Керівник Південної конференції адвентистської церкви (Миколаївська, Одеська, Херсонська області, об’єднує 76 громад) Дмитро Поправкін розповідає про церковне служіння в південних регіонах.
Ви керуєте Південною конференцією з 2021 року, тож можете порівняти часи до початку війни і зараз. Чи змінилася специфіка служіння на півдні України з початком повномасштабного вторгнення Росії?
Служіння стало багатогранним.
Зараз це велике навантаження у зв’язку з тим, що у людей з’явилося багато невирішених питань, пов’язаних із першочерговими потребами. Це безпека, харчування, проживання, подолання загроз. Тому служіння змінилося, довелося звертати увагу на різні сторони життя, яких у мирний час ми, зазвичай, не торкалися. Питання евакуації та поширення гуманітарної допомоги, коли потрібно приймати рішення швидко, реагувати на ситуацію, яка постійно змінюється. Зараз це постійні навантаження, кожен відрізок часу телефонні дзвінки, несподівані питання різних напрямків. Все це тягне за собою певну втому та загнаність, якщо так можна сказати.
Чи змінилося ставлення людей до Бога, до церкви?
Безперечно, я би так сказав: час великої потреби в суспільстві – це час великого служіння в церкві. Тому що там, де є потреба, там є необхідність служіння членів церкви для своїх ближніх. Я вважаю, що як віряни, так і ті, хто не належать до церкви, потягнулися до Бога, шукаючи безпеки, допомоги, порятунку. Люди стали більше молитися, звертатися до Господа, шукати допомоги в церкві. Віряни почали більш цінувати церковні зібрання. Тому вважаю, що загострилася спрага до слухання Слова Божого, спрага пошуку захисту в Бозі. І це видно з того, як відвідують богослужіння щосуботи.
Яким чином церква відповіла на нові виклики?
Коли виникла загроза, пов’язана з війною, окупацією, з Південної конференції виїхало майже 75% членів громад. В основному, це молодь, люди середнього віку, а також ті, хто має дітей. Тому в наших громадах, якщо брати прифронтову територію, Миколаївську область та Херсон, залишилося приблизно 25%, або 30% членів церкви. Є громади, де переважно люди похилого віку, вони залишилися на місці. Велики громади, які звершували потужне служіння у мирний час, неабияк спорожніли. Але попри малу кількість членів церкви, громади почали допомагати у питаннях евакуації, гуманітарної допомоги, медикаментах, надавати духовну підтримку, і нові відвідувачі почали приходити до церкви. На сьогодні в деяких громадах залишилося 15-20 членів церкви, але приходить від 30 до 100 відвідувачів. І вони приєднуються в цьому служінні й так само, на рівні з членами церкви, служать своїм друзям, допомагаючи доставляти гуманітарну допомогу, та в інших потребах, забезпеченні одягом й таке інше. Тож церква, навіть в умовах невеликої кількості членів громад, відреагувала на потреби своїх ближніх, і люди почали відвідувати богослужіння.
Чи багато з тих, хто почав регулярно відвідувати богослужіння, приймали хрещення та доєдналися до церкви?
Звичайно, ті, хто почав приходити до церкви, особливо, хто був залучений у соціальне служіння, швидше увійшли до церковної сім’ї й, після вивчення біблійних уроків, присвятили своє життя Господу через водне хрещення. Але, в цілому, багато тих, хто ще відвідує, розбирається, слухає, вивчає біблійні уроки. Вони ще потребують певного часу, щоб прийняти остаточне рішення йти за Спасителем, – таких більшість.
Мені здається, в наш час, коли існує велика кількість ЗМІ та соціальних мереж, з різними джерелами знань, людям, напевно, не так легко швидко прийняти рішення піти за істиною, яка відкрилася їм під час проходження уроків з вивчення Біблії. І напевно на півдні, де, здається, суспільство було більш атеїстичне, треба більше часу, щоб прийняти рішення піти за Господом. Якост пастор розповідав, як йому сказав один з відвідувачів церкви: «Протягом життя я бачив дуже багато спільнот. Найчастіше вони переслідують якісь свої цілі. Коли ти туди потрапляєш, то буває так, що тебе використовують і ти обманюєшся. Тому я не поспішаю ставати членом церкви, бо поки придивляюся: чи насправді люди тут інші». Тому, це також певний виклик для церкви сьогодні, принаймні, на нашій території, залишатися вірними Господу, показувати оточуючим Його характер у взаєминах, прийнятті людей, щоб вони, зігрівшись турботою, любов’ю Бога, могли повірити й прийняти рішення слідувати за Ним.
Ми не можемо не торкнутися того, що Миколаїв довгий час перебував на передовій воєнних дій, вся Херсонська область була під окупацією. Як в цих обставинах церква допомагає людям?
