Ця людина є втіленням сучасного уявлення про успіх: віддалена робота в престижних фірмах, свобода пересування, життя в екологічно чистому середовищі, гармонійна родина. Стверджує, що досяг цього, намагаючись пізнати Божий задум відносно себе.
Чи була віра в Бога притаманною Вашій родині від часу Вашого дитинства?
Народився 1980-го року в Кривому Розі. Це був період розквіту атеїзму в Радянському Союзі. Родина належала до інтелігенції: батько — керівник середньої ланки залізорудної шахти, мама — інженер. Дідусь з боку мами — професор, викладав фізику в Криворізькому університеті, бабуся — директорка школи. Із боку батька, дідусь працював фізично в шахті. Походив із репресованої родини, решта можливостей для нього були закриті. Його дружина, моя бабуся, була домогосподаркою, надзвичайно чуйна та добра людина. Допомагала виховувати дітей, опікувалася всіма.
Всі мали атеїстичні погляди, окрім бабусі-домогосподарки, яка потайки сповідувала православ’я. Відкрито говорити про віру не могла, а у всьому місті на той час не було жодної церкви. Тим не менш, напередодні початку мого навчання в школі, бабуся з татом вирішили мене охрестити, оскільки ріс хворобливим. Батько сподівався, що “а раптом допоможе?” Хрестили десь за містом, в старенькій церкві. Звичайно, серед знайомих цей факт не розголошували.
Зважаючи, що родина була дуже освіченою, навчалися в престижній школі?
Спершу навчався у загальноосвітній школі, потім перейшов у природничо-математичний ліцей. Напевно, інтерес до точних наук перейшов від дідуся-фізика: змалечку цікавився природою речей, хотілося у всьому розібратися, зрозуміти суть. Навчання давалося легко, був відмінником, виборював перші місця на міських загальношкільних олімпіадах.
При всій любові до фізики, обрав навчання в університеті, де її зовсім не викладали: Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Насправді, пройшов за конкурсом у п’ять вишів, вступив навіть у Московський фізико-технічний інститут, але обрав найпрестижніший на той момент.
Вирішивши вивчати міжнародну економіку, що собі планували на майбутнє?
У 90-х, коли Україна перебувала на старті свого розвитку, стати спеціалістом із міжнародних економічних відносин було дуже престижно. Вести міжнародні перемовини, просувати бізнес, те мені здавалося дуже крутим та романтичним. Прогнозував, що робота буде пов’язана з державною службою, можливо — у Міністерстві закордонних справ, але певного бачення не мав. Радів життю, навчався, як більшість молодих людей, закохувався.
Іще студентом зустрів свою дружину Тетяну. Ми походили з одного міста, народилися в одному пологовому будинку, навчалися у тій самій школі, ходили до тих самих репетиторів і вступили до одного вишу. Але познайомилися аж коли був на старших курсах. У нас різниця два роки, тому до того моменту наші шляхи не перетиналися. Напевне, в цьому теж була воля Божа.
Якщо згадали про Божу волю, час розповісти про шлях до адвентизму.
Хрещення прийняв 2008-го року, після складного періоду життя, який пережили з дружиною. Очікували народження другого сина, але на восьмому місяці лікарі діагностували проблеми з вагітністю. Знайомства справи не вирішували, лікарі не давали жодних гарантій.
Просто перед тим, як лягти на операційний стіл, дружина звернулася до Бога: “Господи, якщо Ти є, допоможи! Зроби так, щоб моя дитина народилася здоровою! Тоді я буду читати Біблію й ходити до церкви”.
Бог, справді, допоміг. Реанімаційна бригада не вірила своїм очам: хлопчик народився здоровим. Для нас це було відповіддю, що Бог втрутився, значить — Він є.
Однак, я, скептик по натурі, вихований атеїстом, соромився говорити на цю тему.
Саме в той час теща почала ходити в Кривому Розі до адвентистської церкви, а дружина — в Києві. Там якраз проходила євангельська програма, яку дружина відвідувала, а відтак — прийняла хрещення. Мені було боязно, щоб її не затягли у секту.
Авжеж, у часи СРСР нас переконували, що протестантські церкви є небезпечними сектами, котрі відбирають у людей і розум, і майно. Якщо Ви росли в атеїстичній родині, напевне, ідеологія мала вплив. Зрозуміло, переживали за дружину, але яким чином реагували на її навернення?
