24 лютого. Харків.
Ніч.
Пам’ятаю, мені сниться сон, що Максима забирають на війну…
Я прокидаюся в жахливій паніці та розумію, що паніка вже не уві сні…
Дівчатка, з якими ми жили, бігають по будинку з переляканими очима… визирають з вікон… п’ята година ранку. Я не розумію, що відбувається, беру телефон в руки, — там пропущені виклики.
Почалася війна. Чути вибухи та шум танків. У мене дико трясуться руки… так страшно в житті ще не було…
Падаю на коліна біля ліжка та починаю молитися, щоб Господь зберіг наші життя…
Дзвоню Максиму — вони теж прокинулися від вибухів…
Оце так новина…
Почалася війна! Росія напала на Україну… вся Україна прокинулася від бомбових ударів! Невже таке можливо в наш час?
У паніці всі починають збирати речі. Не зрозуміло що збирати та куди збиратися…
Я теж зібрала тривожну валізу…
Ми розуміємо, що потрібно запастися продуктами, отож дівчатка приймають рішення йти до магазину.
У магазині черга, яку неможливо вистояти, полиці вже майже порожні. Люди налякані…
Страшно. У метро немає місць. Бігти нікуди.
Таким був початок найстрашніших вечорів в моєму житті…
Ми щільно завішуємо вікна ковдрами, щоб у разі вибухової хвилі хоч якось затримати скло. Я облаштувала ванну. Поклала туди ковдру та подушку. В майбутньому я часто буду нею користуватися…
Ніч пройшла жахливо….
Найжахливіше те, що мене поділяють сотні кілометрів з моїми найближчими людьми… Макс і Тіма залишилися в Мелітополі, й далі невідомість…
25 лютого
У Остіна другий день народження. А у всіх нас другий день війни…
Біль в серці. Я навіть в страшному сні не могла уявити, що мої діти будуть знати, що таке війна…
Під звуки цілодобових новин дівчатка з пирогом зі свічкою та подарунками привітали Остіна… сльози… мої чудові люди… у такі моменти вони стають рідними…
26 лютого
Ситуація загострюється… у Харкові починається незрозуміла паніка…
Мені давно в голову закралася думка — потрібно їхати! Але я боюся собі це промовити вголос. Це зробила Таня. Вона сказала:
— Тобі потрібно їхати, рятувати себе та дитину.
Їхати зі мною вона не хотіла, але вони з Вікою дуже швидко допомогли мені зібратися. Ми ще не знали, як доберемося до вокзалу. Пішки це б зайняло десь 2,5 години.
Виходжу в коридор і бачу, що машина господаря будинку заведена, а він ходить по дворі. Я вибігаю у двір та запитую, чи не проїжджає він неподалік вокзалу. Він сказав, що може «підкинути», якщо ми швидко зберемося.
Через десять хвилин ми вже сиділи в машині. Чоловік довіз нас через застрашливо-порожнє місто прямо до вокзалу. У мене з собою було 500 грн і 100 грн. Даю йому 100 грн, але він не взяв і побажав гарного шляху. Чудо перше.
Таня та Віка були зі мною. За кількістю людей на вокзалі стало зрозуміло, що люди евакуюються… стало страшно…
Ми пішли дізнаватися, куди ходять потяги…
Нічого не ясно — взагалі!
Сказали чекати потяг «Харків-Київ».
У Києві відбуваються найсильніші обстріли. Я нічого не розумію. Все як в тумані. Сказали що на четверту платформу приходить поїзд і всі масово почали бігти туди… ми також… мене зносило натовпом… я тримала на руках Остіна міцно-міцно, а натовп «неадекватних» афроамериканців з кам’яними обличчями просто видавлював нас з усіх боків… я бігла та молилася:
— Господи! Тільки б не спіткнутися… тому, що нас затоптали б на смерть… Нічого страшнішого у своєму житті я не відчувала…
Віку з моєю валізою натовп забрав вперед…
Таню з коляскою — назад… я озирнулася та побачила як її через двері просто виносять, виштовхують… З боку коляски вуха реєструють дивний хрумкіт. Таня кричить мені, щоб я не озиралася… страшно…
Кругом плач, стогін…
Ми дійшли до платформи… У мене від нервів і від того, що я тягла Остіна почав так сильно тягнути низ живота, що я думала втрачу свідомість…
Пізніше виявилося, що нам потрібно на третю платформу та ми побігли туди…
Проходячи повз потяг я побачила жах війни… люди вили від страху, масова паніка, навколо валяються кинуті валізи, шапки, куртки та інші речі… Все втратило цінність!
