Розповідає Михайло Черенков, пастор Церкви «Відродження»/Revival Baptist Church, м. Ванкувер, США
Яка роль українських протестантів за останнє півріччя повномасштабного вторгнення?
Вони продовжують виконувати Велике Доручення, яке залишив Ісус Христос, єдине, що змінилося – це лише зовнішні обставини. Країна переживає жахливі часи, але українські протестанти залишаються з народом. Тобто, вірними і Божому покликанню, і своєму народові. Нічого в місії не змінилося, місія залишається тією ж самою. Єдине, що вони сьогодні проголошують Євангеліє Царства Божого в такий спосіб, щоб люди могли, по перше, отримати практичну допомогу, а це співчуття, солідарність, хліб, притулок, добрі справи, слово надії. Зараз Слово дуже органічно доповнюється всемірною цілісною опікою, яку надають церкви і волонтери простим людям.
Я думаю, що церкви зараз не відпрацьовують якийсь певний свій план. Тому що не було заготовлених планів. Ніхто не думав, що станеться саме таке, в такому масштабі, такий жах, така руйнація звичного укладу життя. Отже немає такого генерального плану, за яким би протестанти сьогодні працювали. Я би сказав так, що вони сьогодні працюють в надзвичайному режимі, як і вся країна, вони постійно дивляться, до чого їх кличе Бог і реагують на це. Ніхто не знав спочатку, що робити, тому робили те, до чого Бог покликав через елементарні речі. Тобто, були прості християнські людські реакції на події: бігти, допомагати, рятувати, говорити, потішати. Бог так відкривався Церкві – через голос сумління і крики постраждалих, тому що справжня Церква завжди дивиться і слухає, що Бог говорить голосом ближнього. Або, якщо згадати біблійний вислів, що Дух говорить Церквам через ці обставини. І тоді вже Церква долучається до того, що Бог вже робить, допомагаючи людям, захищаючи, служачи, рятуючи. Є в цьому своя послідовність, тому що це та ж сама місія в нових обставинах. З іншого боку, був певний шок і у протестантських служителів. Саме масштаб дійсно шокував і реакція була така: «Господи, що ми сьогодні маємо робити? Ми ж не можемо робити все, ми не можемо це зупинити, ми не можемо вилікувати рани нашого народу. Але що мусимо робити вже сьогодні, тут і зараз?». Тобто люди, у тому числі люди віруючі, були в шоці, але, на відміну від людей невіруючих, вони знали Того, Хто знає, що робити. Вони слухали Бога і робили те, що Він казав їм робити. В тому числі, через просту інтуїтивну, суто людську реакцію співчуття, солідарності, співпраці.
Якщо оцінювати цю активність, вона є задовільною, треба робити більше, можна робити інакше, чи залишати як є? Однозначно, протестанти не стоять осторонь. Яку оцінку дати цій активності?
Я би сказав, сьогодні протестантські Церкви заслуговують на найвищу оцінку. Як вони
реагували, як вони включилися, як вони поділилися тим, що було, не залишивши ніяких запасів для себе. Все роздано, все відправлено, принаймні те, що я бачив, коли відвідав в Україні 13 областей в квітні і травні. Від Заходу до Сходу до фронтової лінії всі церкви працюють у надзвичайному режимі. Все звичайне життя припинилося. Можна згадати з Євангелії епізод, коли учні хотіли відпустити народ, а самі думали поїсти і відновити сили. І раптом Христос каже: «Ні, так не можна. Ви дайте їм їсти». Учні зібрали все що було і принесли Учителеві, а Він благословив і роздав людям. Вистачило всім, ще й залишилося. Щось подібне відбувається зараз в Україні. Люди зібрали все, що було і сказали: «Господи, в нас мало, але це все що є». І Господь благословляє. У тому числі, через величезну допомогу з-за кордону, величезні обсяги фінансової, гуманітарної, людської, волонтерської участі. З усіх усюд йде допомога. Але якби українські Церкви не показали приклад щедрості, жертовності і посвяти, ніхто б не допомагав. Подібним чином, якби українська армія не трималася, не давала відсіч, то ніхто б не дав нам сучасної зброї. Ніхто не буде допомагати країні, яка фактично склала руки і склала зброю. Якби не взірець, який показали своєю жертовною працею українські Церкви, не було б такої реакції з боку світової християнської спільноти. І не тільки християнської.
