Ходорів – місто у Львівській області, куди була направлена на служіння сім’я місіонерів, Андрій і Леся Колаєць. Вони розповідають досвіди служіння у цьому місті, створення церкви, купівлю приміщення для Дому молитви.
Леся: Чотири роки служили місіонерами в Ходорові. Там був сильний вплив Греко-католицької церкви, навіть Православна церква не змогла там закріпитися, тому що мер міста відразу сказав: «Ніколи в житті того не буде», люди теж не хотіли.
Коли ми зібралися провести євангельську програму, нас почали відмовляти. Валентин Шевчук казав: «Не їдьте туди, там вже стільки людей побували і нічого, марно витрачений час буде». Це був 1999 рік. Пропонували інші місця для проведення програми, але ми вирішили, що поїдемо туди, бо транспортне сполучення краще. Тут вже було близько десяти чоловік, з якими ми спілкувалися, цілий рік молилися за проведення програми. Кожного дня ми постили, годину молилися з людьми, які зацікавились нашим служінням, говорячи: «Боже, благослови, щоби в цьому місті була проведена євангельська програма». Намагалися домовитися з мером міста, але він одразу сказав: «Ніколи у цьому місті не буде Адвентистської церкви, ніколи тут не буде проповіді Євангелія». Писали йому листа від адміністрації Адвентистської церкви у Західному регіоні, але відповідь була така сама.
Тоді вирішили підійти з іншого боку, провести програму від відділу здоров’я. Того часу був проповідник з Америки Дон Міллер, запросили його та ще трьох лікарів, і приїхали в місто в якості представників Українського товариства фонду здоров’я «Краще життя». У такому складі пішли до мера міста. Представилися як керівник та працівники філії фонду «Краще життя». Мер вислухав їх та запитав: «Це якась релігійна організація?». На що вони відповіли: «Ні, ми міжконфесійні».
Останній тиждень перед програмою мій чоловік сім днів постив, і я з ним. Так сталося, що вже в неділю повинна початись програма, а офіційної відповіді ще немає, а тому не має об’яв і не роздані запрошення. В п’ятницю надвечір ми надсилаємо через банк гроші за проведення програми і нам виділяють приміщення – Будинок просвіти, який знаходився біля Міської ради. Ми були дуже раді, але вже немає часу на те, щоб повісити оголошення. Та директор Будинку просвіти запропонував: «Давайте оголошення, ми їх самі розклеїмо». В неділю пішли по будинках роздавати запрошення, а самі міркуємо: «Хто так робить, це ж не менш чим за два тижні потрібно робити, це ненормально!». Люди запрошення брали, бо священик казав, що це не проповідь Євангелія, це про здоров’я, тому можна і це добре. Прийшло 180 чоловік. Ми приходимо за півгодини до кінця програми, починаємо молитися. Але потрохи люди починають між собою питати: «А яка конфесія це проводить?». А ми мовчимо, або говоримо офіційну назву фонду, бо вже відчувається проповідь. До цього дня жодна конфесія в місті не могла зареєструватися, а про надання приміщення не могло бути й мови. Але десь за три дні до закінчення програми пішли розмови, що мер продався сектантам, в нього телефон розривався. Програма була побудована таким чином: спочатку виставка здоров’я, а потім проповідь. У ці дні, коли проповідував Дон Міллер, на програму стали приходити греко-католицькі семінаристи. Це було з наставлення священника, бо він був дуже запеклим греко-католиком, ортодоксом. Семінаристи вийшли на сцену під час проповіді і сказали, що нам не потрібен американець, нам потрібен свій. Потім додали, звертаючись до Міллера: «Ваша країна воює в Іраку, а Ви нам хочете про щось розповідати?!». Міллер нічого не відповів, але на сцену вийшов директор Будинку просвіти та й сказав: «Ану, геть зі сцени, ви тут ні до чого, вони орендують це місце!» Це було дуже дивно, ми побачили, що Бог діє. Директор позбавив їх можливості говорити і люди його підтримали.
