Останнім часом спостерігається непідробна увага до історії Церкви, і до історії тих, чиє життя та діяльність раніше з різних причин не перебувала у фокусі дослідницького інтересу професійних істориків. Більше того, культивувалася думка, що історична праця має виглядати як величезний гранд-наратив, створений «солідним» істориком. І він у цій праці має описувати світові війни, відомих політиків та генералів, їх великі діяння, що змінювали хід історії. Простий народ, або як влучно висловився відомий історик – «мовчазна більшість», мало кого цікавив. Особливо якщо цей народ належав до невизнаних державою релігійних течій.
Але час змінює акценти, змушує переосмислювати та по-іншому дивитися на події минулого. Друга половина ХХ ст. стала свідком кількох методологічних поворотів в історичній науці, серед яких необхідно виділити «меморіальний». Сутність цього повороту полягає у тому, що з історики почали надавати перевагу і цікавитися не просто визначною історичною подією, але пам’яттю про минуле, що живе у свідомості окремої людини чи групи. Для пострадянських країн меморіальний поворот можна сприймати як показник демократичних змін у суспільстві, а також у якості реалізації унікальної можливості по задоволенню інтересу раніше пригноблених релігійних рухів у пошуку свого «коріння», коли реконструкція особистої історії стає колективною історією Церкви і слугує зміцненню релігійної ідентичності.
Представлена шановному читачеві невелика праця з історії Церкви значним чином належить жанру мемуарної літератури і базується на особливому типі історичних документів, яких називають джерелами особового походження. Зазначимо, що подібні роботи мають свою специфіку і вимагають нетривіального підходу. Адже мемуарист передає факти часто суб’єктивно, через специфічні «лінзи» власного досвіду та своїх емоцій. Проте, це є і сильною стороною подібної літератури. Адже особистий досвід автора, його власна картина світу, суб’єктивні оцінки, рефлексії, емоції – все це створює «інший погляд» на відомі події, перетворюючи історію на багатоголосся, даючи сучасному читачеві побачити багато дрібних граней великої церковної історії.
Робота присвячена столітній історії Трьохангельської вістки у Києві (1902-2022). Треба визнати, що висвітлення такого тривалого історичного періоду є надскладним завданням. Тим більше, для нефахівців-істориків. Проте авторському колективу вдалося добре впоратися із поставленою проблемою. У цьому сенсі хочемо звернути увагу на важливу особливість цієї праці – включення до збірки особистих історій та пережитих досвідів. Сухі історичні факти, переплітаючись із глибокими особистими переживаннями, надають вагу як самому трактату, так і наділяють приголомшливим смислом віру. Спробуємо лише пунктиром позначити основні проблеми, з якими змушені були стикатися християни майже протягом століття.
Ще з ХІХ століття в Російській імперії, частиною якої була і нинішня Україна, склалася особлива система державно-конфесійних відносин, у якій передбачалося чотири ієрархічні рівні. Домінуючий рівень специфічної конфесійної структури займала православна церква. На другій позиції розташовувалися так звані «визнані терпимі» віросповідання. До них належали католики, протестанти (лютерани та кальвіністи), іудеї, а також мусульмани та буддисти. На третій сходинці ієрархії стояли «терпимі невизнані», представлені переважно старообрядцями[1].
Але нижче за всіх, на четвертому ступені перебували «невизнані нетерпимі»[2], до яких зараховувалися, поряд із більш давніми хлистами і скопцями, і нові релігійні течії, зокрема і адвентисти, яких в офіційних документах нерідко називали суботниками[3].
Особливо погіршилося ставлення до «невизнаних нетерпимих» із 1830 р., коли Державною радою Російської імперії було затверджено низку заходів щодо «шкідливих сект» та суботників. За підозрою в «поширенні брехні» і виступах проти офіційної церкви винних піддавали суду і або віддавали на службу в Кавказький корпус, або «нездатних до служби і жінок» відправляли на заслання в Закавказькі провінції[4].