Я бачу, що всі служать і служать дуже добре. Кожен на своєму місці. Звісно, ми не можемо очікувати, що всі включаться в режим волонтерства нон-стоп, і будуть рухатися зі Сходу на Захід і назад. Що всі сядуть за кермо і будуть ганяти, збирати-роздавати. Що всі одягнуть форму і підуть воювати, чи служити капеланами на передовій. Кожному своє місце. Якби не було людей, які зараз працюють на своєму робочому місці, в тому числі годуючи свої сім'ї і заробляючи гроші, щоби потім передати частину їх для волонтерів, то волонтерський рух швидко би захлинувся. Якщо всі підуть волонтерити, хто буде заробляти? Хто буде піклуватися про дітей? Хто буде служити у Церквах?
Ще одне – про тих, хто залишив країну і тих, хто залишився в країні. Якщо б не виїхали сім'ї з малими дітьми за кордон чи в безпечні регіони України, вони би заважали іншим робити свою справу. Якби люди плуталися під ногами, то військові чи волонтери не змогли би зробити багато. Тобто, кожен робить, але робить своє і на своєму місці.
В кого є малі діти, мають виїжджати, не наражаючи їх на небезпеку. Це зараз їхня робота – піклуватися про свої сім'ї, захищати своїх дітей, щоб потім ці діти могли служити Україні, чи то повернувшись на рідну землю, відновлюючи її, чи займаючи якесь своє відповідне місце за кордоном, допомагаючи фінансово. Ми знаємо про себе, але не знаємо і не можемо знати про всіх – де їхнє місце. Тому не будемо засуджувати. В цілому, я дуже задоволений тим, як християнська протестантська спільнота відреагувала. В різному режимі, в різний спосіб, кожен на своєму місці, але всі працюють.
Я не бачу паніки, масового дезертирства. Є поодинокі випадки, коли людина втікає не для того, щоб на новому місці служити Україні, а втікає, бо їй байдуже доля рідної країни, бо вона завжди мріяла про це, і зараз є нагода щоб виїхати і забути про Україну. Але якщо людина виїхала, а серце залишила в Україні, вона буде служити, молитися, допомагати.
Розповім про себе, я опинився рівно рік тому у Ванкувері, штат Вашингтон. Я багато думав, чому Господь покликав мене сюди. Досі не можу пояснити, але відчуваю себе на своєму місці. 24 лютого ми розпочали церквою наш молитовний марафон, щовечора, о сьомій вечора. Передали в Україну великі (навіть величезні) суми коштів, зараз збираємо подарунки для дітей на Різдво. Наша молодь їздила волонтерами в Польщу, Україну і Молдову (служити біженцям). Це те, що ми можемо сьогодні робити, мобілізуючи наші церкви за кордоном. Мобілізуючи світову спільноту, в тому числі приймаючи жінок з дітьми, чоловіки яких залишилися в Україні. Я знаю, що кожен на своєму місці може знайти можливість послужити Україні. Я задоволений тим, як протестанти служать своїй країні.
Що далі може мотивувати людей? Емоції, героїзм очевидно згасають. Чи може прозелітизм спасти церкви?
В цьому плані відбувається переосмислення нашої місії, особливо якщо розуміти місію, як перетягування людей до себе. Це дуже спрощене уявлення про місію. Але наша місія – поширювати знання про Бога, робити Ім'я Боже відомим, прославляти Бога своїм життя, в тому числі і своїм церковним життям, своєю активною позицією в суспільстві, а очікувати на результати – це вже друга чи навіть третя справа. І коли в нас сподівання на великі кількісні результати виходять на перший план, вони закривають справжню мету. Тому що справжня місія не в тому, щоб наші церкви виросли, а щоб зробити Ім'я Боже відомим настільки, що люди будуть знати Його і звертатися, долучатися до Божого народу. В тому числі є те, що я б назвав "підготовчий євангелізм", коли людям нагадують базові речі про Бога, що до Нього можна молитися, що Він чує, що є Святе Письмо, яке треба читати, що є надія і потіха в Бозі. Це є найбільш важливим зараз. Без цього людина не зможе свідомо долучитися до Церкви.