Так, підсвідомо упередження було, але дружину дуже любив. Пильно за нею спостерігав, якихось негативних моментів у поведінці не бачив. Коли приходила із зібрань, розпитував: що там було, що вам розказували? Вона своїми словами переказувала все, що дізнавалася. Звісно, їй хотілося переконати мене в тому, що Бог є. Не дуже в то вірив, розпитував її, посилаючись на наукові факти. Дружина не завжди могла відповісти одразу, шукала відповідей і переповідала їх мені. Жодних зрушень не було, доки не почала молитися, щоб я сам почав читати Біблію: бачила, що її особисті аргументи не діють. За короткий час я справді почав читати Біблію, зацікавився, пішов до церкви, спілкувався з пастором.
Ви знали, що дружина за Вас молиться?
Ні, довідався від неї вже потім. Якраз почалася велика євангельська програма, яку провадив Вадим Бутов. Разом із ним у цій кампанії брав участь харків’янин історик, професор Олексій Опарин. Розповідав про археологічні знахідки, котрі підтверджували те, про що говорить Біблія. На мене то справляло велике враження, не пропускав жодної зустрічі. 14-го лютого було хрещення, виявив бажання і уклав заповіт з Господом. Це було в київській Першій громаді.
Яким же стало перше служіння?
Як новачку, мені нічого не доручали, зацікавився здоровим харчуванням. Прочитавши Біблію та праці Еллен Уайт, захотів наукової перевірки. Через Інтернет читав різні точки зору, дійшов висновку, що вона права. Перестав вживати м’ясо й рибу, хоча до того був активним мисливцем і рибалкою. Сімейна традиція, до якої заохотив батько.
Можна відмовитися від вживання м’яса та риби, але як стало духу відмовитися від самого процесу полювання? Адже це — перебування у певному колі, можна сказати, втілення чоловічого культу сили. Як друзі та близькі відреагували на розрив?
Справді, це був непростий момент. Щойно прийшов до Бога, почалися проблеми з оточенням. Батьки були дуже негативно налаштовані, почалися конфлікти, мене дуже критикували.
Щодо вищезгаданого чоловічого кола, туди входили поважні люди, директори заводів. Прихильно ставився один дуже впливовий літній чоловік. Здається, приглядався до мене, завжди підтримував, дарував цінні речі, як от дві мисливські рушниці, дуже якісні, красиві. Оскільки я закінчив навчання у Інституті міжнародних відносин, а він мав серйозні зв’язки у політиці, для мене була можлива серйозна кар’єра, куди мав потрапити уже з досвідом. Коли оголосив, що став адвентистом, дізнався, що він відчув розчарування щодо мене. Він мені прямо так і сказав.
Без мисливства, він ніяк не міг покладати на Вас державницькі надії?
Вважав, що я дав слабину, дозволив втягнути себе у щось сумнівне. Коротше кажучи, поставив на мені хрест.
Те мене аніскільки не розчарувало, бо не шукав якоїсь вигоди від спілкування. Ніколи не був підлабузником, не мріяв стати ад’ютантом у когось впливового. Завжди прагнув знайти спосіб досягти чогось самостійно, не бути комусь зобов’язаним. Скоріше, відчув полегшення. Вже певний час процес полювання викликав у мене внутрішній конфлікт.
Згадую, стояв у очереті по пояс у воді, летіла пара качок. Поцілив одну, вона впала. А інша почала голосно кричати, плакати, кружляти навколо мене. Ніби дорікала: “Що ж ти наробив?!” Зрозумів, що то була пара, дуже кепсько стало на душі, на все життя запам’ятав.
Щойно прийшов до Бога, зрозумів, що не маю права позбавляти когось життя, це все поставило на місце. У полюванні головною була не стрільба, а процес підготовки. Напередодні кілька днів ходили лісами, полями, шукали гарні місця, каталися на човнах, милувалися краєвидами.
Щоб займатися усім тим, не треба було вбивати. Роздав мисливське знаряддя знайомим, а незабаром, з різних причин, колектив, практично, розпався. У всіх почалися проблеми, стало не до полювань.
Мисливська компанія розпалася, можна сказати, з Божої волі. Повернімося ж до теми служіння.