На другий день після цієї події на сцені прибили хрест. Це була відповідь на слова мера, бо він сказав: «якщо вони від диявола, то поставте хрест, і вони повтікають». Але нас охороняла міліція з дозволу мера міста. Після витівки семінаристів кожен вечір до зали приходили якісь бандити та угрупування. Так три дні нас охороняла міліція. В останній день всі люди, які приходили на програму, подарували подарунки всім, хто проводив програму. Це було якраз за сорок днів до Великодня, вони вдень ходили на хресну ходу, а ввечері до нас, за це священик дуже на них сварився. Люди були дуже задоволені, говорили, що такої проповіді Євангелія в нас ще не було. За шістсот років Львівської області це була перша проповідь Євангелія. Навіть вулиця, на якій проводився захід, називалась “600 років Ходорова”.
Андрій: Бог з самого початку керував підготовкою цієї Євангельської програми. Бо я ж молився та просив: «Дай мені мудрості, як це все організувати». Я розумів, що потрібно підібрати таку групу, яка може справити враження на мера міста. Тому що тільки через нього можна отримати офіційний дозвіл на проведення такого заходу. Господь вказав мені, яких взяти лікарів. Зібрали всіх на чолі з Доном Міллером, підвезли до Міської ради, показали куди йти, а самі залишилися в машині чекати, ніби ми до них відношення не маємо. А вони пішли до мера як представники Українського товариства Фонду «Краще життя». Коли розмовляли з мером, просили надати для заходу приміщення Будинку культури з великим залом, бо я їм так підказав. На що мер відповів: «Мені дуже жаль, бо там холодно, будинок зовсім не опалюється». Це був лютий, а програма повинна була проходити в березні. Але Господь мав свої плани, бо поки ми чекали дозволу, в цьому приміщенні перебило дроти електромережі і там взагалі нічого не стало, ні тепла, ні електрики. Якщо б це сталося під час програми, то все б зірвалося. Я в цьому бачу керівництво від Господа та відповідь на наші пости і молитви. Бо це тільки Він міг дати меру думку надати для заходу Будинок просвіти. А ще мер запросив офіційного листа підтвердження, хто ми є насправді. Тому від конференції, через Люсю Гануліч зробили цей лист з печаткою. Через брак часу, вона передавала лист на ходу, заскочив в поїзд зі Львова, який їхав до Ходорова з нашою командою лікарів. Тому ми так затримались з друком об’яв та запрошень. Коли цей лист попав до мера, він наклав свою резолюцію на дозвіл, ми по банку перерахували гроші і змогли надрукувати необхідні матеріали. Може здатися, що я повторюю, що говорила Леся, але хочу донести, як це тяжко вдавалося і як Бог всім керував. Це такі дивні речі, як Господь все організував та вів нас в бажанні провести цю програму.
Досвід одного навернення під час служіння у місті Самбір
Леся: «Там був брат Павло, який був вже шість років у церкві, а його мама Таня не сприймала поглядів сина. Павло, який був одружений і жив у Полтаві, приїжджаючи, дуже просив, щоб я відвідала його матір. Коли спочатку чоловік відвідав її, то бачив, що вона слухає лише одним вухом, і дивиться собі телевізор. Вирішив більше не відвідувати. І коли в черговий раз цей син попросив мене відвідати маму, я не дуже хотіла йти, знаючи її ставлення. Але Дух Святий спонукав мене і одного дня я прийшла, це була 19 година. Ми познайомилися, розговорилися, я їй говорю про Бога, вона слухає одним вухом і дивиться телевізор. Я думаю, що ж таке сказати, щоб завоювати її увагу?! І кажу, що вся Біблія – це є Ісус Христос. Вона питає: “Як таке може бути?”
– Ісус Христос має ім’я Боже Слово, тобто Старий, і Новий завіт.
– Такого бути не може!
– Відкривайте 19 розділ книги Об’явлення! Вона відкриває і читає.
Дивиться на мене такими невинними очима і посміхається. Ще розповіла їй про такий самий випадок у Ходорові. Наступної суботи вона була у церкві. І каже мені: «А чи ви бачили, як на мене така хмара зійшла? Я буду хреститися! Мені так стало прекрасно, коли я зрозуміла що вся Біблія – це Ісус Христос. Я повірила.» І вона в тому ж місяці хрестилася. І по сьогоднішній день ми дружимо.