В ситуації війни чи небезпеки людям не можна розповідати чим відрізняється та чи інша конфесія, зараз це не на часі. Людям потрібно просте християнство, мінімальний базовий набір знань про Бога – це як "аптечка". Зараз Церква має надавати людям "аптечку", аптечку першої негайної допомоги. І нам, як служителям Божим, треба подумати, що там має бути, а що потрібно викинути. Тому що зараз не на часі говорити про другорядні речі. Якщо ми так будемо дивитися, тоді будемо враховувати не тільки кількість охрещених чи розмір наших громад, а будемо взагалі думати, скільки людей висловили вдячність Богові, коли їм допомогли продуктами, скільки людей підняли руки, щоб за них помолилися. І це також результат, це наближення до Бога. Бо фактично – це визнання влади Бога, це упокорення перед Ним, це зміни колективної свідомості нашого народу.
Щодо нового етапу війни. Дійсно, масового ентузіазму чи наївного героїзму зараз не так вже й багато, але думаю, це нормальні речі. Героїзм буває небезпечним, це працює більш на емоційному рівні і це більше про нас, що ми думаємо про себе: я – герой, я роблю якісь героїчні вчинки. Цього треба позбуватися. Це дуже нормально, коли приходить розчарування в собі, тому що ти відчуваєш страх і втому. Якщо колись в житті людина десь у страху тікала від небезпеки, це буде уроком на все життя, що ти не такий вже й супермен. Взагалі, віруючі – це не фани Marvel Studio, вони не сповідують віру у суперменів. Вони сповідують віру в те, що вони немічні слабкі люди, але в них є Великий Всесильний Бог. І коли ми ставимо Бога на перше місце, тоді Він – наш герой, а ми – Його слуги. Ми просто робимо те, що маємо робити. Він перемагає, Йому належить вся слава, і сила і Царство. Це про героїзм. І я думаю, країна, не тільки церкви, вже перейшла на рейки війни, на рейки надзвичайного стану. І це нормально, тому що працює не стільки мотивація, скільки розум, спокійний прагматизм, що ми маємо це продовжувати, щоб вижити і перемогти. На початку це був просто якийсь ажіотаж, а зараз спокійний прагматизм. В цьому має бути доля віри, мотивації, але я за те, щоб ми зараз більш спокійно аналізували стан речей, не давати своїм емоціям зашкалювати, заморочити нам голову. Так, емоції можуть нам сказати, що люди з наших церков, які виїхали, вони зрадники. Це нам ніяк не допоможе здобути перемогу. Якщо ми почнемо шукати винних серед себе, якщо будемо ділити своїх людей на героїв і слабаків, то це взагалі ослабить церкву. Кожен на своєму місці, і кожен – мірою віри, яку Господь дав. Є своя міра віри, є своя відповідальність, є свої сімейні обставини, є здоров'я, є компетенції, які кожному з нас вказують на своє місце.
І щодо прозелітизму. Я був би дуже радий, якби вірні Московського патріархату, які зневірилися в своїй церкві, але які отримали допомогу від протестантів, прийшли після зібрання, покаялися перед Ісусом і вперше в житті сказали своїми словами: «Боже, прости мене грішника, я не знав Тебе, хоч рахував себе православним. Я хочу жити з Тобою, тільки в Тобі моя допомога. Збережи життя моє, моїх діток, збережи нашу країну. Пробач мені, я Твій.» Тоді ця людина може піти до православної церкви України, чи до п'ятидесятників, або до адвентистів чи баптистів. Але це вже буде друге питання, головне що вона піде вже новою зміненою людиною. Тобто, її приєднання до Церкви – це не перший крок, це зовнішній прояв того, що відбулося з людиною. Головне, щоб вона відкрила для себе Бога, щоб зустріла Бога, звернулася до Нього.
