Про “недитячі” проблеми дітей з кризових родин і шляхи їхнього вирішення розповідає Микола Кулеба, уповноважений Президента України з прав дитини.
Скільки всього дітей в Україні, які перебувають у складному становищі?
Давайте розділимо. Одна справа: скільки знаходиться дітей, скільки поїхало додому, а друга справа – скільки з них у складних життєвих обставинах. До епідемії в інтернатах перебувало майже сто тисяч дітей. Залишилися діти тільки в закладах соціального захисту, в будинках дитини і сироти, які були в цих інтернатних заходах системи освіти. Саме з цих ста тисяч у закладах системи освіти інтернатів, було більше дев’яносто тисяч дітей. Це найбільша кількість дітей. Майже усі ці діти повернулися додому, тому що сиріт серед них було усього декілька відсотків, всі інші діти мають батьків і вони зараз дома. Серед цих майже дев’яносто тисяч дітей, які повернулися, десь тридцять сім тисяч дітей жили дома, вони приходили у ці заклади щодня на навчання. Всі інші діти, це більше п’ятдесяти тисяч, поверталися додому або на вихідні дні, або тільки на канікули. І з них майже дев’яносто відсотків поверталися на вихідні дні. Особливе занепокоєння викликають діти, які поверталися додому тільки на канікули. А є діти, які взагалі не поверталися навіть на канікули, це діти, дійсно, з неблагополучних родин. Можу сказати, що з цих майже п’ятдесяти тисяч дітей, які викликають особливе занепокоєння – це декілька тисяч дітей ті, де в сім’ях може бути неблагополуччя, яке може призвести до того, що дитина може страждати від недбальства батьків, жорстокості або від інших порушень прав дитини.
Взагалі на сьогоднішній день якось це контролюється, бо раніше була мета, щоб дітей з інтернатів повернути у сім’ї?
Насправді, всі ці діти, які зараз вдома, кожного року на канікули поверталися додому. Зараз будуть літні канікули, і вони всі до одного повернулися додому, тільки зараз вони повернулися на два місяці раніше, оскільки усі заклади освіти припинили навчання дітей онлайн, більшість почали дистанційно навчатись. Те саме стосується і цих дітей, просто не всі інтернатні заклади мають змогу дистанційно навчати, ми ж розуміємо, що є частина дітей, які мають інвалідність, які мають спеціальні навчальні програми.
Деякі заклади сумлінно під час карантину виконуються свої обов’язки, деякі не змогли налагодити дистанційне навчання. Тому ми не можемо сказати, що це перша така ситуація, коли діти повернулися додому. Вони постійно повертаються додому. Якщо ви порахуєте вихідні і канікули – це половина року вони вдома, половина року знаходилися в інтернатних закладах. Зараз будуть вдома на два місяці більше.
Так, це можна використати як реформу цих закладів. Що я маю на увазі? У цій реформі, як було передбачено раніше, мали б працювати соціальні працівники на місцях, які б надали відповідну підтримку цим сім’ям, щоб ці люди у подальшому не відправляли своїх дітей до інтернату. Для цього мала б бути проведена дуже серйозна робота, особливо за місцем проживання цих дітей. По-перше, місцеві органи повинні були найняти на роботу цих соціальних працівників, оплатити їх послуги. Ці працівники мали бути навчені і сертифіковані. Після того вони б оцінили ці сім’ї та їх потреби для того, щоб створити відповідні послуги. Що це могли б бути за послуги? Перше – це задоволення базових потреб, тому що багато-хто з сімей віддають дітей до інтернату тому, що немає коштів, або не хочуть батьки займатися тим, щоб доглядати дитину, одягати і годувати. Або вони не можуть тому, що працюють десь, немає заробітку, і це призводить до того, що віддають дитину до інтернату. Чи вони не хочуть це робити.
Оцей соціальний робітник міг би це встановити і надалі налагодити комунікацію з батьками, вияснивши, що їм потрібно. По-перше, знайти роботу, знайти кошти на те, щоб підтримати, можливо, зробити ремонт в дитячій кімнаті, можливо, ліками допомогти, якщо дитина потребує лікування. Саме це в інших країнах стає на заваді того, щоб відправляти дитину до інтернатного закладу. Але є ще ряд послуг більш високого рівня, більш складних, такі, як денний догляд дітей з інвалідністю. Також, транспортна – багато дітей-інвалідів змогли б повертатися додому частіше, якби інтернат забезпечив їхнє довезення.
Потім, послуга асистента дитини у школі. Щоб дитина не їздила в інтернат, якщо у неї є певні проблеми зі здоров’ям, то дитина могла б ходити в інклюзивний клас або спеціальний за місцем проживання, але потрібен асистент, який зміг би супроводжувати цю дитину під час навчання. Ці послуги мають бути створені у кожній громаді, але ми розуміємо, що це не досить швидкий процес. Треба перейти усвідомлення громадою важливості того, щоб дитина не жила в інтернаті, а жила у своїй сім’ї, до того, коли громада бере на себе відповідальність і усі ці послуги створює.
Якої допомоги зараз потребують ці сім’ї, куди повернулися ці діти? Чи дійсно їх перебування у сім’ях буде безпечним?
Здебільшого цим дітям потрібна допомога у продовженні навчання. ми можемо говорити, що це звичайна сім’я, але є певні проблеми у дитини, і тут якраз треба, щоб навчання було безперервним, допомогти у цьому батькам. Для цього багатьом цим дітям, можливо, потрібні засоби комунікації такі, як телефони, комп’ютери, і у цьому була б підтримка. Але є частина дітей, вона менша, тобто це може бути декілька тисяч дітей, де обов’язково треба було б перевірити умови проживання, і чи не загрожує цим дітям якась небезпека.
