Розповідає ведучий телеканалу «Надія» Кирило Андрєєв.
Ми з родиною жили в Бучі та не встигли заздалегідь підготуватися до лютневих подій 2022 року, бо з жінкою були хворі: Світлана на COVID, я мав абсцес. І коли зранку нам зателефонували і повідомили, що Київ знаходиться під обстрілами, ми у хворобливому стані намагалися прийняти якесь рішення. Спершу поїхав до лікарні, щоб мені все ж таки розкрили абсцес. Стало легше, температура почала спадати, але ми залишалися в Бучі та поки нікуди не їхати. Через повітряну тривогу бігали в підвал, дочка сказала, що їй страшно, тому ввечері вирішили їхати на захід України.
Перебуваючи у Чернівецькій області не було можливості працювати на телеканалі через відстань, але одразу поринули у служіння в громаді. Це трохи відволікало і надихало на те, що життя продовжується, треба менше дивитися новин, а більше думати про те, чим ти можеш послужити.
Знаю, що сьогодні дуже багато людей не лесливо висловлюються коли чоловіки перетинають кордон. Відверто кажучи, я сумнівався і не хотів їхати, але досвід отримання дозволу на виїзд спонукав до подальшого руху. Не секрет, що я хворію вже близько двадцяти п’яти років і за цей час хвороба нанесла чималі пошкодження моєму організму. У центрі комплектації мені сказали, що через це я непридатний до служби, але навіть за цієї умови виїхати за кордон не зможу, і повторили про це тричі. Я з вже змирився, тому лише молився про Божу волю щодо цього питання.
Коли прямував за квитком, сів у машину, і сказав: «Господи, якщо вже отримаю квиток з можливістю виїзду, тоді точно буду розуміти, після всіх цих слів і тверджень, що мені потрібно туди їхати, хоча, чесно кажучи, я зараз не хочу». І трапляється так, що коли забираю квиток, голова комісії, який його видає, каже: «Я не знаю, як це вийшло, але у вас є повні можливості і відкриті двері, щоб виїхати за кордон».
Хвороба не була основною причиною від’їзду з країни, більш за все мене турбував моральний та психологічний стан дружини, яка дуже важко переносила те що відбувалося. Для мене це була можливість поїхати разом туди, де вона могла себе комфортно відчувати. Так ми оселилися в німецькому Гайльбронні, земля Баден-Вюртемберґ. Мальовниче й тихе місто давало відчуття захищеності та спокою.
Ми взяли з собою мікрофон, тому продовжували працювати: облаштували, так би мовити, студію за кордоном, щоб можна було озвучувати і робити дубляжний контент для телеканалу «Надія».
Я до цього вчив німецьку, тому зрадів можливості підтягнути свої навички, але Світлані було важко у цій, новій для нас культурі. Поступово почалися розмови про те, щоб їхати в іншу країну. Думки про переїзд до Сполучених Штатів були давно, але я не розумів, що можу там робити. Світлана вже була не настільки категорична з приводу переїзду так далеко, але мені хотілося, щоб це була не моя справа, а Господня, якщо я дійсно там потрібен. Це було темою моїх молитов та роздумів.
Через невеликий час до Свєти звернулася адвентистка з міста Сакраменто, США, з пропозицією виїзду до них. Вона читала історії Світлани на сторінці в соцмережі, молилася про нас і прийняла рішення запросити нас до себе. Пропозиція була дуже приваблива: безоплатне проживання та переліт за програмою U4U (прискорене отримання дозволу на в’їзд за запрошенням громадянина США). Ми деякий час вагалися та продовжували молитися, але вона була дуже наполеглива. Отже, в червні 2022 року ми приїхали в Сакраменто.
Все було, як нам і обіцяли, але не хотілося ні в кого сидіти на шиї, тому пішов працювати на будівництво. І продовжував питати у Господа: «А що далі, як я можу тут служити?». Через деякий час в адвентистській громаді Сакраменто, яку ми відвідували, з’явилася вакансія молодіжного пастора і мене почали розглядати, як кандидата.
Були довгі розмови з представником ради громади, але завжди було щось не так. Потім мене познайомили з молоддю та доручили проводити служіння, щоб зрозуміти, чи зможу я знайти з ними спільну мову. Ми швидко порозумілися, але потім виявилося, що на цю вакансію є ще один кандидат, якого вони чекають найближчим часом.