Разом із дружиною та дітьми поїхав у Нові Обіходи, Вінницької області. Санаторій “Наш дім” — знаний центр здорового способу життя. Якраз в ті травневі дні проходило таборове зібрання. Нам сподобалося, було багато щирих людей, котрі займалися служінням на самозабезпеченні. Хоча вже пару років ходив на церковні зібрання, відчув, що саме такої атмосфери бракувало. У церкві мав налагоджене служіння: обдзвонював кількох людей, допомагав одній бабусі відвідувати служби, життя йшло звичним чином. А тут раптом побачив ентузіастів, які створюють щось своє: нове і корисне.
Ми з дружиною загорілися бажанням створити в Києві вегетаріанський ресторан та підприємство здорового харчування. Здавалося, прагнули втілити корисну і хорошу справу, але на те не було Божої волі. Щойно починали якісь бізнесові процеси, як виникали перепони, угоди зривалися, контрагенти підводили тощо. Було враження, що один все на собі тягну, Бог ніяк не допомагає.
Ви є людина, чиє мислення ґрунтується на науковому підході. Можете пояснити, як зрозуміти Божу волю?
Метод пошуку покликання для мене все ще “в тумані”. Маю певний досвід і можу ним поділитися. Найперше, думаю, для Бога важливо: що саме нас цікавить і від чого ми відчуваємо радість? Є вислів: “Щаслива та людина, яка знайшла своє покликання, вона не буде працювати жодного дня”. Робота не буде працею, а тільки радістю. Цей момент є вирішальним.
Є купа випадків, коли людина займається тим, що любить, але не має фінансового успіху.
Питання життєвого призначення є значно глибшим. У моєму випадку здорове харчування було не покликанням, а вигадкою. Думав собі: “Класна штука, хороша, корисна. Вже розбираюся в бізнесі, їжджу за кордон, можу привезти звідти якийсь досвід. Буду займатися цим бізнесом для доходу, а тим часом воно ж буде й служінням”. Вигадав собі отаке. Мав купу служінь: керував інформаційним відділом громади, робив сайт, наповнював його, розвивав. За місяць на нього заходили понад дві тисячі людей. Але я захотів відкрити сільськогосподарське підприємство під Києвом.
Купив землю — на неї наклали арешт. На ту саму ділянку безпідставно претендував колишній колгосп. Арешт зняли за два роки, без будь-яких зусиль з мого боку, але тоді Бог зупинив цей проєкт. Словом, штучно обрав мету і пішов до неї, долаючи бар’єри, пробиваючи стіни, які Бог встановлював на моїй дорозі. Здорове харчування було виявом амбіцій та волі, але не призначення. Всі плани раз по разу зривалися, нічого не складалося.
Ми були у відчаї. Нам із дружиною хотілося жити за містом, як проповідувала Еллен Уайт. Бути ближче до природи, убезпечити дітей від впливу міського середовища. Питали: “Господи, ми ж хочемо зробити благе діло! Чому Ти не допомагаєш нам? Чому Ти проти?” І саме в той час, 2011-го року, нам потрапила до рук книжка Джима Хонбергера “Прихисток у Бога”. Там описувалася історія людей, котрі покинули місто, оселившись на природі.
Для Вас ця книжка стала відповіддю?
Так, досі уявляли, що житимемо недалеко від Києва. Працюватимемо так само, але паралельно тягнутимемо розвиток здорового харчування, в якості служіння. Ну, і колись, можливо, зробимо це основним заробітком. Після прочитання книжки стало ясно, що треба робити значніший крок віри.
Ми молилися, вкладали дітей спати, а тоді складали нові плани на життя. Зважили всі “за” і “проти” попереднього планування. Не лише в плані фінансів, а й духовності та комфорту.
Стало ясно, коли переїдемо під Київ, лише збільшимо клопоти. До тих самих проблем додасться час на дорогу, але якість життя не покращиться. Збагнули, що не слід обмежуватися околицями Києва. Обмірковували навіть переїзд за кордон. Після багатьох молитов зупинили вибір на Карпатах. Вирішили спробувати знайти місце для життя там.
Мали намір займатися туризмом чи здоровим харчуванням?
