Під час повномасштабної війни все більше журналістських матеріалів наповнюються таким словом, як «герой». Здебільшого цим іменником характеризують військових, лікарів та волонтерів. І це є доречним, адже саме вони кожен день ризикують життям задля порятунку свого народу.
Але не так багато пишуть про тих, хто сидить за кермом авто з гуманітарною допомогою, або веде транспорт із цивільним населенням зі сторони Бахмута. Хлопці, які своїми силами тягнуть поранених до салону автівок, перевозять тіла загиблих та, на жаль, також віддають своє життя, рятуючи інших.
Серед адвентистів сьомого дня також є такі люди. Один з них молодий хлопець Євгеній Лященко, який майже з початку війни займається волонтерською діяльністю, у тому числі – евакуацією цивільних та військових із зон бойових дій.
– Євгенію, чим ти займався до 24 лютого? (у церкві та по житті)
У церкві я з 2010 року, прийняв хрещення разом зі своєю родиною. Одразу після хрещення був залучений у підліткове («слідопитське») служіння, а потім у молодіжне. Зараз – обласний молодіжний керівник Центральної конференції.
У нас є сімейна благодійна організація, ми там налагоджували зв’язки, допомагали людям. Також займався купівлею, продажем та ремонтом авто. Це дозволяло подорожувати, зустрічати різних людей і знайомити їх з Христом.
– З початком повномасштабної війни як швидко ти усвідомив усю серйозність ситуації та якими були твої дії?
За два тижні до початку російського вторгнення вже був впевнений, що буде війна, але моя наречена і сім’я мали інше бачення. 24-ого лютого о четвертій ранку почали збирати речі, бо наші вікна повилітали від вибуху. Через декілька годин я вже стояв у величезному заторі на АЗК, а наречена приїхала до мене додому, де ми родиною зібралися вирішити наші подальші дії. Батьки відпустили нас до родичів у Чернівці, а самі залишилися в Бучі та через декілька днів потрапили в окупацію. Більше ніж тиждень не знав чи живі вони.
Коли з Бучі відкрився зелений коридор, мої батьки виїхали майже одразу і за це я безмежно вдячний Богові!
– Чому ти вирішив займатися саме цією справою?
Коли під час зеленого коридору з Бучі виїжджали мої бабуся з дідусем, до них приєдналася ще одна літня пара. Чоловік у цій парі був паралізований, не в змозі ані ходити, ані говорити. Коли я дізнався про усі труднощі, з якими вони зіткнулися під час дороги, я твердо вирішив, що треба якось допомагати таким людям евакуюватися. Я не зміг би сидіти без діла, просто читаючи новини, тож ми зі знайомими вирішили евакуювати людей з місць, де це було потрібно.
– Куди ти вперше поїхав евакуювати людей? Та що ти відчував у процесі першої поїздки?
Спершу ми їздили на київському напрямку, завозили гуманітарну допомогу, вивозили людей. Але невдовзі побачили, що є достатньо охочих допомагати саме цьому регіону. Тож ми змінили напрямок до Чернігова й евакуювали охочих виїхати звідти. Дякуючи Богові, Чернігів звільнили досить швидко, тож наступний період часу ми їздили до Харкова, завозили гуманітарну допомогу, назад забирали людей. Ми вивозили хворих, лежачих, літніх та везли в Чернівці.
Оскільки Харків це прикордонна область, часто доводилося спати на пропускних постах. Проте нас дуже вразило ставлення поліції, розуміння всієї ситуації та згуртованість людей. У поїздках багато помічав, як люди допомагають один одному і хочу сказати, що це завжди надихає.
Далі нашим частим маршрутом став Бахмут, а потім і Соледар, звідки ми вивозили поранених військових та цивільне населення.
– Як рідні відреагували на твою діяльність?
Моя родина досить тяжко ставилася до того, що я роблю. Дружина (ми одружилися на початку війни) дуже сильно нервувала, мама казала, що нікуди не відпускає. Але я відчував, що ця справа є покликанням від Бога, тому просто сідав та їхав.
Часто буває так, що наша команда евакуює людей з тих точок, куди майже ніхто не їздить. Тож коли бачу обличчя тих людей, які отримали допомогу та були відвезені в безпечні місця, їхню щиру вдячність за порятунок – я розумію, що роблю все правильно. Іноді ці люди телефонують мені просто поспілкуватися, спитатися як справи, скидають позитивні зображення у Viber – такі речі дійсно зігрівають.