Чи перевіряється це?
Це недбальство батьків, це відсутність харчування, відсутність лікування або наявність насильства у сім’ї. тому мали б бути соціальні працівники, які це перевіряли б. Отут саме цікаве – є громади, де ці соціальні працівники є, і вони цим займаються, є громади, де є соціальні працівники, але під час епідемії не мають засобів захисту, зрозуміло, що ці люди можуть боятися відвідувати ці сім’ї, щоб не наразити на небезпеку і себе, своїх рідних і близьких. А є ситуації, і їх чимало, коли в громаді немає соціальних працівників взагалі, тобто, їх не найняв на роботу місцевий орган влади, тому що саме він повинен прийняти на роботу соціальних робітників, і дехто з них не вважають за потрібне це робити.
На кому лежить відповідальність – на місцевих громадах чи на владі?
Ця відповідальність сьогодні лежить на місцевих органах. Вони мають піклуватися про те, щоб створити відповідні служби і найняти на роботу цих працівників. Але практика говорить, що багато з цих громад не переймаються цими проблемами тому, що до настання реформи децентралізації вони цим не займалися і зараз їх турбують інші проблеми. А питаннями неблагополучних родин вони не хочуть займатися, тому що, хтось немотивований, хтось не бажає, хтось вважає, що це не їх проблема.
Що потрібно робити, щоб ця «машина» якось почала рухатись?
На державному рівні має бути проведена реформа саме в сенсі зміни механізмів фінансування. Ці гроші, які сьогодні виділяються інтернатам, мали б виділятися місцевим органам на розвиток соціальних послуг. А якщо місцевий орган направляє дитину до інтернату, вони мають за це платити. Ця реформа була проведена у багатьох країнах, яка призвела до зменшення кількості дітей в інтернатних закладах і до збільшення відповідальності громад. Доки держава буде фінансувати інтернат, а не підтримувати громаду саме в сенсі розвитку послуг і підтримки сімей, до тих пір ми будемо бачити, що інтернати будуть живитися за рахунок цих дітей, і будуть заробляти на цьому горі. Кажу «заробляти», тому, що дослідження показують, що з цих, більше ніж дванадцяти мільярдів гривень, які сьогодні йдуть з бюджетів на їх фінансування, вісімдесят п’ять відсотків цих грошей йдуть на персонал і на приміщення. А усього п’ятнадцять відсотків на те, щоб нагодувати дітей чи лікувати їх.
Яка роль церков та громадських організацій у вирішенні цієї ситуації?
Як на мене, ця роль має бути ключовою. Досвід інших країн також показує, що коли громада не стоїть осторонь, а особливо це віруючі люди, яких в Україні сьогодні дуже багато, але з зрозумінням того, що «це моя відповідальність», не те, що «хай держава робить», а «що я можу зробити для того, щоб сьогодні допомогти такій родині»?
Я, навіть, займаючи таку посаду, час від часу за місцем проживання відвідую сім’ї, які потребують допомоги. Це моя особиста справа, це не мої обов’язки чи повноваження як людини віруючої, як людини, яка хоче послужити сьогодні такій сім’ї. Я телефоную директору школи, телефоную громаді, де я проживаю, питаю: «Скажіть, будь ласка, якій дитині в якій сім’ї потрібна допомога?» Потім йду у цю сім’ю, спілкуюсь з батьками, далі приймаю рішення, яку допомогу треба надати. Я комунікую з батьками, прошу їх прибрати у кімнатах, забезпечую якимись матеріалами, які можуть їм допомогти, продуктами харчування, можу дати якийсь телефон дитині, щоб могла навчатися або просто телефон, щоб телефонувати не тільки батькам, але й дитині, щоб поцікавитися, що відбувається у сім’ї. Можна цю проблему вирішити декількома шляхами. Було б дуже просто сидіти і відповідати на запитання: «Що комусь треба зробити». Я хочу взагалі відчувати що відбувається, яким чином здійснюється ця робота.
Я закликаю кожну віруючу людину, яка відчуває поклик чи не відчуває, тому що Біблія чітко говорить у чому полягає наша віра – це в справах, які ми можемо реально зробити. Коли дитина голодує поруч зі мною, де я живу, це ненормально, що я не звертаю на це увагу. Інколи ми не бажаємо знати про це. Я вважаю, що справжня віра – це коли ми намагаємося дізнатися хто поруч зі мною, хто та людина, яка потребує допомоги. Друге – коли я приймаю рішення допомогти цій людині, по-третє, коли я реально допомагаю і це змінює життя цієї людини. Тому я закликаю сьогодні церкви, незалежно якої деномінації, об’єднуватися, перейти від звинувачень когось, місцевої влади, держави, вчителів, соціальних працівників чи ще когось, до реальних речей. Я хочу подякувати, знаю, що вірян, які допомагають, тисячі, мені телефонують, ми на зв’язку, задають питання, шукають допомогу, надають, тому велика їм подяка. У цьому саме полягає сенс нашої віри. Закликаю тих, хто ще не почав це робити – це час, щоб це зробити. Інколи питають: «Як дізнатися, що це час?» Саме зараз цей час, завжди час допомагати нужденним, бідним, людям, які потребують нашої допомоги.
Запитання — Валерія Полторацька
