Людмила Калдарє, українка, яка проживає у Лондоні (Велика Британія), розповідає про свою зустріч із кримінальною бандою.
Знайомство з бандитами
Це сталося декілька років тому під час мого проживання в одному з традиційних будинків у Лондоні. Багато англійців живуть, орендуючи лише одну кімнату. Не будинок, не квартиру, а саме кімнату. Так виходить, тому що в Лондоні дуже дорога оренда. Тож незалежно від того, чи це емігранти, чи англійці, люди намагаються економити. Тобто є великий будинок, в якому може бути п’ять-шість спалень, і кожну кімнату хтось орендує. Ванна кімната і кухня зазвичай спільні.
Декілька років тому ми з чоловіком орендували кімнату в будинку, який належав литовцю. Дві кімнати з шести він здав цікавим молодим хлопцям. З їхніх слів ми зрозуміли, що вони тільки-но приїхали з Литви. Хлопці були спортивні, не палили, не вживали алкоголь, хіба що тільки на свята, харчувалися так, щоб наростити м’язи. Було видно, що вони доглядають за своєю зовнішністю.
Коли ми з ними знайомилися, то хлопці розповіли, що приїхали працювати вантажниками. Вони одразу пішли на роботу, а наступного дня я побачила у пральній машині багато газонної трави. Мене це здивувало. Ще через день я побачила те саме: вони пішли на роботу, залишили пратися одяг. Мені потрібна була пральна машинка, тож я дістала їхні речі з барабана – вони були всі чорного кольору, і знову була трава.
Я розповіла про це чоловіку. Він подивився на мене і сказав, що вони злодії. Чоловік сказав, що оскільки вони щоночі працюють у чорному одязі, потім його перуть (ніби змиваючи сліди) і ходять по газону, а не по тротуару, отже, вони крадії. Я подумала, що чоловік дивився забагато детективів.
Ми почали спостерігати за цими хлопцями. Варто зазначити, що їх було троє: одному 19 років, другому – 22, а старшому десь 35. Мені не вірилося у те, що говорив чоловік, адже це були приємні у спілкуванні молоді люди. Оскільки ми жили у цьому будинку вже давно, я слідкувала, щоб усі дотримувалися порядку в місцях загального користування. Хлопці були нам як діти за віком, і я могла нагримати на них за безлад, непомиту плиту, і вони слухалися. Один з них, він мав якийсь титул з боїв без правил, навіть говорив мені, що він уже багато років не жив із мамою, а я (“мама”) його знайшла тут, у Лондоні.
Підтвердження підозр
Згодом, коли було якесь свято, вони випили і розговорилися. Почали розповідати, що вони крадуть. Ми зрозуміли, що були праві у своїх підозрах, та й бачили, що вони постійно щось приносять-виносять. Потім до них почали приходити цікаві гості – одразу було видно, що ті сиділи у в’язниці. Не раз я бачила, як вони прямо на вулиці ділили гроші.
Я замислилася, що мені взагалі з цим робити? Доказів у мене не було. І ми з чоловіком почали молитися за цих хлопців. Було страшно, що одного дня до нас у будинок завітає поліція. Я знала, що поки не маю “залізних” доказів, йти в правоохоронні органи сенсу немає.
Ми здогадувалися, що вони обкрадали будинки за Лондоном, адже багато заможних людей приїжджають на будні у столицю, працюють, а у вихідні їдуть за місто. Наші сусіди працювали якраз по буднях – і ніколи у вихідні. Потім ми побачили, що вони найняли литовку, яка була їхньою нічною водійкою. Також ми знаходили номери машин, які вони кріпили на двосторонній скотч. Скоріш за все, машини також були вкрадені.
До речі, в Англії, якщо вкрали машину, поліція не дуже намагається її знайти. Я не знаю, з чим це пов’язано, можливо, страховка покриває такі збитки.
Молитви за сусідів
Тоді ми намагалися поговорити з нашими сусідами, бо вони вже не ховалися при нас. Я пробувала пояснити їм, що те що вони роблять – гріх. На що вони відповіли, що вважають себе робінгудами, тобто забирають у багатих. А по-друге, вони не можуть вийти з цієї системи, мовляв, їм краще, щоб їх тут посадили у в’язницю, ніж там, у Литві.
