Безсумнівно, це парафраз відомого висловлювання німецького філософа і мислителя Фрідріха Ніцше, яке виглядає наступним чином: «У кого є НАВІЩО жити, зуміє витримати майже будь-яке ЯК». Народився майбутній письменник у жовтні 1844 року. Кожен адвентист знайомий із цією відомою датою в історії становлення церкви АСД. Це час найбільшого розчарування, яке відбулося через сім днів після народження Фрідріха Ніцше, а саме 22 жовтня.
Народження майбутнього філософа до цього найбільшого розчарування не має ніякого стосунку. Як, втім, і до позитивного ствердження самого християнства і його моралі теж. Як відомо, Ніцше став агресивним критиком не тільки вчення Ісуса Христа, але і Його Самого, як Особистості, яка посягає на Божественність.
Проте, в цій його фразі укладено дуже багато позитивного сенсу. В такому контексті його можна розглядати, як одного з трьох друзів Йова, які, хоча і говорили часом щось, що демонструвало наявність здорового глузду, проте, зі слів Самого Бога, говорили про Нього не так правильно, як це робив Йов, а часом і зовсім невірно.
Дійсно, той, у кого є справжнє НАВІЩО, зможе пережити будь-яке ЯК. Завдяки щирій вірі в непорушність Божих обітниць, невтомному молитовному пошуку істини, перші адвентисти не тільки змогли пережити це, ні з чим не зрівняне, розчарування 1844 року, але і отримати з цього дорогоцінні уроки і абсолютно приголомшливу теологію про небесне святилище.
На долю кожного покоління випадає те, що, здавалося б, може похитнути основи віри й обриси славної надії. Гоніння і переслідування, голод і незрозумілі хвороби, страх і безперервна тривога за життя і відносне благополуччя – це часті супутники земних пілігримів, які йдуть до небесної обителі.
Апостол Павло в 11 розділі послання до Євреїв перераховує тих, хто на шляху, до славного і справжнього НАВІЩО склав свою голову в скрутному і потребуючому самопожертви ЯК. Вони, за словами апостола, не отримали очікуваного, хоча це абсолютно не означає, що їх прагнення були марними. Просто Господь передбачив щось краще про інших, тобто, про нас, щоб ми разом з ними взяли з рук Творця славний вінець переможців.
Наш світ протягом останніх півтора місяця, а в деяких регіонах і довше, перебуває на карантині і самоізоляції. Напевно, і про інші сфери нашого буття можна було б сказати те, що про прагнення до духовних начал написав псалмист: «Затужена та омліває душа моя за подвір’ями Господа, моє серце та тіло моє линуть до Бога Живого!» (Пс. 83:3)
Приводів, за якими душа, кожного, хто «сидить на карантині», могла б знемогти і заволати неймовірна кількість. І майже пустий гаманець; і пристрасне прагнення до здорового способу життя, до чистого повітря і фізичних вправ, яке звідкись з’явилося; і Ноїв ковчег у невеликій квартирі, з усіма наслідками, що випливають, і багато іншого…
Для віруючої людини є ще одна причина цього крику, цієї душевної туги. Ми готові змиритися з тим, щоб розлучитися з привітаннями і рукостисканнями (хоча це і значна частина нашої культури). Ми готові одягнути на обличчя маски, приховуючи таким чином, щирі і доброзичливі усмішки (хоча це і не є такою вже значною частиною нашої культури). Ми готові повністю відмовитися від цілунків-привітань і поцілунків святих (це вже точно не найзначніша частина нашої культури). Але як, скажіть, відмовитися від живої і об’єднуючої молитви, яку ми підносили в невеликих групах і великому зібранні. Як змиритися з тим, що вся церква пішла в онлайн і проводить суботу не в зібранні святих, а перед екраном телевізорів і комп’ютерів. Чи можуть живе поклоніння Богу в домі молитви замінити трансляції та Zoom конференції, нехай навіть з найвідоміших і авторитетних адвентистських установ.
Стомилася душа моя, бажаючи до двору Господнього. Саме там, у палатах Бога нашого, хоча і в земних умовах, ми як церква можемо жваво відгукуватися на заклик проповідника. Схилятися в молитві на коліна, співати на славу імені Господа, чуючи багатоголосся наших братів і сестер. Там у дворах Господніх, у найкращому одязі, готові для радісної зустрічі з самим Царем Всесвіту, ми можемо слухати вічне слово в обстановці урочистого смирення, а не просто сидячи в затишному кріслі або на дивані з чаєм і бутербродом у руках.
Як несподівано ми виявили, що у нас було це справжнє НАВІЩО, до якого ми не завжди ставилися з належною повагою. Звичайно, ми щиро дякуємо Богові за наших пасторів, які миттєво зорієнтувалися і запропонували в цих умовах, напевно, єдино можливу альтернативу, ввівши нас усіх в богослужіння онлайн, у молитовні чати і молодіжні zoom-зустрічі.
Але душа стомилася, бажаючи у двори і до братнього спілкування. Ми віримо, що ще трохи, дуже небагато і здійсниться бажане, і вернется втрачене. Нехай благословить нас Всевишній, щоб поки прийдуть часи справжньої відради, перебуваючи на самоізоляції в умовах карантину, ми б подолали цей шлях із найменшими втратами. Нехай Бог дасть нам сили подолати всяке ЯК, утримуючи очі нашої надії на славному і такому близькому нашому духу НАВІЩО.
«Я радів, як казали мені: Ходімо до дому Господнього» (Пс. 121:1). Поки це мрія, але віримо, що дуже близька!
Віктор Алєксєєнко, виконавчий секретар Євро-Азіатського дивізіону Церкви АСД
Джерело: esd.adventist.org