Зауважимо, що згадуваний у трактаті Т.В.Чипчар наш земляк Теофіл Арсентьєвіч Бабієнко (1850-1943) був засуджений саме за цим указом. Тоді Теофіл Бабієнко, будучи помічником місцевого православного священика і досліджуючи Писання, самостійно дійшов висновків, що спричинили розрив із православною церквою. На той час навколо Т. Бабієнка організувалася досить велика група «Братів, що досліджують Біблію», і виникла ідея будівництва церковного приміщення в Таращі. Вирішенням цього питання і зайнявся брат Теофіл. Проте дозволу на будівництво Молитовного будинку він у губернському місті Києві не отримав, навпаки, був заарештований та засланий відповідно до згаданого указу на Північний Кавказ із формулюванням «за поширення єресей»[5].
Слід зазначити, що подібна політика щодо віруючих тривала і після жовтневого перевороту 1917 року. Вже липні 1918 року П’ятий Всеросійський з’їзд рад прийняв першу радянську Конституцію, яка позбавляла права обирати і бути обраним до органів влади певному колу осіб. Тобто, ці люди ставали ніби поза суспільством з усіма негативними наслідками. У цю категорію, яку називали «лишенцями», насамперед потрапляли священнослужителі та активні члени церкви. Таких громадян, уражених у правах, налічувалося близько 20% населення Радянського Союзу.[6] Проте, ця величезна кількість позбавлених політичних і громадянських прав людей, здавалося, зовсім не бентежила владу. Підкреслимо, що саме «лишенці», за умов так званої «революційної законності», ставали першими жертвами «пролетарської пильності», а суди над ними вершилися швидко і без «дрібнобуржуазних коливань»[7]. Становище церкви ще більше погіршилося 1929 року, коли XIV Всеросійський з’їзд Рад, вилучив із четвертої статті Конституції положення про свободу релігійної та антирелігійної пропаганди і була затверджена постанова рішуче боротися з двома головними ворогами: «…з різноманітними церквами та релігіями…»[8]. Винятковій обструкції піддавалися церкви, що походили з країн так званого «капіталістичного табору». Ось як писали про адвентистів у 1930 році: «Збита ця нова релігія – Адвентисти Сьомого Дня по-американськи… У адвентистів гвіздком усієї системи обдурювання є проповідь «кінця світу»[9]. «…адвентистські ватажки займаються шкідництвом, шпигунством… …адвентистська ідеологія відіграє контрреволюційну роль»[10].
Складно навіть уявити, яким гонінням піддавалися ті, хто пов’язав себе з церквою. Особливо враховуючи той факт, на який вказує автор трактату, що в церкві на Подолі по вулиці Костянтинівській працював брат Давид Геде, «який раніше навчався у США в Адвентистській семінарії», а пізніше делегація місцевих адвентистів була представлена на сесії Генеральної Конференції у Вашингтоні (1909).
Але не тільки зв’язок із закордоном був причиною переслідування. У 1918 році було проголошення про створення комсомолу (РКСМ), єдиної дозволеної політичної організації молоді. Через цю структуру відбувалося ідейне виховання підростаючого покоління і реалізувалися основні політичні проекти. Також комсомол займав найбільш активну позицію у боротьбі із релігією. Зрозуміло, що молодь із віруючих сімей не вступала в цю антирелігійну організацію. Проте відсутність комсомольського квитка автоматично ставала непереборною перешкодою для молодих людей закінчити ВНЗ та здобути гарну освіту. Спроба жити дотримуючись Закону Божого, оберталася втратою праці та звинуваченням у дармоїдстві. Подібні звинувачення нерідко закінчувалося в’язницею. Під загрозою виявилися і віруючі сім’ї, оскільки існувала поширена практика позбавлення батьківських прав за виховання дітей у релігійному дусі. Подібна ситуація і ставлення до протестантських церков, з незначними змінами існували аж до розпаду Радянського Союзу в 1991 р. Однак важливо відзначити, що Церква зростала і розвивалася навіть у найжорстокіших умовах. Для багатьох Молитовний дім на Ямській, 70 ставав своєрідною оазою, де можна було відчути братню турботу, отримати духовну настанову, пастирську турботу, відчути себе потрібним.
