Про діяльність команди волонтерів розповідає пастор церкви Адвентистів сьомого дня Коропець Олександр.
Розкажіть, будь ласка, якою була ваша діяльність до війни?
Мене звати Коропець Олександр та я пастор церкви Адвентистів сьомого дня. Також я лідер молоді на заході Україні, організатор молодіжних таборів, співорганізатор і співзасновник спортивних клубів.
В цей військовий час я продовжую свою основну діяльність і займаюсь волонтерством. Звичайно, наразі зараз віддаю перевагу волонтерству, а основну роботу делегую з моїми колегами та партнерами.
Чи є у вашій команді основний волонтерський напрямок?
Так, на даний момент ми визначилися з основними волонтерськими напрямками нашої команди. У нас є такі напрямки волонтерства:
— перше — це харчові продукти, які зосередженні у Львові та вже зі Львівського хабу потрапляють до інших областей України, щоб біженці та не тільки мали що їсти;
— друге — ми переформатували роботу наших спортивних клубів, тобто тепер вони доступні для всіх людей, особливо для дітей та не важливо який у сім’ї достаток;
— також ми переобладнали наші приміщення для занять спортом під бомбосховища.
Клуби наразі стали центрами гуманітарної допомоги та місцями, де дітки можуть більше дізнатися про Бога.
Ще одним видом нашої діяльності є медичне волонтерство для тимчасово переміщених осіб, дітей та військовослужбовців. В основному це стоматологічна допомога, допомога для інсулінозалежних людей, де ми допомагаємо та навчаємо людей як користуватися глюкометрами. Допомагаємо також людям з вадами зору.
Наша команда тісно співпрацює з цивільними та військовими лікарнями. З військовими, звісно, важче, але ми намагаємося робити все найліпше, що від нас залежить. Наприклад, наскільки це можливо, обдзвонюємо та моніторимо лікарні, запитуючи, де чого не вистачає, щоб ми могли при потребі закупити чи знайти ліки для них.
Які області України ви охоплюєте?
Наразі зараз працюємо приблизно в семи областях України. Але наші хаби є лише в чотирьох із них: Закарпатській, Волинській, Львівській та Рівненській областях.
Також ми об’їхали практично всі прифронтові райони, — й зробили це не лише для того, щоб зарахувати та поставити собі галочку. Справа в тому, що ми отримували запити від військових і намагалися адекватно на них реагувати.
Яким чином ви отримуєте інформацію стосовно того, що комусь потрібна допомога? Можливо, у вас є сайт або канал для цього?
Зазвичай інформація надходить через родичів наших десяти військових, оскільки насправді багато людей призвані на службу та вони можуть зробити замовлення не викриваючи своїх позицій. А ми можемо поїхати та зустрітися з ними.
Зауважу, що їхати на передову не дозволяється, оскільки це небезпечно, тому ми зустрічаємося з ними в прифронтових зонах, де й передаємо допомогу. Ну, й, звісно, якщо є контакт з кимось із військових, то ми можемо одразу допомагати цілій групі від двадцяти до п’ятидесяти військовослужбовців.
Сайту у нас немає, — на мою думку, ми працюємо не в таких масштабах, щоб він нам був вельми потрібен. Тому що при наявності сайту, ми могли б звалити на себе непідйомну ношу та не впоратися зі всією кількістю замовлень. Можливо, якщо наша могутність збільшаться, то ми замислимося й про створення сайту. Але, сподіваюсь, на завершення війни до того часу, а тоді ми візьмемося за відбудову країни…
Про що б ви самі хотіли розповісти нам та нашим читачам?
По-перше, хотілося б поговорити про, так зване, істеричне волонтерство. Саме з цього ми починали з початком бойових дій в Україні.
Ви запитаєте, що це таке?
Це коли ти хочеш дуже багато всього зробити. В тебе занадто багато адреналіну та ти налаштований. Хочеш, — ти ніби то й можеш, оскільки є ресурси, — та «кидаєшся» в різні сфери волонтерства, види та підвиди: в саме матеріальне, капеланське й все що завгодно…
Від перевезення людей — і до допомоги військовим. Така страшна істерика…
Але потрібно розуміти, що цей темп в прийнятті рішень може зіграти злий жарт. Тому потрібно намагатися приймати рішення «з холодною головою». Хоча, в цілому, істеричне волонтерство може бути з обох сторін. Як з боку того, хто просить про допомогу, так і з боку тих, хто цю допомогу надає.
Чим небезпечне істеричне волонтерство?
Подібний темп волонтерства небезпечний сам по собі. Тому що якщо не зважувати кожне рішення та не перевіряти інформацію, яка надходить, то незабаром виявиться, що допомога про яку просили, зовсім не потрібна… А потрібно щось інше.
Наприклад, дзвонять знайомі та кажуть, що людям потрібна їжа. Але коли ти зв׳язуєшся з тими людьми, то виявляється, що їжа не потрібна, а потрібні потизастудні ліки та одяг…
Звісно іноді ми отримуємо такі, не зовсім адекватні, запити про допомогу. Але навчилися вже їх фільтрувати та надавати ту допомогу, яка дійсно необхідна та без якої людям було б дуже важко.
Які потреби, як команда, ви переживаєте саме зараз?
Наша команда працює за рахунок дотацій від спонсорів, благодійників, які як фінансово, так і матеріально допомагають нам. Наприклад, нашими партнерами являються такі як, ADRA Україна, ADRA Польща, Protection civile France… Ще ми отримуємо допомогу від церкви Адвентистів сьомого дня, яка допомагає нам з автомобільною технікою, їжею та транспортуванням тимчасово переселених осіб.
Потреби команда дуже природні для цього часу: ремонт автомобілів, закупівля палива, продуктів, хірургічних матеріалів та матеріальних засобів.
Наші потреби полягають у тих речах, які нам не передають із закордону. Наприклад, портативні газові плити або генератори. Звісно, якщо нам не передають якісь продукти, то ми закуповуємо їх вже тут, в Україні. Завжди є якісь потреби.
Якщо запитати, що конкретно нам потрібно, то я відповім: «Нам все потрібно. Все комусь потрібно, а нами буде роздано».
Чи відчуваєте ви Божу підтримку у цій справі? Розкажіть, будь ласка, про духовне волонтерство.
Звісно, у нашому волонтерстві ми покладаємося на Бога. Тому що, дивлячись на руйнування, які зазнала наша країна від танків, артилерії, бомб, мін та інших засобів знищення людства, які іноді доходять і до нас, ми однозначно покладаємося та довіряємо Богові.
На початку ми дуже завзято піклувались про матеріальні потреби людей, але з часом помітили, що інколи випускаємо з уваги турботу про головне — душу людини, про її психологічні потреби.
А ми позвані Богом допомогти врятувати не лише від злих земних сил, але й духовних. Тому зараз намагаємося з кожною допомогою, в кожний спальний мішок та контейнер з їжею, класти ще й брошуру з інформацією про те, як Бог розглядає те чи інше питання. В штампованій літературі скрізь є Біблійні тексти та посилання на YouTube канал телеканалу «Надія», який у час війни робить вельми важливу роботу для людей.
Зараз я схильний думати, що психологічна допомога, можливо інколи, навіть важливіша, ніж матеріальна. Тому що матеріальна допомога не спроможна дати мир та спокій людині. Проте одне без іншого не може існувати. Тому зараз ми працюємо над обома пунктами паралельно. Адже тільки підтримка від Господа може дати нам спокій, де б ми не перебували.
Запитання — Ян Шпак
