Розповідає Тарас Антошевський, шеф-редактор Релігійно-інформаційної служби України
За попередні півтора роки життя України, з початку російського вторгнення, українські протестанти проявили себе як громадяни, відповідальні за свою країну. Напевно, жодна з конфесій в Україні не зазнала таких позитивних змін, як протестанти, бо, наприклад, в українському православному житті відбулися зміни і далеко не у всьому позитивні.
Натомість серед українських протестантів зміни в більшості є все-таки позитивними і це стосується, зокрема, переосмислення свого місця в суспільстві, переосмислення власної відповідальності за суспільство.
Тут йдеться і про участь у захисті країни, та у службі для держави. Це є також і служіння військових капеланів, яких стає щоразу більше, і це вже професійні військові капелани, а не лише волонтери. І це насамперед є величезна соціальна робота, соціальне служіння, яке минулого року напевно відчувалося найбільше, ніж за всі роки такого служіння українських протестантів. Виразилася певна особливість – протестанти багато уваги приділяють допомозі людям, які стали біженцями чи вимушеними переселенцями, допомозі дітям, які також змушені були тікати, допомозі сім’ям, які втратили своїх захисників.
Незважаючи на свою, у відсотках, невелику кількість, українські протестанти показали наскільки багато вони можуть зробити корисного для суспільства. Я був учасником форуму християнських волонтерів у травні 2023 року в Чернівцях і побачив, яка кількість людей з різних регіонів України залучена до волонтерської діяльності. Як вже змінюється сам образ волонтера: від шаленої особи, яка хаотично виконує певну роботу, до організованої та планової діяльності, коли необхідно швидко реагувати, як це було на початку повномасштабного вторгнення та коли необхідно було рятувати людей з територій, які або вже окуповані, або які були на межі окупації. І власне саме українські протестанти в цьому випадку показали свою велику готовність.
Також важливо, що в Україну через різноманітні місії та фонди, приїхали діячі з різних країн і побачили що тут відбувається, тобто допомагаючи людям на місцях, також неслася інформація по світу про те, що насправді у нас є. І це була також поважна міжнародна місія.
Загалом, як на мене, власне переосмислення своєї ролі в суспільстві є дуже важливим для того, щоби згодом говорити про якісь інші підходи до розуміння, ким ми є. Що ми є також українцями, що ми є також патріотами, що наш патріотизм не на словах, а на ділі.
Відчувалося також, що значна частина протестантів, кого я знаю, які були російськомовними або розмовляли змішано, стали україномовними. Це також певною мірою свідомий вибір, свідома самоідентифікація.
І що дуже важливо, більшість цих речей робилося не по вказівці, як в середовищі, наприклад, Московського патріархату, що ми маємо пристосовуватися до нинішніх обставин. Ні! Тут це відчувалося на рівні позитивних, внутрішніх змін, тобто це переосмислення на особистому рівні. І мені дуже приємно було зокрема свідчити про те, що наше суспільство показало наскільки християнство може бути в ньому не якимось зовнішнім, не нашаруванням, яке десь там існує саме по собі, а яке власне діє через цих людей, вірян різних протестантських деномінацій, християнство виявляється в дії, в служінні чи в будь-якій іншій роботі. Це час віри в дії!