Автори неодноразово підкреслюють, що жодні утиски не зупиняли розвиток Церкви. Навпаки, вона зростала і збільшувалася, а її гостинні двері завжди були відчинені для всіх. Тому і не дивно, що регулярно відбувалися водні хрещення. Щоправда, хрестити приходилося у більшості таємно, оскільки перше офіційно дозволене водне хрещення відбулося лише у травні 1979 р. Хочеться зауважити, що автор цих рядків також прийняв хрещення у цьому першому відкритому хрещенні і чудово пам’ятає особливу атмосферу щастя і єднання, про які згадує у даному трактаті Т. В. Чипчар.
Отже, церква зростала навіть за умов переслідувань і до початку 80-х років у місті Києві налічувалося понад п’ятсот членів церкви АСД. Але при цьому був лише один молитовний будинок, який навіть після часткової реконструкції і добудови балкону, не міг вмістити усіх бажаючих. Однак будівництво нового, більш місткого будинку, розпочалося лише після розпаду СРСР, коли церква здобула свободу у незалежній Україні.
Архітектура нового Молитовного будинку, за задумом зодчих, мала стати своєрідним ретранслятором основних доктрин церкви, проповідувати своїм зовнішнім виглядом. І це вдалося! Невипадково, стільки багато уваги у цій роботі приділено будівництву церковного будинку. Він побудований у популярному для протестантських церков неоготичному стилі. Зазначимо, що у церковному будівництві готика була символом наступності віровчення, пошуку Бога і світла[11], а також важливою складовою загальної євангелізації.
Нові стіни церкви побудовані з місцевої білої силікатної цегли. Вибір цього дешевого матеріалу обумовлювався не стільки спробою втілення певних ідей, як мізерним асортиментом будівельного на той час матеріалу.
Проте церковним архітекторам вдалося досить скромними засобами втілити значну програму. Звертає увагу, що тут присутнє те, що відомий вчений Е. Панофський назвав «візуальною логікою» і візуальною проповіддю. Авторський задум полягав у тому, щоб показати найважливіші догматичні основи церкви та взаємозв’язок Старого та Нового Завітів, що є важливим елементом теології АСД. Уважний глядач побачить у шпилі з хрестом, який знаходиться в оточенні чотирьох башт-пінаклів, вказівку на Христа та апостолів. Центральне вікно більшого розміру розділене хрестом на дві частини, які виконані у вигляді скрижалей Мойсея. Скрижалі на фасаді займають центральне місце, оскільки важливим догматичним підґрунтям церкви є повне дотримання Десяти заповідей, включно з дотриманням суботи. Над Декалогом також можна побачити дві літери грецького алфавіту «Α» і «Ω», які вказують, що Адвентисти сьомого дня вірують у Христа як Творця, що створив світ, але Він також є Суддею, який завершить земну історію.
Не менш важливу символіку несе зображення трьох ангелів з трубами, розташованих у розетці над центральним вікном. Нагадаємо, що догмат про Трьохангельську звістку є в адвентизмі одним з центральних і пов’язаний з пророцтвом 14 глави книги Одкровення, яка оповідає про трьох ангелів, що попереджають про події перед кінцем світу. Попутно зауважимо, що це пророцтво, по суті, і викликало рух адвентизму в Америці.
Задум видання історії Молитовного будинку виник ще в мирний час, коли не гриміли вибухи війни по усій Україні. 24 лютого 2022 року, день початку російської війни проти України, став чорною сторінкою в історії держави і днем, який поставив нові виклики перед Церквою: давати притулок, захист, лікувати і годувати. Цілком справедливо пастор Олександр Слобідський зазначає, що в умовах війни церква на Ямській стала «Сховищем для людей». Це було місце, де евакуйовані із різних територій могли отримати притулок, одяг, харчування, а могутнє цокольне приміщення слугувало як укриття під час повітряних тривог. Без надмірного пафосу можемо сказати, що Церква на Ямській стала для багатьох не лише притулком, але й острівцем відновлення психічної і духовної рівноваги. Зазначимо, що це саме ті завдання, які покладалися на церкву із самісінького початку її виникнення. Ямська 70 цілодобово відкривала і досі відкриває свої гостинні двері для тих, хто потребує допомоги. Різноманітна волонтерська робота по забезпеченню продуктами харчування, одягу, медикаментами, вивезенню постраждалих у більш безпечні райони, стала звичною для багатьох членів церкви. Думається, що ця сторінка діяльності Церкви потребує окремого дослідження, до якого варто повернутися.