Щодо статистики, я знаю що відбувається в українському союзі баптистів. Ми зустрічалися на з'їзді українського братства у Сполучених Штатах з головою братства і пастор Валерій Антонюк повідомив, що не менше 70 відсотків віруючих з прифронтових територій виїхало. Тобто, 70 відсотків людей церкви втратили, це Харківська, Донецька, Луганська, Херсонська, Запорізька, Миколаївська області. На початку війни багато виїхали з Київської області. 450 молитовних будинків опинилися на окупованих територіях, 44 будинки зруйновані. Це тільки баптистських церков. Це колосальні втрати. Якщо порахувати, ми не бачимо такого, щоб ці втрати компенсувалися кількістю навернених людей. Але люди в розсіянні, і очікувати, що вони будуть збиратися як раніше – це невірно. Разом з тим, на прикладі Ірпінської Біблійної Церкви, бачимо, що склад тих людей, які відвідують церкву, оновився фактично повністю. Коли я зайшов, то я побачив лише кілька знайомих облич. Більшість – це нові люди, це ті, хто приходить або за душеопікунською допомогою, чи за продуктами, чи приводить дітей на різні заняття. І ми бачимо в тих місцях, де більш-менш спокійно, церкви наповнюються. Навіть на Донеччині, а я постійно на зв'язку з місцевими служителями, бачу, як церкви наповнюються. Ці люди приходять не просто по допомогу, вони приходять до Бога. Не знаємо, наскільки їх вистачить, наскільки це бажання бути в Церкві не тимчасове, не пов'язане з обставинами часу. Але оптимізм є.
Мій друг нещодавно охрестив шестеро людей в Мирнограді, в принципі, це менше, ніж зазвичай, але це нові люди, які ніколи не були в Церкві. Вся громада фактично розсіялася, але ці нові люди прийшли до Бога, прийшли до Церкви. І це зараз прифронтова територія. Багато це чи ні? Це небагато настільки, щоб сказати, що в нас немає кількісних втрат. І що церкви компенсували свою кількість. Але це достатньо для того, щоб зрозуміти, що Бог продовжує там діяти. Це достатньо багато, щоб ми зрозуміли, що нам є для кого служити. Навіть якщо одна людина навертається до Господа і приймає хрещення, це вже знак того, щоб Бог працює.
Нам слід з обережним християнським оптимізмом дивитися на динаміку церковного життя під час війни. Немає зараз великих вражаючих цифр, немає великих кількісних показників, які б здивували і надихнули до екзальтації чи запаморочення. Але є добрі знаки того, що Бог продовжує діяти і показує нам, що ми маємо робити: вірно продовжувати свідчити, спасати, ділитися, допомагати, прославляти Бога, бути вірними своїй місії. Дуже спокійно, обережно, без героїзму продовжувати робити свою справу, бо це зараз працює не стільки на кількість «наших», скільки в цілому на духовну історію, культуру і свідомість нашого народу. Тобто на те, як люди думають про Бога, і про церкву. І це дасть свій врожай, можливо вже після війни. Це дасть колосальний врожай, і відбудеться не тільки оновлення церков, але й зміна масової свідомості, пробудження і духовне відродження цілого народу. Буде зміна духовної культури, не просто церковної, а нашої суспільної, нашої думки про церкву, про її роль в суспільстві, про те, навіщо нам потрібен Бог, молитва, Святе Письмо. Війна повернула Бога в центр нашого життя, наших змагань, наших надій. Сьогодні наш Бог страждає з нашим народом. І це відкриває перед церквами неабиякі можливості. Сьогодні ближній – це не тільки окремий стражденний українець чи українка. Сьогодні ближній – це цілий народ. Якщо Церква буде ближче до стражденного Бога, буде вірною своєму покликанню, вона неодмінно стане ближче до свого народу. З іншого боку, якщо Церква пройде цей важкий час разом із народом, то в своїй жертовній посвяті й любові вона стане ближчою і до Бога. Так чи так, якщо Церква буде вірною Богу і своїй місії в умовах війни, то вона стане центром суспільного життя у повоєнний час.
Запитання – Максим Балаклицький
#опитування2022