Ми ще не знали. Але коли почали робити перші кроки, Бог не лише відчиняв нам двері, але й підштовхував до них. Це було Боже диво: низка подій склалася так вдало, що інакше пояснити окрім, як Його волею, неможливо.
Ми вже втомилися від постійних невдач і молилися, щоб Господь одразу показав місце, де маємо побудувати свій дім. Просили: “Боже, якщо це призначено нам, одразу покажи. Якщо воно не наше, теж одразу покажи!”
Він одразу казав на місце, де мали жити. Подивилися кілька інших, але перше сподобалося найбільше. У селі Кривопілля, в Карпатах, напроти Говерли.
Але дива полягали в іншому. За півроку до того, ми попросили брокера виставити на продаж квартиру за чималі гроші. Весь час була повна тиша, ринок нерухомості переживав спад. Коли їхали в Карпати, нам зателефонували сказали, що є потенційний покупець квартири. Для нас це був сигнал: щось відбувається. Не думали одразу спалювати мости.
Ми відмовили, але коли повернулися в Київ, за два тижні знову отримали дзвінок. Ті самі люди подивилися квартиру і схотіли одразу придбати на абсолютно наших умовах, без торгу. Їм навіть довелося чекати три місяці, поки ми владнали свої справи. Але Бог зробив так, щоб вони погодилися. Після підписання договору вони розповіли, що маючи всю суму на руках, чотири місяці не могли придбати квартиру. Близько п’яти угод, із завдатком, зірвалися з незрозумілих причин.
Нам було страшно кидати стабільність, престижну роботу, їхати в нікуди, але вирішили цілковито довіритися Богові. То якраз був правильний момент у житті. Можливо, якби був старший, більше би сумнівався, переживав, боявся.
Це ж не означає, що з віком стали менше довіряти Богові?
Ні, але з віком стаєш консервативнішим: троє дітей, більше відповідальності тощо. Нас усі питали: “Що ви будете там робити?”, а ми не мали відповіді, казали собі і всім: “Бог нас веде, і виведе куди слід”.
Була ще купа деталей, які не маю розповідати на загал, але вони свідчили, що Він забезпечить нас і роботою, і всім необхідним. Справді, було страшно. Уявіть: робиш крок, сподіваючись, що ставиш ногу на тверде, але очі твої не бачать. Бог тебе веде, ти не знаєш куди, але йдеш. Оце у нас був такий стан.
Після навчання у виші працював у різних великих IT-компаніях, почавши з міжнародних відносин. Потім займався менеджментом, зокрема запускав завод для виробництва комп’ютерів “Х’юлетт-Паккард”.
На момент прийняття рішення про переїзд у Карпати був співробітником київського офісу компанії “Майкрософт”, керував напрямком серверних технологій в Україні. Мав великий досвід, солідну посаду, стабільну роботу, хорошу зарплату, регулярні поїздки за кордон.
Водночас переслідувало відчуття постійної гонитви, великої відповідальності та тиску з боку керівництва, боротьби. Ішла постійна битва за показники, прибутки, виконання плану. Постійно відчував конкуренцію: як ринкову, так і всередині компанії. Вона особливо напружувала, бо Біблія не благословляє боротьбу за місце під сонцем або ж пальмою.
Зрозумійте: я не скаржуся. То були хороші компанії, котрі чесно працювали, поважали закони і принципи трудового законодавства. Але постійна застресованість дуже напружувала.
Коли зібрався звільнятися і пояснив друзям-колегам, що збираюся осісти в Карпатах, побачив парадоксальну ситуацію. Дуже багато адвентистів поставилися скептично, а на роботі, навпаки, підтримали. Хоча колеги не були вірянами, десь у підсвідомості мали такі самі проблеми й бажання, як у мене.
Не могли ж Ви вічно сидіти в горах, будувати дім і бути безробітним?
Бог дав роботу у відповідний час. Так сталося, що забракло грошей на будівництво. Постало питання: як бути? Несподівано зателефонували з колишньої роботи, київського офісу компанії “Майкрософт”. Людину, котра працювала замість мене, звільнили. На її місце взяли іншу, але потрібен куратор, який уведе в курс справ, допоможе терміново запустити нові продукти тощо.
Погодився. Працював віддалено, приїздив раз на тиждень у Київ. Так тривало не довго. Заробив грошей, добудували будинок.