Найстрашніше почалося, коли відчинилися двері потягу… Я не забуду цей жах ніколи. Натовп «збожеволілих» афроамериканців, — жінки, чоловіки, дівчата, хлопці, — їх просто тисячі! Мені здавалося вони поводилися як тварини…
Вони кричали та це створювало непередаване почуття тривоги й паніки. Штовхалися, билися, пхалися в цей поїзд так, що могли просто заштовхати на смерть будь-кого, хто б попався на шляху.
І тут я… з дитиною на руках…
На моєму обличчі був жах, скляні очі та просто градом котилися сльози… поки що без емоцій. Тільки страх.
Якби не Віка, я б просто сіла на валізу й ридала… Але вона почала руками розпихати цих «божевільних», так безстрашно… її теж могли вбити, але вона це робила заради мене…
Вона, зриваючи голос, що було сили кричала:
— Пропустіть жінку з дитиною.
Але ці «божевільні» продовжували просто лягати на натовп своєю вагою, перешкоджаючи проходити українцям…
Віка вхопилася за перильця поїзда та відчайдушно тримала цих неадекватних людей… Вона кричала мені проходити. Якийсь хлопець пропустив мене та сказав, що принесе мені мою валізу.
Ми ж кинули всі речі та з Остіном нас просто занесли в поїзд. Слідом закинули валізу. Я взяла її, на руках син, і тягла це через вагон… і просто вила від страху та болю… ми сіли. Я тримала Осю на руках, мене трясло… прийшли емоції.
Почалася справжня істерика… мене трусило і я ридала…
Зайшли ще люди та сіли поруч… наші, українці…
Хлопець Міша, який сів навпроти, бачив мій стан… Він взяв мої руки, почав гладити та заспокоювати мене… і йому це вдалося. Вдячна за таку небайдужість…
Деякі люди, які хотіли виїхати з міста, чекали на вокзалі по кілька днів.
Від моменту мого приїзду на вокзал до моменту, коли ми сиділи в потяг пройшло менше ніж годину! Чудо друге.
Ми в поїзді. Я вдячна Богу, що поруч зі мною сіли українці, такі чудові люди… Назавжди в моєму серці.
Куди їдемо? Ніхто не знає… потяг евакуаційний. Без оплати. Без кінцевої точки призначення.
Потяг в нікуди… і я сама, з дитиною, у великому страшному світі… на кожній полиці поїзда сиділо мінімум по 4 людини. Тільки на верхніх полицях не дозволяли більше однієї людини, щоб полиця не обірвалася та не вбило тих, хто внизу.
Люди намагалися дізнатися у провідників, куди ми їдемо… але вони починали лише кричати, щоб ми молилися й щоб хоч кудись доїхати живими…
Від цього ставало ще страшніше…
Віка встигла мужньо зайти, попрощатися та змогла віддати мені коляску…
Ми рушили.
Страх невідомості. Страх не доїхати…
Попереду на нас чекав дуже довгий шлях.
Через годину після того, як ми вирушили, почали сильно бомбити Харків! Як же так?
Ми їхали без зупинок. Перша зупинка була в Полтаві. Частина людей зійшла й ми видихнули… Потім зайшли нові та їх було у два рази більше, ніж тих, хто вийшов!
Здавалося, вони видихують все повітря… їхали всі сидячи. Годину за годиною. Остін тримався молодцем! Зміг поспати. Потім ми біля восьмої години вечора під’їжджали до Борисполя. Стало відомо, що там в цей момент йдуть бої.
Назад шляху не було. Провідники пройшлися по вагонах і попросили вимкнути мобільні телефони та всі можливі джерела світла. Поїзд загасив світло. Сказали їхати мовчки. Було страшно, як ніколи… ми просто повільно котилися вперед…
Докотилися до Києва та загальмували. Я подумала: «Хоч би не стояти пут пів години…»
В той момент в Києві була заборона на пересування з небезпекою стрільби на поразку. Ми стали. Й простояли в Києві дев’ять годин!
Я молилася, щоб Бог дозволив нам вижити. Але внутрішньо Бог дав мені впевненість у тому, що все обійдеться. Я не могла так швидко сісти на потяг, який приречений на смерть, не могла!
За ці дев’ять годин, поки ми стояли, нам не дозволяли навіть в туалет сходити…
Коли ми нарешті рушили далі — це було таке полегшення!
В мене з собою було три яблука, пачка печива та три варені яйця… але завдяки Оксані та Тані, які їхали з нами, ми були ситі. Остін здружився з ними, а з часом мені навіть вдавалося поспати:)
Загалом ми їхали 26 годин і приїхали до Львова…
Коли я вже розуміла, що ми їдемо до Львова, то знайшла в Телеграм групу, через яку люди надають біженцям тимчасове житло. Написала в групу. Відгукнулася одна дівчина та скинула адресу.
Я вирішила, що буду їхати туди. Ми у Львові. Чудо третє!
За 26 годин у мене з’явилася ще одна сім’я… Оксана, Таня, Аня, Саша. Якби не вони — ми б загнулися від голоду й вже точно не вийшли б з поїзда — Остін на руках, валіза та коляска…
Вони допомогли все витягнути та ми разом пішли шукати таксі, щоб я могла виїхати. У мене в кишені були все ті ж 600 грн.
Викликали таксі, мені нарахували близько 700 гривень і я погоджуюся. У мене повністю сідає телефон. Вокзал Львова. Я, Остін в колясці, валіза та телефон, який повністю сів. Я стою та просто ридаю… Ридаю від страху, від невідомості, від холоду, кругом бігають репортери та знімають цей жах… тисячі людей…
До нас підбігають волонтери, молоді хлопці та дівчата, розпихають по кишенях печиво, дають в руки чай, борщ в склянках… від цього всього я ридала та не могла заспокоїтися…
Я — біженець! У моїй країні війна… мій чоловік та син далеко від мене, а я не знаю, чи ми побачимося знову… Мене душать сльози.
Ми з Танею пішли ловити проїжджі таксі.
Зловили. Я назвала адресу. Нарахували 1500 грн!
Розвернувшись йду назад до вокзалу. Стою та плачу.
В цей час до нас підходить хлопець і запитує:
— Може вас підвезти? Це безплатно!
У мене ступор… як це безплатно?
Я погодилася. Чудо четверте!
Машина була далеко від вокзалу, тому що через кількість машин проїхати було нереально. Я подякувала Оксані, Тані та хлопцям за все, й сказала що ми поїдемо. Але вони сказали, що не вирушать за своїм маршрутом, поки не посадять мене в машину та не переконаються, що я поїхала… Це не має ціни. Ми знайомі лише добу, але ми стали рідними людьми… назавжди в моєму серці…
Я з коляскою йшла за Колею, а вони з моєю валізою — за нами… Не шкодуючи ні часу, ні сил!
І ось ми дійшли… Міцно обійнялися та попрощалися…
Далі я сама…
Я сказала Колі адресу, але це виявилося далеко, отож він запропонував інший варіант, — зупинитися у них з дружиною вдома… Я була настільки виснажена, що мені було вже все одно, аби скоріше кудись доїхати.
Ми приїхали.
Зайшли у квартиру.
Остін роздягнувся та відразу побіг знайомитися з таким же маленьким дивом — Макаром!
Я відчувала себе такою жалюгідною та безпорадною, що просто почала плакати, а Коля з Юлею, які вперше в житті мене бачили, підійшли й просто обійняли… Це вразило мене до самої глибини душі… Я нарешті прийняла душ і викупала Остіна. Наші речі вже пралися в пральній машині. Нам дали цілу кімнату з величезним ліжком… Чи могла я про таке мріяти? Ні…
Багато біженців спали на підлозі в спортзалах, а ми в теплі та затишку… Чудо п’яте…
Мій внутрішній світ був зламаний… Я була зламана… Війна ламає життя. Війна ламає душі. А Бог зцілює… Я їхала зовсім одна, з маленькою дитиною, але завдяки Йому, я не була жодної секунди самотньою… Диво, не інакше…
Поліна Сидоришина
