися лише тим, що закільцювали людину, а тому — можемо робити, що хочемо: нікуди не подінеться, бо — віряни ж ми?
Я би просто підібрала інше слово. Слово «проголосити» з високого стилю, не причетного до реальності.
Це дуже велика робота над собою: приділяти час відносинам із Богом; відштовхувати інше; приділяти час стосункам з чоловіком чи дружиною; піклуватися про партнера.
Приділяти час власному зростанню; не давати загнивати якимось емоційним образам у самих собі, працювати з ними, розгрібати це разом зі своїм партнером.
Стосунки — це не ланцюг і не шлюб як такий.
Мені здається, що ми вступаємо в шлюб тому, що ми віримо Богові. Якщо є відносини з любові та довіри до Нього, я просто роблю так, як Він сказав. Я розумію, що так краще.
Можна винести купу плюсів, коли в укладеному шлюбі люди підійшли правильно до створення взаємин. Але це не означає, що у них немає мінусів.
Ми виконуємо Божі заповіти вірою, а все, що не за вірою — гріх.
Ваші міркування, певною мірою, є спробою відповісти на популярні запитання, що виникають у зв’язку з тим, що Біблія мало говорить про формальну сторону шлюбу.
Маю на увазі: «Як саме укладати, який саме ритуал?»
І при цьому величезну увагу присвячено якості взаємин, вимозі щодо їхньої наявності, унормуванню якості, як саме ставитися, де межі, питання фізичного, правового, фінансового життя. На цьому зосереджено 99.9 відсотків.
Виходить, що ми не віримо, що ланцюг утримає. Так само й шлюб, як такий, не втримає, якщо в ньому вихолощуються стосунки.
У цьому відео ланцюг, це — метафора шлюбних взаємин. Чоловік намагається утримати жінку, котра хоче піти.
Думка з’явилася: недарма Господь ставить печатку рабам Своїм на чоло (Откр.7: 3). Він не хоче, не може бути з нами формально.
Печатки на руку недостатньо, лише — на чоло, тобто — залучаючи внутрішній світ.
Якщо розум, душу, дух узгоджено з Господом, то справи будуть відповідати цьому.
Господь створює в нас і прагнення до праведності, й дію (Фил.2: 13). Наша справа — просити Його дати нам бажання триматися за руку Його. Як Ісая говорив: «Він щоранку пробуджує… вухо моє, щоб я слухав, мов учні… і я… не відступив назад» (Іс.50: 4,5). Ось іноді, аби не відступити назад, треба докладати всіх зусиль. Бо життя, світ підганяють нас вперед.
Запитання — Максим Балаклицький
