Знімати гуманітарні сюжети — це не лише про репортаж, а й про емпатію, сміливість, витримку. Дмитро Білий, оператор і фотограф благодійної організації ADRA Україна, розповідає про своє професійне покликання, творчість під обстрілами, зйомки евакуацій і життя людей у зоні бойових дій. А ще — про те, чому робота в гуманітарній сфері дає сенс і тримає в Україні.
— Дмитре, розкажи трохи про себе. Як ти прийшов у професію й опинився в команді ADRA Україна?
— Я закінчив Київський університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого — навчався на кіно- і телеоператора, фотографа. Вже 17 років працюю за спеціальністю. Живу в Бучі Київської області. Саме там мене й застала повномасштабна війна — перший тиждень ми з родиною провели під обстрілами, а потім евакуювалися на Закарпаття до друзів.
Там я почав волонтерити — разом з іншими переселенцями ми отримували продукти від ADRA Україна і розвозили їх у прилеглі села. В якийсь момент я почав знімати — як роздаємо допомогу, як живуть люди. Це був такий звітний контент — і фото, і відео. Згодом мене почав залучати PR-відділ організації, просили зробити ще якісь зйомки. На деяких кадрах, зроблених тоді, є і моя дружина з донькою — її фото надруковане у звітному журналі «Захищаючи серце нації у часи війни».
Коли ми повернулися до Києва (це був кінець 2022 року), я дізнався про вакансію фотографа й відеооператора в ADRA Україна. Пройшов співбесіду — і от уже з березня 2023-го офіційно в команді. Для мене це не просто робота — я справді знайшов у цій сфері сенс, який відгукується моїм внутрішнім переконанням.
— Ти сказав, що знайшов у цій роботі сенс. У чому, на твою думку, полягає місія фотографа в гуманітарному контексті?
— До війни я працював фоторепортером у новинах. І завжди думав, що у військових фотографів найбільш екстремальний і цікавий вид зйомок. Це виглядало складно, але й водночас романтично — ніби можна показати себе, заробити більше, проявити професійні якості. Але коли війна прийшла в мій дім, таке бачення зруйнувалося. Ми з родиною були заблоковані в Бучі. Доньці тоді було всього два роки. Ми тиждень жили в підвалі, намагалися знайти безпечний шлях евакуації. І тільки 4 березня вдалося виїхати. Я тоді побачив справжнє обличчя війни і переконався, що в ній немає нічого романтичного. Після цього я вже ніколи не дивився на війну як на щось «цікаве для зйомки». Війна — це про біль, страх і втрати…
А коли почав співпрацювати з ADRA Україна, побачив, як гуманітарна допомога реально змінює життя людей. І зрозумів: я можу бути корисним. У мене в житті були періоди, коли я або документалістикою займався, або новинами, або навіть весілля знімав. Але зараз, під час війни, гуманітарна сфера — я вважаю, це саме те, чим варто займатися. Моя камера — це інструмент, щоб донести історії людей до світу. І це стало справжньою місією: допомагати через свою професію. Це те, що тримає мене тут, в Україні. Не хочеться їхати — хочеться бути частиною спільної справи, що наближає перемогу.
— Що саме ти знімаєш у своїй щоденній роботі?
— 90% — це репортаж. Я знімаю фото, відео, роблю короткі історії. Найперше — це звітність перед донорами. Це обов’язкова частина. Але водночас — це спосіб показати світові, що гуманітарна допомога справді доходить до людей, які її потребують. І що ця підтримка досі дуже потрібна.
Мені важливо не просто зафіксувати подію, а передати історію людини. Якщо це, скажімо, видача продуктових наборів — то я намагаюсь показати, хто ці люди, як вони живуть, які в них умови. Часто беру в них короткі інтерв’ю, щоб зібрати інформацію для майбутніх проєктів. У кадрі — не просто портрет, а обставини життя, фон, деталі, що говорять більше за слова.
Особливо запам’яталися зйомки евакуацій — коли ми вивозили людей з містечок біля Курахового, Селідового, з міста Українки. Це були лежачі хворі, маломобільні люди. Вони були іноді на візках, іноді їх виносили з будинків на руках, із речами, з домашніми тваринами — котами, собаками. Ми допомагали їм виїхати в безпечніші регіони. Зараз ці міста, звідки ми вивозили людей, або вже окуповані, або ворог підійшов дуже близько.
