Хвора людина усвідомлює, що вже дожила до якогось моменту і стоїть перед останніми дверима, які повинні їй відкритися, і вона піде. У багатьох з’являється страх, вони не знають, що їм робити, як поводитися. Що часто роблять лікарі і ті люди, які доглядають за такими людьми похилого віку? Вони починають їх втішати і говорити неправду. Павло так і каже: «Є гріх на смерть, і гріх не на смерть». І там як раз йдеться про неправду. А часто з’являються такі слова: «Ти не хвилюйся, татко або бабуся, не переживай, ти ще житимеш, ти ще встанеш, ти будеш здоровою, Бог тебе підніме». Що ми робимо, роблячи так? Ми навмисно обманюємо, щоб втішити.
Написано в Біблії в книзі Екклезіаста: «Час народжуватися і час помирати». Це те, що є суттю життя. Хтось народився і прожив життя. Потрібно добре побудувати план розмови із цією людиною, щоб вона згадала, які були прекрасні моменти в її житті, скільки Бог їй допомагав, скільки досвідів вона пережила. А тепер що очікує далі? Час народжуватися і час помирати, то є смерть – це не щось таке жахливе. Людина засинає, а потім прокидається. Ми так і говоримо, переконуємо, що це не щось страшне і жахливе, до чого людина прийшла, як перед стрибком у прірву. А це просто сон. Недарма Христос увесь час говорить, що це сон, коли закриваємо очі зі смертю і відкриємо очі після воскресіння.
Для нас більше нічого не існує між цими подіями. Тире у нас немає, це все наше життя. Народився і помер. А далі життя продовжиться, якщо ти з Богом. Ось цю звістку ми повинні нести вмираючим людям, щоб вони не боялися смерті. А не давати марну надію, що все буде добре і вони ще піднімуться. Іноді буває так, коли говорять з хворою людиною, переконають, що все буде добре, і раптом вона задихатися починає і вмирає. Вона звинувачує своїх рідних, що вони обіцяли життя, і вмирає з засмученим виглядом і духом. Так не треба робити.
Кожен християнин знає початок життя і кінець. Ми повинні так себе поводити і так працювати зі Святим Письмом, звертати увагу цих людей, щоб вони побільше згадували хорошого, що було в їхньому житті, допомагати їм дякувати Богові, щоб вони мали оптимістичний дух.
У них повинні виділятися гормони щастя – ендорфіни і серотонін. Це те, що «носить їх на крилах», тоді їм не страшно йти з цієї землі, бо вони точно знають, що продовження буде. Тому, коли ми працюємо як християни, то навіть невіруючих людей ми цими словами, цією істиною можемо переконати прийняти Христа, тому що тільки Він дає продовження життя.
А якщо ми говоримо, що все добре і людина помре, то що? Це буде на нашій совісті. У служінні вмираючим потрібно запам’ятати: християнське завдання принести розраду в тому, що смерть – це не кінець і не точка неповернення.
Наприклад, людина після аварії з травмою мозку. Їй зробили операцію і ще підключили до апарата на всякий випадок, раптом мозок запрацює. У підсумку тиждень пройшов і нічого, тобто мозок вмирає. Що треба робити і кому вирішувати це питання? І це важливо нам знати. Краще, якби ця людина заздалегідь домовилася з медиками, що в разі такої ситуації питання вирішує моя дружина або мій адвокат. Тобто призначити людину, яка буде відповідати. І він тоді замість хворого вирішує, що його відключають від апаратів життєзабезпечення.
Евтаназія є активна і пасивна. Активна евтаназія – це вбивство з милосердя, коли навмисно хворого позбавляють життя, щоб він не відчував біль і страждання. Адвентистська церква вважає це неприйнятним. А пасивна евтаназія? Часто говорять, що треба спробувати ліки та інші способи, щоб продовжити життя хворому, хоча він в критичному стані вже місяць або більше лежить. Але все йде до питання: що робити з цим хворим? І церква вважає правильним надання особисто хворому права обрати можливість померти за допомогою відмови від проведення якоїсь процедури.
Наприклад, хворий на онкологію не хоче опромінення, каже, що краще помре, тому що знає, які будуть наслідки, і він має право на цей вибір. Цей вид його особистого рішення, цей спосіб піти прийнятний. Тобто він не здійснює самогубство, а йде до свого кінця в супроводі Спасителя. І з Ним вирішує ці особисті питання. А іноді продовження страждань вмираючої людини за допомогою різних процедур не приносить результату: коли мозок змушують працювати, а він не працює, просто стоїть на одному місці, не повертається до роботи.
