Ці два містечка є плацдармом для наступу на Київ, саме тому російські окупанти влаштували там справжнє пекло. Прямого зв’язку з мешканцями немає, а ті, хто зумів вибратися, одностайні: ситуація, в яке потрапило тамтешнє населення, залишає мало можливостей для порятунку.
Керівник відділу освіти Адвентистської церкви в Україні Костянтин Кампен, бувши у сусідній Бучі, де теж важка обстановка, знайшов єдино можливий напрямок до Києва — через Ірпінь. Телефоном, перебуваючи у перетвореному на бомбосховище київському метрополітені, розповів:
«— З Бучі я добирався на 12-й день війни, 7-го березня, назад до Києва через Ірпінь. Що бачив? Зруйновані будинки й постійні обстріли. З однієї сторони підступали танки, постійне бомбардування.
— Як вам вистачило духу йти під обстрілами?
— Там залишатися ще гірше було, шлях в нікуди. З кожним часом все більше перекривають.
— Там місцевих ще багато?
— Дуже багато. Люди ховаються в підвалах від бомбардувань.
— В Ірпені ще є якісь ознаки життя, люди пересуваються?
— В основному, в бік евакуації. Всі, хто не боїться мінометного обстрілу. Люди без світла, зв’язку немає. У них вода тільки нормальна. На вулицю стараються не виходити. Пролітають по всьому місту.
— Як ви вважаєте, чим все закінчиться і коли? Ваш духовний зв’язок з Богом вам щось підказує?
— Ситуація показує, що якщо нічого не зміниться, то це надовго. Тому всі, хто налаштований на те, що війна швидко закінчиться, повинні налаштуватися на довге очікування, якщо тільки Бог чудесним чином не втрутиться».
Про більш ранній перебіг подій ми дізналися від мешканки Ірпеня — психологині Жанни Мартової:
« — Я з дітьми у безпеці. Ми виїхали із Ірпеня у Вараш до сватів у перший день вторгнення. Але батьки мої залишилися у Гостомелі, відмовилися з нами їхати, хоча я їх попереджала. Зараз зв’язку з ними немає, але дійшла інформація, що живі. Окупанти заходили до них, щоб сховатися. Моя мама їм політінформацію читала! Судячи з їхніх відповідей, ті вже зрозуміли, що все не так, як їм розповідало командування. Зараз у Гостомелі вони поховалися між хатами, ждуть підмогу та команди, щоб наступати на Київ. Там мости зірвано, щоб їх не пропускати.
— Жанно, хто саме збираються на Київ? Наші чи окупанти?
— Окупанти.
— Чому вони не здаються, ці, що їм Ваша мама політінформацію читала? Навіщо їм наступати?
— Вони бояться і нема наказу здаватися. Це найближчий шлях до Києва для них — через Гостомель. От вони там і стоять. Можливо попруть через інший напрям — перегрупуватися їм зараз треба, ніби хочуть через Білогородку заходить на Київ, це від нас далі. Ні, і Буча, і Ірпінь не звільнені. Там більшу частину контролює загарбник. Зараз наші всі сили направляють на захист Києва, вони ж розуміють, що загарбники знову кинеться на штурм.
— Де окупанти беруть ресурси?
— Від нас дуже близько Білорусь, там за півтори години можна доїхати до неї. Вони контролюють зону відчуження, і там їхній коридор, через який ідуть поставки допомоги. Їм зараз через Чорнобильську зону везуть пальне, підмогу, ресурси, то вони там відпочивають. Далі будуть знову наступати. Вони будуть пробувати Київ взяти, їм це конче потрібно. Але не візьмуть. Вони захопили місто за добу.
— Як росіяни захопили Гостомель?
— Тероборона не встигла сформуватися, мер наш чи кудись втік, чи тихо сидів у перші дні, а потім, як виліз, то його одразу і вбили, коли хліб роздавав. Головна їхня ціль була — аеропорт. Наші підірвали посадочні смуги, щоб вони не могли його використовувати. Багацько там положили їхнього десанту і вертольотів. Днями біля склозаводу в Гостомелі знищили цілу їхню колону. Але далі склозавода —загарбники.