Мені дуже не подобається конкуренція, а в духовному плані вважаю це зовсім не припустимим, тому почав шукати інше служіння. З часом дізнався про адвентистську російськомовну групу іммігрантів в місті Сан-Хосе, що за дві години їзди від Сакраменто, яка складалася з дванадцяти дорослих та чотирирічної дитини. Ми почали періодично їздити туди й проводити служіння, а оскільки нашій доньці того часу було п’ять діти одразу потоваришували.
В нас вже закінчувався термін домовленості зі спонсором про житло в Сакраменто, де ми жили весь час, а громада нічого не могла запропонувати крім очікування. Треба було шукати інше місце проживання, тому вирішили переїжджати до Сан-Хосе. Економічно таке рішення було невигідним, ціни на житло тут набагато вищі, бо це місто – так званий центр Кремнієвої долини, тут знаходяться офіси компаній, що створюють програмне забезпечення. Але в Господа були свої плани, про які ми ще не знали, але вірою пішли за покликом.
Згодом до нашої групи почали приєднуватися нові люди, такі самі біженці як ми. Деякі були адвентистами, інші цікавилися та шукали Господа. Так з 12 нас стало 40 дорослих та 12 дітей, віком від п’яти до дев’яти років. Збиралися ми в приміщенні адвентистської громади Кемпбелл.
Через деякий час, пригадав свій досвід служіння через створення курсів української мови для переселенців в Німеччині, де можна було ближче знайомитися та розповідати людям про Христа. Тому виникла ідея продовжити таке служіння в США, але не через мовні курси, а створивши окремий україномовний клас суботньої школи для нових відвідувачів групи. І якщо це буде мати позитивний відклик, в віддаленій перспективі, на основі цього класу створити ще одну, україномовну групу.
Але як тільки це запропонував, одразу відчув опір серед членів групи, які тут були вже давно. До речі, ця група існувала приблизно 20 років, але за цей час не зростала. Так, знаходячись на іншому континенті, знов відчув силу протистояння, яке відбувалося в Україні. Поступово почалися розмови про розкол групи та ворожнечу. Це одразу вплинуло на гостей, стало приходити менше людей, бо відчувалося напруження в середині групи.
В цей самий час в громаді Кемпбелл змінюється пастор, який щойно повернувся з України, де проводив євангельську програму. Ми обговорили подальший розвиток групи, і він теж розумів, що потрібно рухатися далі, тобто створювати українську громаду з фінансуванням від Адвентистської церкви Північної Каліфорнії.
Отже, нашу групу запрошують на табірне зібрання громади Кемпбелл та надають можливість представити проєкт щодо створення української громади. Там були деякі люди з нашої групи, які щойно приїхали, та ще не приєдналися до Адвентистської церкви. Тож наприкінці представлення проєкту запропонував охочим приєднатися до церкви через водне хрещення, хоча розумів, що може ніхто і не зголоситься. Але з’явилися охочі приєднатися до церкви, вони охрестилися під час проведення табору, і це було додатковим аргументом про необхідність створення української громади.
Після цього підготував для нашої групи проповідь на тему: «Мова, Євангеліє, церква» й внутрішній конфлікт, здавалося, заспокоївся. Згодом стало зрозуміло, що це тільки здавалося. Одного разу, після допису українською в месенджері групи, все почалося знову.
Після вирішення деяких організаційних питань з громадою Кемпбелл було вирішено створити українську групу, яка наразі складається з сімей віком 30-40 років, та їх дітей. Членів церкви в групі чотирнадцять, ще п’ятеро готуються до хрещення. Це є добрим показником, тому у нас є шанси стати українською самостійною громадою.
Завдяки тісної співпраці з американцями нам вдалося допомогти ще трьом родинам переїхати з Європи до США. Є в нашій громаді свій, так би мовити, Оскар Шиндлер, який зробив запрошення 18 особам за програмою U4U для українців. Наша група завжди тримає зв’язок, серед тижня маємо служіння в домашніх групах, а в суботу збираємося на денне та вечірнє богослужіння.
Зараз, озираючись назад, розумію, що мої досвіди з виїздом до Німеччини, а потім до США були шляхом Господа і Він привів нас саме туди де хотів бачити – тепер я це чітко розумію. Особливим благословенням було народження нашої другої дитини, яке співпало зі створенням української громади.
Це дуже захоплює, коли працюєш з людьми, які були далекі від Господа в своїй країні. Поява української адвентистської громади в такому місті це великий виклик, бо тут обертаються великі гроші, тому більшість прибуваючих сюди шукають саме це, але чи може бути щось неможливим для Господа, коли він хоче повернути до Себе Своїх дітей?
Підготували Олена Ільчук, Валентин Загреба
