Розповідає Ірина Твердохліб, регіональний представник Національної Асамблеї людей з інвалідністю України.
Мені 53 роки, живу в Полтаві. Маю сина, якому 28 років. За першою освітою – вчитель початкових класів.
Працювала тільки п’ять років, бо після народження сина, коли йому було 2 рочки, отримала травму хребта. Банальна побутова ситуація: рвала яблука, зламалася гілка, в результаті – невдале падіння з наслідками. З тих пір маю інвалідність і пересуваюся на кріслі колісному. Через 3 роки після травми пройшла табір активної реабілітації, де отримала не тільки психологічну допомогу, а й змогла засвоїти різні дисципліни, які допомагають освоїти своє «нове» тіло, пересування на візку в наших реаліях, оскільки є різні бар’єри: в кімнатах вузькі двері та високі пороги, сходи у під’їзді, відсутність ліфтів…На вулиці – бордюри, недоступний транспорт, будівлі…
Переживши таку кризу і отримавши допомогу, ви почали допомагати іншим людям?
Так, коли набула певного досвіду, почали запрошувати в якості, спочатку стажера, потім як жінку-інструктора, яка може викладати і працювати з жінками, які мають травму хребта. Через деякий час вступила на навчання в інститут економіки і права на дисципліну “Соціальна робота”, а вже навчаючись на передостанньому курсі, почала працювати в комунальному закладі “Полтавський міський заклад-центр фізичного здоров’я населення “Спорт для всіх”. На даний час я є начальником відділу по роботі з людьми з інвалідністю і працюю там 12 років. Моя робота полягає в тому, щоб залучати людей з інвалідністю на різноманітні заходи, ігри, спортивні свята для того, щоб вони вели активний здоровий спосіб життя. Також у інституті, в якому отримала другу освіту, викладаю дисципліну «Інклюзивне суспільство».
Але моя робота на цьому не закінчується. Веду активну громадську діяльність. Являюсь регіональним представником Національної Асамблеї людей з інвалідністю України. Все, що стосується захисту прав громадян з інвалідністю, через Національну Асамблею консультуюся і довожу до відома всю необхідну інформацію. Але основна діяльність – я є заступником голови обласного і міського комітетів забезпечення доступності. Все, що робиться в нас у місті, в області, стараємся зі своїми колегами з комітету доступності тримати на контролі. А саме, створення фізичної доступності: доступність будівель, транспорту, надання доступних послуг, отримання інформації для людей з інвалідністю та іншої маломобільної категорії населення. Адже маленькі дітки, батьки з маленькими дітьми, вагітні жінки, люди похилого віку, тимчасово непрацездатні також потребують доступного простору.
Також просимо, щоб нас включали в робочі групи, комісії, тощо, щоб дослідити ті чи інші об’єкти на предмет доступності, бути присутніми на будівництві при здачі об’єктів в експлуатацію.
Ви людина духовна, як ви пізнали Бога і прийшли в Церкву?
Свого часу я почала все більше розуміти, що без Божої допомоги не зможу вижити в цьому суспільстві. 17 років тому прийняла хрещення, але до цього було багато запитань, чому саме ця Церква. Мені відкрилося дуже багато напрямків у християнстві. Але моя подруга, та ще одна добра знайома прийняли хрещення у Церкві адвентистів сьомого дня. На той час, коли підростав син, я ще не була такою мобільною, не могла контролювати все, що відбувається з моєю дитиною за межами домівки. У школі, як правило, більше уваги приділяється навчальному процесу, аніж виховному. Дуже переживала, що у дитини буде багато спокус і я не зможу щось вчасно помітити і застерегти. Розуміла, що не знатиму, з ким мій син спілкується, чим займається, які в нього друзі і т.п. Тому, дізнавшись, що в Церкві проводяться заняття з дітьми, почала приводити його туди. Приходила в Церкву тільки на дитячі години в суботу, коли син відвідував дитячий клас. Одного разу під час служіння, діти, в тому числі і мій син, виступили перед громадою церкви. Було надзвичайно зворушливо і духовно. А через деякий час, побувши на програмі, я зрозуміла, що це та Церква, яку хочеться відвідувати, бо тут багато відкрилося у християнському світогляді. Дуже радісно, що мій син прийняв Господа в своє життя. Зараз він отримує освіту, щоб стати пастором. Син одружений, а я маю гарну розумну донечку-невісточку і молюся, щоб зі своїми дорогими сватами ми могли тішитись онуками.
Вашу роботу можна назвати служінням.
Моя громадська діяльність є служінням. Люди, які отримують травми,чи ті, хто вже в такому стані, мають знати, що світ не закінчується на дивані чи перед телевізором або комп’ютером. Існує багато можливостей, як можна себе реалізувати. Тому, ведучи громадську діяльність чи працюючи на своїй роботі, я стараюся відкрити їм ці можливості, спонукати їх до повноцінного життя. Слава Богу, у мене є багато колег, однодумців, друзів і знайомих, які допомагають в тому, щоб світ став відкритішим і доступнішим для людей з інвалідністю.
У кожній справі є свої труднощі і перешкоди, як ви долаєте їх?
Життя настільки швидкоплинне, що я вважаю, що не варто зосереджуватися на перешкодах, треба рухатися вперед. Якщо виникають певні труднощі, намагаюся їх вирішувати. Якщо не вирішуються, значить треба трохи почекати, десь трохи відступити, або, не витрачати часу і сил, рухатися далі. Буває по- різному. Так і з людьми. Взагалі, якщо людина на візку, то це не означає що її треба жаліти. Вони такі самі люди, як і всі, тільки мають інший спосіб пересування. І найкраща підтримка – це не «подачки» до свят, не виховання споживацького відношення, а гідні умови життя. Сюди якраз і входять поняття та дії про надання доступних послуг, створення доступного фізичного оточення. Тоді і з’являються можливості отримання освіти, можливість розвивати свої здібності, працювати, створювати сім’ї, подорожувати, тощо. А ось моральні якості так само залежать від відкритості перед Богом. Бувають різні ситуації,зустрічаються різні люди, в тому числі, що мають інвалідність: приємні і вдячні, похмурі і злі, меркантильні і альтруїсти. Але я завжди молюся за всіх людей, ні на кого не тримаю образ. Життя продовжується і є люди, яким потрібне наше служіння.
Бачу, що ви людина віри, молитви і дії.
Життя таке, що не можна просто скласти руки. Треба багато що встигнути. Є мрії… А коли є мрії, потрібні дії, щоб вони здійснилися. А ще є люди, які дивляться на тебе, люди, з якими працюю і я не можу їх підвести. Господь посилає мені на різноманітних шляхах дуже багато гарних людей. Я не всім проповідую і розповідаю про Бога, але бачачи моє життя і діяльність, вони тягнуться до кращого, тому дякую Богу, що своїм життям можу свідчити людям про Господа. Якщо є спілкування, розповідаю, хто я є, які цінності сповідую. Радію, що Бог так благословляє мене, щоб служити людям і бути для них благословенням.
Запитання – Наталія Лучак