Тоді “Майкрософт” запропонувала контракт на інший проєкт для віддаленої роботи. Час від часу відвідував офіс у Варшаві, але значно рідше.
Покладався на Бога і думав, що оскільки Він дав мені роботу сьогодні, то дасть і завтра. Проєкт продовжувався п’ять років поспіль, трансформуючись із одного в інший, а потім стало видно, що скоро буде закриватися. Бог дав сигнали, я це бачив. Коли в компанії почалася велика реорганізація, для мене знайшлася інакша робота. В іншому бізнесі.
Тим часом Ви з родиною продовжували сидіти коло Говерли. А як же — діти? Їм же треба було, мабуть, в школі навчатися?
Спершу вони перебували на домашньому навчанні. Потім певний час ходили до сільської школи. У 9-му класі старший син вступив у престижний ліцей-інтернат в Івано-Франківську. Винаймали квартиру і по черзі з дружиною приїздили до нього, контролювали. Останнім часом орендували квартиру у місті і перебували там протягом тижня разом із дітьми, а на вихідні поверталися у Карпати.
Певний час дуже сумнівалися, чи правильно вчинили. Багато хто з родичів тиснув нас, що діти мають отримати відповідну освіту. Порівнюючи, можу сказати, що на домашній освіті діти вчилися краще, їм подобалося. Прийшовши до школи, одразу стали відмінниками.
Що ж до характерів, діти добрі і щирі. Втім, бачу, від шкільного колективу вони підчепили чимало негативного. Тепер, після багатьох молитов, ми ухвалили рішення повернутися до Карпат і навчати дистанційно. У новій школі продумано всю систему освіти через Інтернет. Якби вона існувала раніше, ми би, напевно, зробили би так одразу.
Дітям треба якось соціалізуватися, не можуть же вони вічно жити відлюдниками в горах?
Звісно. Навчаючись вдома, вони ходили на різні гуртки та спортивні секції. Займалися музикою, малюванням. Їздили разом із нами на симфонічні концерти у Львів та за кордон. У нас тут друзі, громада. У дітей теж є приятелі, мають спілкування із однолітками із церкви, сусідськими дітьми.
Той факт, що поруч нашого дому немає сусідів за парканом, не означає, що їх немає метрів за триста. Тут інші виміри, інакше спілкування. Люди більш спокійні та доброзичливі, ніж у місті.
Свої мінуси й плюси є всюди, але не уявляйте собі, що життя в горах несе ізоляцію від суспільства. Це трошки інакша якість життя, ніж у місті. Із власного досвіду можу сказати, що в місті самотність відчувається дужче. Зараз спілкування значно більше ніж раніше. Друзі, з якими у Києві місяцями не могли зустрітися через обопільну зайнятість, почали їздити в гості.
Повз дім проходить туристична стежка, люди заходять до нас чаю попити. У нас з’явилося значно більше можливостей свідчити про Бога, ніж коли ми намагалися у Києві газети по під’їздах розносити.
Ми не збиралися ставати самітниками чи обмежувати контакти з суспільством. Тільки шукали інших форм спілкування. Хотіли нейтралізувати вплив великого міста на нас і дітей. Доки деревце маленьке, його треба захищати від вітру чи бурі. Коли зміцніє — дати волю рости. Так само діяли з нашими дітьми: намагалися ізолювати від злого, але дати хороше спілкування і освіту
Звісно, коли діти потрапили в школу в Івано-Франківську, виявилися надто чесними, правильними для того суспільства. Школа трохи попсувала їм характер, але переконаний: даючи спершу домашню освіту, чинили правильно. Оберігали від негативного впливу, поки могли.
Зосередьмося на нинішній справі: центр англійської мови. Як почали цю діяльність?
Це не мій бізнес, його запропонували очолити. Коли закінчився контракт із “Майкрософтом”, кілька місяців відпочивав і думав зайнятися приватним консалтингом. Друзі зверталися за порадами. Вони порекомендували призначити мене членом опікунської ради клініки “Ангелія” в Києві. Розібравшись зі станом речей, вніс багато пропозицій щодо розвитку. Попросили допомогти їх втілити. Трохи менше року займався впровадженням своїх же пропозицій.
