Дружина пастора Василя Крестинича Оксана розповідає про те, які виклики принесла війна в їх життя, як Господь благословив їхнє служіння для українського народу.
Нашу сім’ю війна застала у Львові. Мені не спалося з третьої години ночі, і я чула, наче десь далеко йде буря і гримить грім… Під той гуркіт я заснула, а вже о 5 ранку в наші двері постукали і сказали: «Почалася війна, швидко збирайте свої речі і їдьте додому.»
До вечора ми нарешті добралися додому в Міжгір’я і одразу постало питання топлива, продуктів – на той час стояли величезні черги біля заправок, а магазини були вже повністю порожні. Ми особисто не мали великих запасів, і як всі, сподівалися що за 2-3 тижні все закінчиться… Але забігаючи наперед, скажу, що в нашій сім’ї, скільки б людей ми не годували – а їх було дуже багато, завжди всього вистачало. Це було диво на моїх очах, яке продовжується і сьогодні. Слава Богу за все!
Наш старший син на той час перебував у Миколаєві, і у четвер вранці він з друзями виїхав на Міжгірщину. Як він добирався в той перший день війни – це окрема історія, але дякувати Богу, він і його друзі добралися до безпечного місця.
Ми звершували пасторське служіння протягом 15 років у Південному регіоні, і у нас залишилось там багато друзів, братів сестер. І коли нам почали дзвонити з Миколаєва, Херсона, чи зможемо їх прийняти – ми, звісно, всіх запрошували до себе. Для всіх разом з братами нашої громади готували місце – щоб люди могли відпочити і перебути ці важкі часи. Таким чином вже в суботу вночі до нас приїхали 27 чоловік, з яких 22 дитини. Це були переважно сім’ї з прийомними дітьми. Залишивши дітей у нас – їхні батьки повернулися за іншими, хто не мав можливості самостійно виїхати. Через кілька днів нам подзвонили, що до нас їде ще 80 чоловік, і це число щоразу тільки збільшувалось…
Невеличка адвентистська громада в с. Торунь, що в Міжгірському районі на Закарпатті, робила, і робить все можливе, щоб надати прихисток для знедолених, але ми також розуміли, що багато ми не можемо, тому почали шукати різні можливості, як допомагати цьому нескінченному потоку людей, які тікали від війни. Мій чоловік долучився до евакуації жінок та дітей з небезпечних областей, і ті дні були по особливому тривожні для нашої сім’ї.
Ми багато думали, як ми, як громада віруючих людей, які мають певні переконання, можемо бути корисними для своєї країни. Тоді брати вирішили об’єднатися та зареєструвати благодійний фонд «Подати Руку», через який ми сьогодні «подаємо руку» переселенцям, людям які опинилися в тяжких обставинах як внаслідок війни, так і з інших причин. Організовуємо доставку гуманітарної допомоги, зокрема на Південь України, так як нам по особливому близький цей регіон, та інші області. Надаємо підтримку Збройним Силам України.
Особливою духовною та психологічною підтримкою під час війни для багатьох є молитовний онлайн-марафон «В новий день з Богом» який ми з чоловіком проводимо кожного ранку о 7 годині, і вже більше 730 днів ми разом в читанні Божого Слова і молитві за мир і захист об’єднуємося з сотнями українців майже з цілого світу.
Коли ми їздили з гуманітарною допомогою в м. Миколаїв – дуже приємною несподіванкою було для нас, що майже на кожному блокпосту мого чоловіка Василя Крестинича впізнавали бійці, які радісно його вітали, та дякували за молитви. До сліз зворушувало їхнє прохання: «Пастор Василь, продовжуйте молитися, ми дуже потребуємо цього». Ми отримуємо листи з фронту від воїнів, які по можливості доєднуються до нашої ранкової молитви, і маємо свідчення, як Бог оберігає їх.
Війна продовжується – і ми продовжуємо по мірі наших маленьких можливостей служити і віримо, що Бог подарує Україні Перемогу.
Оксана Крестинич
#опитування2022