Досвід навернення під час служіння у Ходорові
Ще про один випадок, про жіночку Олю з Жидачева. Вона слухала проповідника Кеннета Коупленда, навіть надсилала йому гроші, щоб він молився за неї. Ми з нею познайомилися через радіо «Голос надії». Я приїхала, ми почали спілкуватися. Потім я до неї додому не їхала, бо її рідні повстали, то я приходила на роботу і ми вивчали Слово Боже.
Ми з подругою вирішили постити і молитися перед початком євангельської програми Дона Міллера, яка мала проходити в Ходорові. Я вирішила взяти свідоцтва про хрещення. І кажу до Олі: “Давай, я перевірю, чи твоя віра є біблійною чи ні.” Підійшла ще Надя, яка з нею працювала і захотіла перевірити свою віру. Я попросила свою подругу Олю, щоб вона під час розмови весь час молилася. А я ставила питання з Біблії стосовно біблійних принципів. Вони пройшли всі пункти віровчення. Оля каже, що з усім згідна, але хреститися не буде, бо що чоловік скаже. А Надя каже: “Ти що! То все правда, як вона говорила, то мені мороз по шкірі йшов. Ти підеш до мене, будемо разом хреститися!” І вони хрестилися!
Як Дух Святий діяв, коли я розповідала людям про Христа
Я пам’ятаю ще один випадок. Одного разу в автобусі, де була дуже тиснява, я одній жінці біля мене розповідала про Бога. І тут інша, яка була далі, кричить: “Пані, через те що я вас слухала, мене пограбували!” Я думаю: “Господи, чому ж Ти таке допустив?”
Іншого разу, коли я була в довгому рожевому пальто, офіцер став на нього, і почав вибачатися. Кажу: “Я вам все прощаю, Ісус Христос нам все простив.” Він просив прийти до них у військову частину і розповісти про Христа.
Зустріла друзів Андрія, офіцерів і розповідала про Христа. Пішла в податкову і розповідала, в банк прийшла – теж розповідала про Христа. Куди я не йшла, я не могла мовчати, з мене немов лилося, я розповідала про Христа.
Як Господь захищав Своїх служителів у Ходорові
Коли ми пішли на служіння у Ходорові, там були переслідування, нам вікна били, погрожували, мене били. Дуже тяжка була проповідь, але там найбільше людей хрестилися. Нас вчителі знали, ми з ними біблійні уроки досліджували. Вони хотіли до нас прийти в гості, а ми жили в дуже бідному будинку. Але в цьому домі 10 чоловік вже хрестилися. Потім Бог подарував більший будинок, 250 метрів.
В нас у Ходорові мали хреститися мама і син. Вже мали Будинок молитви, помалу робили ремонт. Люди знали що то адвентисти. Священик на проповіді сказав, що ми сектанти, які не вірять в Ісуса Христа, ні в Матір Божу. Хто піде до них, – не дасть ні хрещення, ні вінчання, ні поховання, роздав людям брошури “Боже Слово проти сектантів”. Прийшла сестра до тієї жінки, яка мала хреститися і каже їй: «Де ж ти таку страшну секту знайшла? Вони і те, і те.» Вона прийшла до нас у розпачі: «Як мені тепер бути, – всі проти нас?» Там такий опір був у Ходорові! Ми прихилили коліна і я молилися: «Боже дорогий, Ти знаєш як ми віримо, як ми Тебе шануємо. Віддай кожному по його заслугах, і мені, і йому.» За два тижні до Пасхи цей священик помер. Приходить пані Люба і каже: «Не знаю що сталося, священик помер.» Багато чого було і багато чого пережили.»
Як придбали молитовний дім в Ходорові
Леся: «Конференція надавала на купівлю тільки 8 тисяч, бо більше грошей не було. Але на ці гроші щось доброго купити було неможливо. Дуже хотілося, щоб Молитовний будинок був десь у центрі міста. Цілий рік шукали й такий будинок знайшовся, 250 кв. метрів, центр міста, 9 соток землі біля дому. За наші гроші такий будинок ніхто б не віддав, але мій чоловік Андрій вирішив молитися, тому що для Бога немає нічого неможливого. Я це не підтримувала, бо не бачила в тому ніякої логіки. Андрій продовжував ходити біля будинку та молитися.
Одного разу на тому місці він зустрічає жінку з повними відрами і допоміг їх віднести, а через це зав’язалася розмова.