— Жанно, чи правдиві чутки про те, що Ірпінь захопили кадирівці, що різали й ґвалтували жінок?
— Колону кадирівців підірвали ще у воєнній частині, це самий початок Гостомеля. Ту саму колону біля склозаводу, про яку я вже згадала. Але, мабуть, залишилися й інші. До батьків приходило четверо росіян, не чеченців. У пабліку «Справжній Гостомель» в ФБ пишуть про таке, але я не знаю. Там немає зв’язку і інтернету. І по суті писати в ФБ там може лиш той, хто там не перебуває. Тому не знаю точно щодо цих фактів.
— Як почувається тамтешнє населення?
— У всьому цьому приміському регіоні багато розгромлено будинків, бо сильно стріляли і чужі, і свої. Окупанти коридорів не дають, наші не можуть евакуювати людей. Виїхати не дають, бо тоді наші будуть лупити по ним. А так вони прикриваються місцевим населенням. Є жертви, бо розстрілювали тих, хто хотів виїхати. Волонтерів розстріляли. Багато людей у заручниках. Окупанти навіть техніку між хатами та в городах поховали. Продуктів у наших багато в запасах, але нема електрики, слухають радіо. Води хватить може вистачити на місяць. Потім треба буде десь брати. У сусідів моїх батьків є генератор, то можуть накачувати воду мотором, і можуть давати іншим. Такі справи».
А ось що пише мешканка ще одна мешканка Ірпеня, Лілія Немченко, яка була змушена покинути рідний дім на 10-й день активної фази російсько-української війни, 5 березня 2022 року:
«—Від початку повномасштабної війни 24 лютого в нашому ЖК було біля 100 людей, в перший день вдалось виїхати багатьом, на 3 день нас залишилось близько п’ятдесяти душ — чоловіки, жінки, діти! Жили без світла і води, Слава Богу, у нас був газ до 5 березня. А люди готували навіть на вогнищі м’ясо, бо воно розморозилось у багатьох сусідів у холодильниках! Усі дуже об’єднались, хоча й до війни наш житловий комплекс був дуже згуртований. Були, звичайно, й ті що поїхали в тиху, але то таке, на їхній совісті!
Ми — остання мама з дитиною, котрі виїхали 5 березня з Ірпеня! Донька така ж смілива як і я: ні разу не плакала під час обстрілів та бомбардувань! Молила Бога щоб усі, хто залишились там до сьогодні, змогли вибратись! Молюся й далі, щоб усі були в безпеці ! Україна переможе, вірю!
Спершу я не збиралася виїжджати, бо до останнього дня вірила, що все ж-таки вірила, що до нас ця окупаційна хвиля не дійде. Але 5-го березня я ніби прокинулася й сказала собі: «Треба їхати!» Саме була оголошена евакуація із залізничного вокзалу. Мені сказали, що вона почнеться о десятій ранку, але коли ми з дитиною прибули туди, то перон вже геть був забитий людьми. Нам повідомили, що доведеться чекати наступного потяга — на перший вже не було місця. Але ще до того, як він прибув, мер міста оголосив, що евакуації не буде, бо розбомбили залізничні колії. Всіх попросили евакуюватися самостійно, власними силами. Вихід був — пробратися до Романівського мосту.
Ворог був повсюди, відбирали телефони, біля житлового комплексу розтрощили авто. Дякую нашій теробороні — хлопцям, які допомагали переходити під мостом під час бомбардувань. Потім в авто нас відправили до Біличів. Звідти мене з дитиною забрали на автобусі добрі люди Олег та Анастасія. Дуже їм вдячна, доставили до Київського вокзалу. Потім ми з дитиною блукали по метро й родичі забрали нас до себе, в надійне місце».
Запитання — Вікторія Березка