По тому знову треба було щось вирішувати із новою роботою. Думав шукати віддалену роботу за кордоном, в якихось стартапах. Керівництво Київської конференції запропонувало очолити центр англійської мови: п’ять філій у Києві, налагодити їхню роботу, забезпечити зростання. У тому теж побачив руку Божу, оскільки з цього приводу теж були молитви.
Погодився. Бачив у тому велику користь для людей і для Бога. Відповідаю за проєкти, маркетинг, фінансові показники, втілення нових напрямків розвитку, розширення штату тощо. На початку доводилося частенько їздити до Києва, але згодом все владналося. Тепер відвідую офіси раз на два тижні. Решту часу, повний робочий день, щодня працюю віддалено.
Як, працюючи віддалено, проводите оцінку персоналу? Не бачачи кожну окрему людину, дуже складно вирізнити: на що вона здатна, на скільки компетентна, на який “потік” дій чи проєкт її ставити?
У світі багато великих успішних компаній, чия робота побудована віддалено. Не всі можуть так працювати. Треба бути дуже дисциплінованим, зібраним, з високим рівнем самоорганізації. Розуміти три речі: обов’язки, план роботи та очікування.
Ми будували компанію за міжнародним взірцем. Крім філій, у нас є головний офіс, де працюють спеціалісти. Рекрутер підбирає персонал, методист керує навчальним процесом, бухгалтер завідує фінансовим, маркетолог відповідає за просування тощо. Усі функції розподілені. Є посадові інструкції. Звісно, окремі моменти не завжди враховані, але якщо виникає проблема, кожен знає до кого із команди звернутися. Раз на тиждень проводимо нараду менеджерів та керівників філій по Скайпу, обговорюємо плани, пропозиції покращення роботи, які кожен може висунути.
У нашій компанії трудяться віддалено лише менеджери. Використовують Скайп, не витрачаючи час та сили на подорожі, навіть у Києві.
Викладачі працюють в групах на місці, але зараз ми вже розробляємо програму дистанційного навчання. За якийсь час запровадимо тестову версію, тож слідкуйте за новинами на нашій фейсбук сторінці або на сайті.
На що слід орієнтуватися, починаючи вивчати англійську? Як швидко і ефективно її опанувати?
Мову за два дні не вивчиш. Перше й найголовніше — довгострокова мотивація. Особливо для дорослих, котрі мають купу обов’язків.
Друге: раджу не занурюватися в курси-інтенсиви. 99% людей не можуть довгий час підтримувати шалений темп. Оптимальним є навчання на курсах двічі на тиждень. Звісно, бувають різні психологічні особливості, хтось опановує мову швидко, хтось — повільніше. Більшість здатна витримати півтори, максимум — дві години поспіль. З такою швидкістю, один рівень можна засвоїти за пів року.
Щоб вивчити англійську від нуля до середнього рівня, в нормальному темпі дорослій людині доведеться витратити півтора – два роки свого життя. Звісно, комусь можуть допомогти також інтенсиви, але вони підходять дуже невеликому відсотку студентів. Більшість людей, починаючи занадто активно, дуже часто згодом мають проблеми навіть із відвідинами звичайних курсів двічі на тиждень. Коли пропускають матеріал, виникають прогалини у знаннях, що дуже псує мотивацію.
На наших курсах студенти займаються за комунікативною методикою, переважну більшість знань засвоюють на заняттях. Отримують невеличкі домашні завдання, не такі складні, як у школах та вишах.
Також варто відвідувати щотижневі безкоштовні розмовні клуби, які є гарною базою для спілкування. Хоча наші студенти мають можливість говорити із носіями мови під час занять, а не тільки на клубах, це є нашою конкурентною перевагою. Для вірян що п’ятниці працює клуб із вивчення англійської за Біблією “Friday Nigt”.
Використовуємо перевірені світові методики та навчальні матеріали, створені у кращих університетах психологами та лінгвістами. За комунікативною методикою мова вчиться не так, як пропонується в школах: “Читай і перекладай”. Це слід робити, як у дитинстві, коли ми вчимося рідної, тобто через живе спілкування. Не на штучних текстах та діалогах, опановуючи знання логікою та силою волі, а у реальних обставинах, запам’ятовуючи підсвідомо, через практику. Тоді результат буде набагато швидший і якісніший.
Запитання — Вікторія Березка