Також запам’яталося багато зйомок в Донецькій області, в таких містах, як Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, де соціальний транспорт перевозив людей із віддалених сіл до міст, де діяла інфраструктура. Це в основному літні люди, які не виїхали. Там наші водії працюють, і кожен день ризикують, але роблять життя цих людей трошки легшим. Знімати такі сюжети — це не про ефектні кадри, а про людську гідність, яку хочеться зберегти.
— Це дуже напружена робота. Багато дороги?
— Ще й як. Лише в потягах за 2024 рік я провів 20 діб — це без урахування поїздок автівкою. Іноді сам за кермом, іноді з кимось із команди, буває — користуюсь BlaBlaCar. Але найбільше — це залізниця. Укрзалізниця зараз на висоті — і комфорт, і графік. Дивуюсь, як добре працює її інфраструктура в таких умовах.
— А емоційно як ти витримуєш? Бувають моменти, коли важко?
— Часто. Наприклад, коли ми були на Запоріжжі — недалеко від нас впали КАБи (керовані авіабомби). Ми якраз знімали видачу шиферу, а поруч почалася евакуація поранених і загиблих. Такі ситуації залишають слід. Після деяких зйомок — нічого не їси, не п’єш, мовчиш годинами.
А буває інше — коли їдеш на інтерв’ю, а тобі підбирають людей з найболючішими історіями. За день можу поспілкуватися з десятьма, і майже кожен — зі сльозами. Ти все це пропускаєш через себе, і ввечері просто хочеться поговорити з психологом. Такі емоційні навантаження — частина цієї роботи.
— Як відновлюєшся?
— Природа. Донька. Сім’я. Найкращий відпочинок для мене — десь на природі. Закарпатські гори тоді, у 2022-му, дали мені відчуття, що я ще живий. І досі, коли хочеться відновитися — їду в ліс, просто йду пішки, слухаю тишу.
— Розкажи трохи про технічний бік. З якою технікою працюєш і що для тебе важливо у зйомці?
— Коли я прийшов у команду ADRA Україна і зрозумів, яке в мене буде завдання, то подав запит, що мені потрібно для якісної роботи. PR-відділ поставився до цього серйозно. Усе, що було потрібно для роботи в польових умовах, закупили. Тепер я маю якісну, професійну техніку — саме ту, яка витримує дощ, пил, удари, — усе, з чим стикаєшся на локаціях. Для репортажного фото і відео техніка — критично важлива. Це не студія, тут не маєш права на багато дублів. Все має бути мобільно, швидко і надійно. І, звісно, така техніка недешева. Але це інструмент, завдяки якому можна зробити свою справу якісно.
— А як щодо творчості? Чи є у тебе простір для неї, чи все диктує ситуація?
— Для мене це дуже важливо. Я взагалі людина творча. Люблю мистецтво, надихаюся живописом, кінематографом, роботами великих режисерів. І їхні прийоми стараюся використовувати у своїй роботі. Постійно намагаюся внести у кожну зйомку щось своє — від композиції до освітлення. Тобто, стараюся, щоб відсоток творчої складової був більшим, ніж відсоток технічно-рутинної. Іноді бувають локації, де, здається, нічого цікавого не відзнімеш. Але навіть тоді намагаюся знайти ракурс, деталь, обличчя, що зробить кадр виразним. Коли є можливість — роблю серії кадрів, історії. Щоб було не просто фото з «передачі допомоги», а певна візуальна розповідь. Для мене важливо передати суть. Тому я часто кажу: у фотографії повинна бути своя режисура. Це про те, як зафіксувати емоцію, зміст, момент, що скаже більше, ніж слова.
— Є кадри, якими особливо пишаєшся?
— Є серії, до яких час від часу повертаюсь. Наприклад, зйомка у селі Новогригорівка на Миколаївщині. Там майже не лишилось цілих будинків — усе вщент зруйноване. І там було дуже багато артефактів війни — уламки ракет, снарядів… Ми знімали бабусь, які готувалися до зими, а не мали чим перекрити дах. Я був там тричі — і кожного разу кадри виходили сильні, чесні.
