Розповідає десятирічний харків’янин Назар Балаклицький
Завтра я повинен був виступати на шкільній конференції. Тому напередодні дуже хвилювався. Готувався до цього пів року. Ввечері, ми як завжди, разом з батьками читали перед сном Біблію та молилися. Прокинувся від того, що почався обстріл. Думав, як же піду до школи та мені сказали, що йти туди непотрібно. Спочатку я зрадів, але потім зрозумів, що на нашу країну напала росія, і потрібно залишатися вдома. Пішли з мамою по магазинах, але більшість з них була зачинена. Стало страшно.
Другого дня ми прокинулися і пішли на прогулянку. На дворі побачили ракету, яка напередодні влучила у будинок: розбиті вікна, половина двору була у склі, майданчик перегородили. Потім пішли в магазин, а він закривався. За звуком тривоги побігли додому, почули шум ракети та вибухи. Від страху притиснулися з мамою до стіни. Якийсь дядько сказав, що все нормально, то наші відбиваються, від цього одразу стало легше.
Надвір гуляти більше не виходили, бо були сильні обстріли. Коли вони починалися ми перебігали тільки в підвал, з одного під’їзду в інший. Здебільшого я був дома чи у підвалі. Там була маленька кімнатка, ми стелили каремати і я там грав у ігри, навіть одну бабусю навчив. Ще грав із мамою та татом, але ніяк не міг зателефонувати своїм друзям. Багато грав на телефоні, це мене заспокоювало. А ще читав електронні книжки про комп’ютерну гру Майнкрафт. Я закривався у телефоні тому, що не хотів чути звуків війни. Загалом у підвалі ми провели п’ять днів. Ночували завжди вдома.
Ми дуже боялися. Вдома переставили ліжка, відсунули їх далі від вікна, щоб у разі вибуху скло не потрапило на нас, коли будемо спати. Потім перебралися на кухню, бо там було безпечніше, там у нас дві стіни. Перетягли туди й матраци. Ми багато молилися з батьками, читали псалми. Потім зателефонував пастор і ми почали швидко збиратися. Я взяв кілька маленьких іграшок, бо місця в рюкзаку було замало. Не зміг взяти свою іграшку ведмедика, а потім дуже сумував за ним. Пастор повіз нас на станцію через центр міста, а тим часом почався сильний обстріл з танків. Ми боялися і молилися.
Я дуже хотів поїхати тому, що мені було страшно. Коли приїхали на вокзал я боявся, що ми всі не зможемо сісти в поїзд, бо чоловіків не хотіли брати. Мама з бабусею розплакалися і схопилися за тата. Мама почала голосно кричати, що це її чоловік і вона його нікуди не відпустить. У поїзді я все одно боявся, забився в куток і майже всю подорож там просидів. Потім знайшов двох хлопчиків, і ми разом грали на телефоні. Цей поїзд на мене наводив страх. Там не було світла, не можна було користуватися телефоном, бо їхали через зону де стріляли. Ми розібрали матраци та лежали на них. З нами їхало багато студентів-індійців, по 6 осіб на одному місці. Мені вдалося заснути на одній полиці з бабусею. А мама з татом сиділи, бо не було місця і спали по черзі. Коли приїхали до Львова, то стояли там 8 годин і чекали посадки на наступний поїзд. В черзі я познайомився ще з одним хлопчиком, разом ми збирали кубик Рубіка. Там ми попрощалися з татом, від цього мені було погано, але я вірив, що ми зустрінемося.
Зі Львова до Перемишля ми їхали електричкою. Пасажирів було так багато, що ні сісти, ні стати, навіть поставити сумку не було куди. Вікна та туалети були зачинені. На 3 осіб було 1 місце, багато людей стояли всю дорогу. Над нами нависали люди, дихати не було чим. Так ми поїхали 13 годин.
У Польщі було класно: багато людей знали українську мову та нас нагодували. Мені дали маленькі іграшки, а мамі телефонну картку. Нарешті я зміг зв’язатися зі своїм найкращим шкільним другом. Нас роз’єднала війна, мене батьки вивезли до Польщі, а його до Німеччини.
Я пішов навчатися до звичайної польської школи. Там у мене був друг, українець Богдан, що мешкав у Польщі до війни. Він мені багато допомагав, перекладав, якщо я не розумів. Взагалі польська дуже зрозуміла мова і я швидко навчився говорити та писати. В школі була вчителька-полячка, яка сама захотіла навчати мене польській. Мені сподобалося тій школі, а ще там смачно годували. Вже було не так страшно і я відсторонився від війни за допомогою друзів та гаджета. Далі поїхали до Варшави, бо у нас там живуть родичі. Їхні знайомі поляки пустили нас жити безоплатно у порожню квартиру. Там ми оселилися з мамою, дідусем та бабусею у маленькій однокімнатній квартирці. Загалом ми прожили у Польщі 1 місяць.
Потім ми сіли на автобус і два дні їхали до Нідерландів, тільки я та мама, а дідусь та бабуся вирішили залишитися у Польщі. Мама вирішила їхати далі, бо був обстріл військової бази в Україні за 15 км від Польщі, і ми боялися, що війна може перекинутися сюди. Мамина подруга виїхала від війни в Амстердам і кликала нас до себе. Бо там усі люди знають англійську мову і нам буде легше спілкуватися. Але ми поїхали не до Амстердама, а до Утрехту, бо волонтерський автобус їхав туди.
Утрехт мені сподобався. Це дуже старе місто з гарними будинками, багато квітів, велосипедів, велосипедних доріжок та усі посміхаються. Спочатку нас привезли до великого складського приміщення, яке було перероблено під центр для біженців. Там було багато розкладачок та ігровий майданчик. Я з друзями бігав по всьому цьому центру та грався в хованки. Ми переночували, а наступного дня, нідерландські сім’ї вирішили забрати до себе деякі українські сім’ї. Решту людей селили в готелі, колишні будинки для людей похилого віку, кораблі, перероблені під житло для біженців.
Нас забрала до себе нідерландська родина: мама, тато та двоє дітей. Хлопчик Люк був мого віку, а його сестра на кілька років старша. Ми поселилися на третьому поверсі, у кімнаті хлопчика, а він спав у спальні з сестрою. Коли почалася війна Люка це дуже засмутило. Тоді він сказав батькам, що не може зупинити Путіна, але може віддати свою кімнату, щоб там жили люди з України. Я з ним потоваришував і мені було з ким погратися у футбол та Лего. Ми багато спілкувалися з цією родиною англійською. В них був собака Бо і ми разом його вигулювали. Спочатку ходив до англійської школи, де вчителем був дядько з рожевим волоссям. Мені дуже сподобалася школа, там діти сидять не в двох, як в нас, а групками. Багато завдань було для команд і вони виконували їх на планшетах. А ще, ми багато гуляли на вулиці та грали в рухливі ігри. Потім я їздив велосипедом до школи для переселенців, там у мене з’явилося багато українських друзів.
В Нідерландах не визнають українських медичних дипломів і якщо ми б залишились у цій країні, мама не змогла працювати. Тому коли ми приїхали сюди, вона подала запит на британську візу. Через місяць поїхали до Англії. Ми пливли на величезному поромі в окремій каюті. Нас зустріла та взяла до себе жити британська родина з трьома дочками. Ця сім’я ходить до протестантської церкви й вони дуже добрі. Нас поселили в окремій кімнаті з двоповерховим ліжком. Я почав ходити до англійської школи. Там мене добре зустріли діти та вчителі. Спочатку вчитися було нелегко, але за кілька місяців я вже добре розумів і краще говорив. Хоча писати мені ще складно. У Британії багато хто грає у футбол і всі вболівають за якусь футбольну команду. Я також ходжу на шкільний футбол, а ще до скаутів, це як наші слідопити.
На початку війни я дуже боявся, але як вірянин, багато молився і зрозумів: Бог хоче, щоб ми поїхали та приготував нам місце. Він завжди піклується про нас.