Одного разу один із цих хлопців подарував мені квітку у вазоні (на фото), і це таке двояке відчуття: з однієї сторони ти бачиш цілком нормальних людей. Вони вітаються з тобою, жартують, пригощають, вибачаються. А з іншої сторони – ти знаєш, чим вони займаються.
Найменшому серед них було 19 років. Взагалі не знаю, як він до них потрапив. Одного разу він привів дівчину, вони разом жили. Якось двоє хлопців пішли “на справу”, а цей, найменший, під приводом хвороби дівчини, лишився удома. Тож уночі вони зібрали речі й разом утекли. Настрій наших сусідів сильно змінився, вони вважали, що він їх зрадив. Я молилася, щоб його не знайшли, бо розуміла, що вийти з банди не так просто. Тож ми просто не знали, як себе з ними поводити. Я не проповідувала їм, але деколи говорила, що Бог усе бачить, і вони слухали.
Через деякий час я сказала господарю будинку, що ми будемо шукати інше місце для проживання. Пояснила, що нам не подобається жити з бандитами. Спочатку ми побачили, що ці хлопці з’їжджають з житла, зраділи, але через декілька днів заїхали нові. Ми зрозуміли, що вони теж злодії, які працюють в одній банді за тією самою схемою. Господар напевно пояснив їм, що ми все знаємо, тому що наші нові сусіди поводилися дуже тихо. Одного разу ми зі старшим із них почали розмовляти, я розповіла йому про своє життя, про Божу допомогу, про Його спасіння. І, не називаючи прямо, що він робить, кажу: “Це зараз здається, що ти “на коні”, а потім це все повернеться, ти обов’язково будеш розплачуватися. Я бачу, що ви хороші люди, і мені шкода, що ви так проводите своє життя”. На що він подякував за турботу, але сказав, що знає, коли зупинитися.
Зміна житла
Після цього ми поїхали додому, були в Україні три тижні, й повернувшися у Лондон, шукали, де жити. Ніяк не могли знайти ніякої квартири чи кімнати. І ось я дзвоню в якесь агентство, а трубку бере дівчина, яка працює водійкою у тій банді. Вона впізнала мене по телефону і була дуже здивована, як ми випадково знайшлися у такому великому місті. Спочатку вона запропонувала нам одну кімнату, ми вже збиралися підписувати контракт, аж раптом нам повідомили, що угода зірвалася.
Ми знову лишилися без житла, тож змушені були поселилися у своєму колишньому будинку, разом із сусідами-бандитами. Ми спостерігали, деколи розмовляли, у церкві молилися за нас і наших сусідів. Раніше я не розуміла, як зло може зачаровувати, а тепер, живучи з цими людьми, бачила це.
Одного разу до нас у гості приїхала моя подруга із сім’єю. Старший серед наших сусідів-бандитів, видно було, що він у них авторитет, навіть грався із дочкою подруги. Ми запросили і цих хлопців з нами за стіл. І ось ми сідаємо, заходить старший і говорить щось типу “Ну що, сім’я, вітаю”. І в той момент я усвідомила, що він ніколи не мав нормального спілкування. Тому і нас, чужих людей, назвав сім’єю. Йому тоді було десь 47 років.
Ми розуміли, що нам потрібно все ж змінювати житло, але ніяк не виходило це зробити. То документів не вистачало, то грошей. І тут дивним чином за два тижні нам удалося з’їхати. Я довго не бачила нашого уже колишнього сусіда, але ми деколи переписувалися у фейсбуці. Я писала, що молюся за нього, щоб він обрав правильний шлях.
Пройшов рік чи півтора, і він мені зателефонував, запитав, чи немає вільної кімнати у будинку, де я живу. Я відповіла, що немає, так і було насправді. А після розмови задумалася: а чому він мені подзвонив? Можливо, тому, що ми дуже зручні сусіди? Знаючи все, ми мовчимо. А можливо тому, що йому просто не вистачало по-людськи доброго ставлення, яке ми йому давали?