Ще один пам’ятний момент — Куп’янськ, Харківська область. Дуже близько до фронту, багато руйнувань, напруга в повітрі — але й багато людяності, сили. Там теж вийшли потужні фото.
Або ось історія з хлопчиком десь під Ізюмом: він сидить у машині серед коробок з гуманітарною допомогою, і його очі надзвичайно виразні.
Пам’ятаю і той день, коли стався приліт по дитячій лікарні «Охматдит» у Києві. Я якраз був неподалік — із камерою. Знав, що ADRA Україна виїхала туди з командою допомоги. Прибув на місце буквально одразу після удару. Було багато людей — і діти, і дорослі, медики, волонтери, які розбирали завали. Ця зйомка була дуже емоційною — буквально в перші хвилини після трагедії. Ми тоді зняли й коротке відео (рилс), яке зібрало понад 35 тисяч переглядів. У кадрі були й поранені, і, на жаль, загиблі. Не всі фото ми публікували — деякі занадто важкі. Але кілька постів з цієї серії є в Instagram. Це одна з тих зйомок, які не забуваються — вона про справжню ціну війни.
Ще одна пам’ятна серія — зйомка в Харкові, коли була загроза окупації міста. Це було навесні минулого року. Мене направили туди, щоб показати, як живе місто в ці тривожні дні. Один знайомий харків’янин провів мене по різних локаціях, ми зафіксували багато — і тривогу, і стійкість. Люди тоді дуже хвилювалися, що місто можуть захопити будь-якої миті. Ця серія — теж важлива для мене. Часто повертаємося до неї, коли потрібні кадри про Харків. Вона дуже промовиста.
— А як щодо етичної сторони зйомок? Наприклад, я чув історію однієї відомої світлини: фотограф Кевін Картер в Африці у 90-х роках знімав голод в Південному Судані, і сфотографував дитину, яка впала від голоду, і те, як на її смерть очікував стерв’ятник. Знімок допоміг у зборі коштів для африканських дітей, але також і викликав дискусії, чи є зйомка в такій ситуації етичною. А чи бувають в тебе моменти, коли вагаєшся — коректно знімати чи ні?
— Бувають. І вони непрості. Один чоловік розповів мені, що на початку війни отримував гуманітарку — і йому було дуже соромно, коли його знімали з коробкою в руках. І хоча я намагаюся знімати обережно, з повагою, такі історії змушують замислитись. Звісно, таких екстремальних зйомок, де треба когось рятувати замість знімати, у нас не буває. Але бувають емоційно важкі зйомки. Я раніше працював як оператор новин на інформаційних телеканалах, там прийнято деякі сюжети знімати за будь-яку ціну. У репортерів, кореспондентів буває певна професійна деформація в цьому плані. У нас не так. Я завжди стараюсь балансувати, не лізти в обличчя, не знімати там, де людині некомфортно, а швидше «ловити» момент зі сторони. Але складні ситуації, де тонка межа, все одно бувають.
— Ти згадував, що твої кадри іноді беруть міжнародні партнери. Це справді працює?
— Так. Хоч це й не завжди одразу помітно. Це командна робота нашого PR-відділу. Ми постійно публікуємо звіти, фото, історії — і представництва ADRA в інших країнах це бачать. Часто беруть наші зйомки міжнародні організації, як-от Всесвітня продовольча програма ООН. Наші фото живуть своїм життям — десь в звітах, десь у публікаціях. І вони реально впливають.
Бо якщо щось сталося, а про це не знято і не розказано — то наче цього й не було. У вік візуальної інформації камера — це інструмент не менш важливий, ніж логістика.
— І наостанок: що б ти порадив тим, хто хоче працювати в цій сфері?
— Найперше — розуміти, навіщо ти це робиш. Мотивація має бути чесною, інакше довго не витримаєш. Потім — не боятися. Проходити навчання з безпеки, з першої медичної допомоги. І — завжди мати камеру під рукою. Знімати, помічати, фіксувати моменти життя. Це справді важливо.
Автор світлин – Дмитро Білий
За наступним посиланням можна подивитись фотографії у якості:
