Стюарт та Емі Кері мешкають у місті Колчестер, Велика Британія. Виховують трьох доньок Майлу, Лару та Ів. Вони є парафіянами християнської церкви, підтримають та беруть участь у багатьох заходах, але їм здавалося, що цього замало та потрібно зробити щось більш значне. У всіх своїх рішеннях подружжя звикло радитися з Богом.
Так було, коли Емі запропонували обійняти посаду приватного терапевта, покинувши Національну службу охорони здоров’я з гарантованою оплатою. Після молитов та обговорень зі Стюартом вона погодилася і ризикнула. Зараз вона працює в спеціальних школах та родинах з дітьми, у котрих є особливі потреби. Кожного дня вона має справу з батьками, які дійсно борються, вони також емоційно травмовані та просто розбиті, бо не завжди розуміють своїх дітей. Стани таких дітей це – аутизм, дефіцит уваги, гіперактивність, тобто труднощі з поведінкою, емоціями, з виконанням повсякденних речей, як-от вмивання, одягання тощо. До цієї роботи Емі іноді здавалося, що всі інші мають легке життя, а вона єдина, у кого є проблеми. Але насправді, коли почала спілкуватися з такими сім’ями, стала розуміти, що це не так.
Стюарт також впевнений, що багато подій у житті родини відбувалося просто тому, що вони відчували – Бог привів їх у певне місце, допоміг прийняти певне рішення або утримав від нього. Іноді, у нього бувало на роботі так усе набридло, що хотілося звільнитися. Тоді він молився про це і приймав рішення залишитися, після цього все йшло на лад. Подружжя просто відчуває, що багато рішень, які вони прийняли або не прийняли, наприклад, як із роботою, вони ризикували, керуючись вірою, бо християнин, повинен іноді ризикувати.
Родина Кері визнає, що благословенна Господом, бо має свій дім та все необхідне для життя, а також впевнена, що це все від них не залежить. А ще вони полюбляють компанію та можливість ділитися своїми благословеннями. Тому вони вирішили зробити свій дім відкритим. Це не зовсім зручно з власного комфорту, але це реальна допомога, яку може робити християнин. Не тільки молитися за проблеми, а й робити щось фізично. Спочатку це був друг Стюарта – Кевін, вони були знайомі через дітей, які разом навчалися з Майлою та Ларою. Шлюб Кевіна розпався та залишився без даху над головою та дуже пригніченому стані. Подружжя прийняло його в себе, де він жив десь півроку, поки він не знайшов нову роботу та зміг винаймати власне житло.
З огляду на досвід Емі родина займалася так званою спільною опікою дітьми з додатковими потребами. Тобто дітьми з труднощами в навчанні або фізичними вадами, чиїм батькам просто потрібен невеликий перепочинок. У рамках спільного догляду можна залишити дитину на день або на вихідні, або на будь-який інший час, який підходить обом.
Коли в подруги Ів сталися проблеми подружжя сказало їй, що вона може прийти в їх дім, коли завгодно, просто постукати у двері, зайти та все буде добре, тому що це безпечне місце. Стюарт та Емі завжди відчували, що кожному, кому потрібно відчувати себе в безпеці, вони відчинять двері.
У Британії є християнська благодійна організація, яка підтримує молодих бездомних людей. Вони шукали християнські сім’ї, які були б готові прийняти когось на ніч або просто надати їм теплий душ, ліжко. Також такі люди іноді мають потребу у безпечному місці для очікування. Тобто, якщо якась молода людина має ліжко в чужому домі, але не може туди потрапити до, наприклад, шостої години. Подружжя пропонувало їй безпечне тепле місце, де можна почекати. Стюарт більшу частину часу працює вдома. Тож молода людина, може прийти, прийняти душ, перекусити та просто провести час тут.
З початком широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну по всьому світу розлетілися жахливі кадри новин. До Європи пішов великий потік переляканих людей у пошуках притулку та безпеки. Уряди деяких держав почали заохочувати своїх громадян у наданні житла біженцям, бо без цього таку кількість людей не було, де розмістити. Грошова компенсація запропонована державою була спокусливою, але це не такі легкі гроші, коли приймаєш у себе людей з іншої країни та культури. Ці люди багато втратили, пережили велике потрясіння від воєнних дій, деякі виснажені морально та емоційно. Але родина Кері зрозуміла, що це саме той час, коли вони можуть послужити людям, що опинилися в біді. Старша донька Майла зараз навчається в іншому місті в університеті, тому в домі є вільна кімната, яку можна було б віддати біженцям. Після молитви Стюарт з Емі запитали Лару та Ів, як вони ставляться до того, що незнайомі люди будуть жити разом із ними. Діти підтримали батьків, Майла теж погодилася, щоб її кімнату віддали біженцям, а коли вона буде приїжджати до дому, поділить кімнату з Ларою.
Робота державного апарату передбачає частку бюрократичних процедур, що робить справу надання допомоги дуже повільною. Тому благодійні організації почали створювати веб сайти, де біженці змогли б шукати собі «спонсора». Були в пригоді й соціальні мережі, через які можна було спілкуватися з людьми з’ясовуючи їх потреби. Коли люди приїжджають до країни, то можуть розраховувати на підтримку агентств, які можуть допомогти з пошуком роботи та облаштуванням, тобто з усім необхідним, або ж сторона, яка приймає, може допомогти з цим. Деякі люди просто приймають у себе й це все, що вони роблять: надають ліжко та безпечний простір. А дехто хоче бути гостинним, прийняти людей так, ніби вони є частиною їх сім’ї.
Приймаючи рішення про прийняття в себе біженців родина Кері відчувала, що це нове величезне благословення. Тому вони почали спілкування з претендентами через соціальні мережі, обираючи людей, котрі будуть у них жити. Розповідали про умови життя та наявність роботи. Також, розуміючи проблему адаптації на новому місті дітей Кері готові були надати притулок не на шість місяців, як пропонувала більшість, а на дванадцять. Деяких біженців відштовхувала фраза: «ми живемо в селі», бо ці поняття в Британії та Україні зовсім різні. Також, цікавила можливість працювати за спеціальністю в тому місці, де надається притулок.
Згодом, родина Кері познайомилася з Іриною та її сином Назаром з Харкова, яких влаштували запропоновані умови, а сторону, що приймає самі люди. Дивним для Стюарта було те, що для Ірини вони були першими «спонсорами», а він вже говорив з багатьма іншими людьми. Поки йшов період очікування візи, сторони обговорювали багато питань спільного мешкання. Тому, коли гості приїхали їх прийняли, як друзів. Мовного бар’єра практично не було, бо Ірина побіжно розмовляла англійською, деякі проблеми були в Назара. Хлопчик здивував родину Кері міцними обіймами при зустрічі. Подальші здивування були приємними для обох сторін. Кері враховували те, що було неприйнятно в харчуванні для Ірини та Назара, але було звичним для англійців. Знайомилися з українською кухнею та з задоволенням допомагали ліпити вареники. Ірина долучала Кері до прагнення бути здоровими та підтягнутими завдяки пішим прогулянкам прилеглим лісом. Знайомила з гідротерапією. Коли Ірина знайшла роботу постало питання, хто буде доглядати за Назаром після школи, бо йому тільки десять років. На зустріч пішов Стюарт, бо він працює вдома та й стосунки з Назаром склалися дружні.
Нові люди влилися в родину Кері, ніби були давніми друзями, мабуть, тому, що Ірина теж християнка-адвентистка, але ще й тому, що всім керує Господь, який направив ці сім’ї один до одної.
Ірина Балаклицька, Олена Ільчук