— Чи Ви не знаєте, чий це будинок? — питає в жінки, бо приніс відра до сусіднього будинка, де вона жила.
— Це дім моєї подруги, — відповідає жінка, — її батько був священиком, потім тут була дитяча лікарня, потім КДБ, але потім їй, як доньці репресованого, повернули цій дім у власність.
— Ой, як би я хотів щоби цей будинок можна було купити для нашої церкви, — говорить Андрій.
— Добре, я спробую поговорити з моєю подругою про це, — відповідає жінка.
Потім Андрій вирішив запитати про справи співрозмовниці, на що жінка почала скаржитися на здоров’я. Вона працювала медсестрою і вже випробувала всі методи лікування свого кашлю, але все марно, їй уже рекомендували стати на облік в онкодиспансер, бо кашель не проходить більш ніж півроку. І тут Андрій запропонував: «Я до Вас пришлю свою жінку, вона Вас вилікує, чекайте». Приходить додому й розповідає мені: «Сьогодні проходив біля того будинку, що хочу купити і зустрів там жіночку, її звати Оля, вона живе поряд. Я їй пообіцяв, що ти її вилікуєш, вона сильно довго кашляє і має направлення в онкодиспансер». Я злякалася та й кажу: «Як ти міг таке обіцяти, коли в жінки такий діагноз? Ти ж знаєш, яке в мене лікування — хрін та кропива». Але що робити, якщо чоловік уже пообіцяв. Пішла до Олі з думкою, якщо я їй розповім, як буду лікувати, вона відразу відмовиться. Прийшла до неї та й кажу: «В мене лікування трохи незвичайне, але воно Вам підійде. Один день компрес із хрону, а другий день із кропиви.» На диво, Оля погодилася. Я ставила почергово компреси і читала їй Біблію, поки не приходив час знімати компрес. Так проходило лікування і через два тижні кашель пройшов. Оля була дуже щаслива й каже: «Я хочу, щоби Ви були біля мене, поговорю з подругою. Краще вона продасть Вам, чим хтозна кому».
Через деякий час зустрілися знову і Оля говорить: «Мінімум, за який продадуть дім – це 17 тисяч». Але де ж стільки взяти, якщо пообіцяли в конференції тільки вісім? Для мене ця розмова вже стала конкретикою, тому вирішила приєднатися в молитві до чоловіка. Вирішила їхати в конференцію, тому що є про що говорити. Вмовила керівників приїхати подивитися будинок. Він їм сподобався, хоч були питання: «Навіщо такий великий, що будете там робити?» Але казали, що більш ніж 12 тисяч не дадуть. Я на це відповіла: «Ви це казали, та Бог усе чув», так казала для того, щоби потім ніхто не змінив свого рішення. Потім пішли до власниці будинку з пропозицією продати за 12 тисяч. Жінка дуже образилася: «Де Ваша совість, я ж казала, що мені потрібно 17 тисяч. Продаю будинок, щоби купити синові квартиру в Києві, що я там знайду за ці гроші, однокімнатна квартира коштує 13?!». Ми почали вибачатися: «Це не наші власні гроші, нам можуть виділити тільки цю суму». Але я вирішила, що прийшов час брати піст. Найближчі три дні стала постити, це було з четверга до суботи. Трохи раніше я познайомилася ще з однією подругою господині будинку — Любою. Під час посту, усі разом: Оля, Люба та я спілкуємося про цю проблему. У суботу, після служіння, телефонує мені Люба та з радістю говорить: «Леся, моя подруга погодилася, ще вчора ввечері. Але я не хотіла перебивати Ваш піст та служіння». Потрібно було швидше їхати в конференцію. Там дуже здивувались, що погодилися на нашу суму. Так вийшло, що в іншому місті теж дешевше купили Молитовний Будинок, тому була можливість перекинути кошти на це придбання. До 25 грудня оформили всі документи і дім перейшов у власність Церкви.
А тим часом приїхали п’ятидесятники і розшукували господиню будинку, бо мали потрібну суму 17 тисяч. Та були дуже розчаровані, що будинок уже проданий адвентистам. Потім це приміщення відремонтували для потреб церкви, а коли відбулася Євангельська програма – охрестилося 43 людини і утворилася громада, яка й досі там існує.