Ми проти активної евтаназії – навмисного позбавлення життя страждаючу людину, ми цього не робимо. Але є правила, які багато в чому допомагають. Кожен повинен знати, як вирішити правильно ці питання. Життя наближається до кінця і якщо людина зберегла свою здатність мислити, то вона заслуговує знати правду про свій стан. Тобто ми говоримо людині правду про те, що її хвороба невиліковна, і вона буде вмирати і це не страшно.
Бог наділив людину свободою вибору і людина з відповідальністю може використовувати цю свободу. Вона може зробити вибір за або проти проведення лікувальних заходів. Це її вибір і ми не повинні туди втручатися, робити інакше. Завжди вирішувати ці питання в світлі нормальних родинних відносин, нормального ставлення до Спасителя і Творця.
Є ще юридична сторона: коли важко хвора людина складає заповіт. І люди, які склали заповіт, вмирають спокійнішими. Вони знають, що поставили в цьому житті крапку. Особливо, якщо це віруюча людина, то не хвилюється. Вона зробила все, що могла і це має бути укладено в письмовій формі. Навіть якщо вона відмовляється від якихось процедур для лікування, то може написати свою відмову.
Чого потребує такий хворий? Християнської любові, нашого ставлення, відвідувань, розмов, дотиків, добрих слів, нашої веселої вдачі. Не сидіти поруч із сумним обличчям, щоб він дивився на нас і теж страждав, а розповідати зі свого життя хороші речі, які радують людину – це дуже важливо. Тобто підтримувати ось такий позитив – це основне завдання в спілкуванні з вмираючими людьми.
Ми повинні намагатися полегшувати страждання таких людей, які вмирають. Ми можемо радитися з лікарями, проявляти необхідну турботу. Не повинно бути ніякої дискримінації, що один бідний, а інший багатий, не повинно бути несправедливості при турботі про вмираючих. Вони повинні себе почувати улюбленими. Тоді вони сприймають і ставлення Бога до себе, вони вірять, що Бог піклується і Він прийме їх, пробачить. Стан віри переконує людину, що вона прощена. Про це теж повинні говорити з хворим. Згадати, може було щось не те, попросити вибачення. У нього в голові можуть бути інші речі, але потрібно направляти думки, щоб вона розуміла, про що треба думати, молитися, що треба зробити, якщо не зроблено. Ця заява Всесвітньої церкви адвентистів сьомого дня про проблеми, турботи і поведінку з вмираючими.
Не говорити про те, що його засмучує. Це індивідуально. Одному, наприклад, не можна говорити про те, як він потрапив в аварію. Якщо постійно запитувати: «Як же це сталося з тобою?», То він починає це все осмислювати, заново переживати і у нього гормони не ті виділяються, і з’являються порушення, страждання. Навіщо таке питання?
Друге, про що не треба говорити – про хвороби. Говорити про хвороби повинні лікарі, а ми потрібні для втіхи. Щоб доглядати і мати стан співчуття до людини, ніжності і доброти, повинна працювати спеціальна група нейронів в мозку. Називається дзеркальні нейрони. Тобто вони відображають емоційні переживання і біль людини, з якою ми говоримо. Якщо ми нечутливі і ці нейрони не розвинуті, не виконують свої функції, ми тоді можемо і запитати, і сказати те, що не треба, забути поспівчувати.
Що означає слово «співчуття»? Інший відчуває, а я співчуваю. Інший переживає, а я співпереживаю. Тобто це вміння відчувати, що відчуває інша людина. Цю групу нейронів ми повинні розвивати не тільки у себе, а й у наших дітей, щоб вони були жалісливими і співчутливими. Тоді, коли зустрічаємо хвору людину, а дитина навчена, у неї вираз обличчя змінюється. Коли вона бачить удар або рану якусь, у неї такий мученицький вираз обличчя, тому що вона відображає страждання іншого на собі. У дітей це дуже видно, тому потрібно охороняти їх від таких переживань і вражень. А дорослі люди черствіють і часто думають і розповідають про щось своє. Але треба бути чуйними, думати, що в цей момент потрібно розповісти людині. Найкраще розповідати досвіди, не зачіпати неприємні моменти, а людину направити до хорошого і важливого. «Подумай, які у тебе стосунки з Богом, з родичами, можливо, перед кимось потрібно вибачитися, добре подумай, давай помолимося, щоб Бог оновив пам’ять, щоб ти добре все згадав». Бо якщо піде людина, то вже все, ніяких змін більше не буде.
Лідія Нейкурс, психолог, сімейний консультант