Закінчуючи цю невелику післямову, хочеться ще раз відзначити важливість подібних літературно-історичних робіт, важливість передачі пам’яті, важливість передачі досвідів. Можливо, ця робота стане прикладом для інших членів церкви, яким є що розповісти. Тим більше, що сьогодні подібні роботи викликають інтерес тим, що розповідають не про звичне і закономірне, а про випадкове, індивідуальне, унікальне, що відбувається в житті так званих «маленьких» людей. Але маленькі історій мають властивість перетворюватися на гранд-наративи. Відомий сучасний історик дуже влучно зауважив, що сьогодні історична наука намагається відійти від спекулятивної історії «великих людей», а її героями стають «невидимі діячі історії – звичайні люди». Старання історика націлені на те, щоб почути інші голоси, що мешкають в саду[12]. Саме ці голоси повинні нагадувати про пройдений шлях і бути факелом для вибору правильної дороги тим, хто проходитиме цей шлях пізніше. А ми також додамо, що апостол Павло у посланні до Євреїв 13, 7 дуже добре розуміючи роль досвідів у формуванні Церкви, або як можна ще сказати у становленні релігійної ідентичності, дав важливе повеління: «Пам’ятайте наставників ваших, які проповідували вам слово Боже…».
Петро Котляров, доктор історичних наук, який прийняв водне хрещення у Першій київській громаді
Замовити книгу https://cutt.ly/mNnDFhG
1. Старообрядці не визнавали проведену у 1651-1660 роках реформу православної церкви.
2. Основы политики Российского государства в сфере свободы совести и вероисповедания (концепция) // Вопросы религии и религиоведения. Приложение к журналу «Государство, религия, церковь». М., 2009. Ч. 4, вып. 1. с. 183–184.
3. Дударёнок С. М., Сердюк М. Б. История протестантских церквей Приморского края (XIX-XX вв.). – Владивосток: Издательство Дальневосточного университета, 2014. – С.12 – 593 с.
4. Дмитрий Игоревич ФРОЛОВ. К вопросу о правовом положении духовных христиан молокан в Российской империи // Вестник Тамбовского университета. Серия: Гуманитарные науки. 2020. Т. 25, № 184
5. Жукалюк М. Крізь бурі, шторми, лихоліття. С. 42.
6. Книга памяти / Сост. и вступ. ст. В.М. Кириллова. Екатеринбург: УИФ “Наука”, 1994. – С. 24. -336 с
7. Книга памяти / Сост. и вступ. ст. В.М. Кириллова. Екатеринбург: УИФ “Наука”, 1994. – С. 24. -336 с
8. ХIV Всероссийский съезд Советов РСФСР. Бюллетень № 12. М., 1929. С. 24. Цит. по: Слезин А.А. — Антирелигиозное наступление советского государства в 1927 -1929 гг. // Социодинамика. – 2013. – № 5. – С. 125 – 189. https://nbpublish.com/library_read_article.php?id=615
9. Галактионов М. Классовый враг под сектантской личиной. – М.Л., 1930. – С. 21. – 46.с.
10. Галактионов М. Классовый враг под сектантской личиной. – М.Л., 1930. – С. 32.
11. Дюби Ж. Время соборов. Искусство и общество 980–1420 годов / пер. с фр. М.Ю. Рожновой, О.Е. Ивановой, коммент. Д.Э. Харитоновича. М., 2002. -С. 152.
12. Нові підходи до історіописання. Ред. Пітер Берк., Київ: Ніка-Центр, 2010. 367 с. – С. 9.