– Розкажи про випадок, який тебе найбільше вразив? Чи відчував ти Боже провидіння?
Боже провидіння я відчував і відчуваю постійно. Оскільки в середньому за три дні ми з іншими водіями проїжджали близько 3000 км (Чернівці-Дніпро-Сєверодонецьк-Дніпро- Сєверодонецьк-Дніпро-Чернівці) я не встигав відпочивати. Я просто сідав за кермо і тіло працювало як на автоматі, але Бог підтримував фізичні сили та тверезість розуму. Неодноразово були прильоти по нашим автомобілям, ми їхали на продірявлених машинах, об’їжджаючи міни. Тоді, можливо, не так сильно звертав увагу на те, що Бог постійно мене охороняв, адже був під сильною дією адреналіну. Основною ідеєю, що займала усі думки була мета – ДОВЕЗТИ ЛЮДЕЙ ДО БЕЗПЕЧНОГО МІСЦЯ! Але потім, аналізуючи наш шлях в стані спокою, я бачив, що успішне повернення – це Господнє провидіння.
Випадків, що вразили було досить багато. Одного разу я вивозив людей на мікроавтобусі, серед них був маленький хлопчик. Його було поранено 10-сантиметровим уламком, який стирчав з його голови. Не дивлячись на те, що кров стікала по його обличчю, він радісно посміхався. Він радів, що тепер буде у місці, де «не буде бухкати» – казав він. Кожного разу, коли я дивився на нього крізь дзеркало, у мене виступали сльози. Я зрозумів, що через це не можу нормально дивитися на дорогу, тож вирішив зняти дзеркало. Хлопчику надали допомогу в лікарні, він живий, але такі моменти надовго залишаться у моїй пам’яті.
– Чим займаєшся зараз? Які в тебе плани?
Зараз моя дружина вагітна, тож намагаюся сильно не ризикувати. Якщо я не можу вивезти людей з гарячих точок сам, то намагаюся допомогти усім, хто може це зробити. Зараз займаюся пошуком гуманітарної допомоги, машин для евакуації та коштів на паливо для цих машин.
Саме зараз ми із друзями збираємо кошти на шість машин швидкої допомоги, які нам погодилися продати зі Словаччини. Вони не нові, тож треба буде їх ремонтувати, але після доведення їх до ладу, ці авто зможуть послужити як цивільному населенню, так і військовим. Для покупки потрібно зібрати 7000$, але 3000$ ми вже маємо на цей момент. Мій найкращий друг – автомеханік, тож безкоштовно полагодить ці автомобілі.
Вони підуть на декілька напрямків: одна залишиться в нашій евакуаційній команді, дві машини будуть передані в Боярку та Вишневе, адже їхні авто були вже давно передані на потреби армії. Три останні поїдуть на східний напрямок фронту.
Проблема полягає у тому, що через виснаженість та стомленість населення від війни, стає все складніше шукати фінанси на допомогу. Іноді проблематичним є знайти спонсора для оплати палива до гарячої точки та назад, не говорячи про кошти на машини. Велика подяка Богу, що потроху знаходяться люди, які відкривають свої серця та гаманці на допомогу.
Часто чую від спонсорів, що слова подяки від конкретних людей стають їхніми найяскравішими спогадами та найвагомішими вчинками у житті. Ми ніколи не знаємо, скільки життів зможемо врятувати своєю пожертвою.
Якщо ви маєте бажання підтримати Євгенія в молитві, або долучитися до збору – залишаємо його номер телефону та реквізити : +380 67 108 38 80
Реквізити:
Картка Моно: 4441114459863989
Доларова картка:
Beneficiary (Бенефіціар)
IBAN UA603220010000026206328030197
Account No 26206328030197
Receiver
LIASHCHENKO YEVHENII, 07853, Ukraine, reg. Kyivska, district. Borodianskyi, pgt. Nemishaieve, st. Petrovskoho, build. 3
Account with Institution (Банк Бенефіціара)
Bank
JSC UNIVERSAL BANK
City KYIV, UKRAINE
Swift code UNJSUAUKXXX
Єврова картка:
GB70CLJU00997180851170
LIASHCHENKO YEVHENII
CLJUGB21
Запитання – Віра Середа