Коли перші місяці ми вивозили людей у безпечні райони, стикалися з тим, що Миколаївська область була частково, не можна сказати окупована, але були присутні війська окупантів місцями в якихось посадках, селищах, і так далі. І коли нам доводилося евакуювати, був день, коли ми зібрали 53 людини, щоб вивезти з Миколаєва. Ми вже зібралися їхати, і нам повідомляють, що там, куди ви хочете везти людей, дорога прострілюється ворожими військами. Я почав думати, що робити, як перевозити, адже це завжди пов’язане із почуттям відповідальності. Ти не просто речі везеш, а тих, хто тобі довірив себе і свої сім’ї. Батьки довірили дітей, чоловіки – своїх дружин і дітей. І ось, що робити, залишатися, відкладати поїздку? Вже всі зібралися, і ніби немає вже можливісті перенести від’їзд. І в цей момент треба ухвалити рішення, щоб воно було правильним.
Ми прийняли рішення їхати в об’їзд і переживали, що нам зараз хтось зустрінеться, чи ще щось. Але ми їхали з Божою допомогою, і не зустріли жодної небезпеки.
Також був день, коли мені потрібно було їхати до селища, брати участь у похоронному служінні. Я теж шукав дорогу, щоб дістатися цього селища, питав хлопців, які мають друзів-військових.
Кажу: дізнайтеся, як там? Відповідають: «Як ти збираєшся їхати? Ця дорога прострілюється». Кажу: «Дізнайся, як навколо їхати». І відповідають, що теж дуже небезпечно, бо в одній посадці наші хлопці, в іншій посадці вже ворожі війська. І тоді треба було ухвалити рішення. Що робити, їхати, чи не їхати? Якщо їхати, то як? І звичайно, ти молишся і кажеш: «Господи, ось я збираюся їхати». Про всяк випадок, даєш ключі від квартири друзям, якщо щось трапиться, щоб вони могли зайти в квартиру. І подумки прощаєшся з близькими, рідними, та просиш Божого благословення. Вночі ти не спиш, бо в голові крутяться різні історії, що робити, якщо тобі зустрінеться танк, БТР або почнуть стріляти. І коли вже це все пережив, молишся та їдеш. Ситуація в той момент навколо Миколаєва змінювалася щодня. Сьогодні є небезпека, завтра – ні, або завтра немає, а післязавтра – є. І коли треба було їхати, я їхав і не зустрічав ніяких небезпек.Тому розумію, що за всім цим стояла Божа рука, яка влаштовувала шлях, змінювала ситуацію й оберігала в дорозі.
Такі історії були не лише зі мною, а й з нашими пасторами, коли були обстріли у місті.
Був ранок, я мав їхати до церкви, і коли виїжджав зі двору, вирішив, що поїду вздовж річки. Але перед тим, як виїжджати, я повинен був повернути вліво, і мені спало на думку: «Давай праворуч, так швидше приїдеш, а там потім перед церквою звернеш і проїдеш вздовж річки». Під’їжджаю до того місця, де планував повертати до річки і почув якийсь хлопок. Подумав, можливо, у мене багажник не зачинено. І це мене відвернуло, і я проїхав перехрестя, так і не повернувши до річки. І вже повертаючи до церкви з іншого боку, почув ще потужніші вибухи, і побачив, як люди, які прийшли за гуманітарною допомогою у великій кількості вже розбіглися. Виявляється, в той час, коли я чув усі ці хлопки та вибухи, які не міг розпізнати за шумом, то були ворожі прильоти. Тому в той день, я розумію, що двічі хотів їхати вздовж річки і якраз це були ті моменти, коли був обстріл, і я міг би опинитися як раз у місті руйнувань. Але Бог в останні секунди повертав кермо, звертав увагу на щось інше, щоб я не звернув у бік, куди заздалегідь планував.
Також, одного разу наш пастор планував їхати до церкви, але прокинувшись, відчув якесь нездужання і вирішив залишитися вдома. І якраз в той час, коли він мав їхати, на тій частині шляху були вибухи від залпового вогню, і він каже: «Це Бог мене врятував, бо зазвичай у цей час я вже їду до церкви». Це те, що ми знаємо, як Бог оберігає. А скільки ми ще не знаємо, коли Він зберігав життя!
Також пам’ятаю випадок, коли довелося евакуювати мешканців міста, і запитую сусідку, що живе біля церкви, у неї двоє діток: «Ну як ви, їдете?». Вона: «Ой, не знаю, навіть не знаю, як бути».
Кажу: «Завтра автобус о другій годині. Якщо що, ви готуйтеся». А вона все ніяк не може визначитися, чи їхати їй, чи залишатися.
За тиждень до цього ми з нею розмовляли, що треба їхати, і потім вийшло так, що автобус мав вирушити з іншого місця, але їде до нашої церкви. І коли я про це дізнався, зателефонував цій жінці, і вже достатньо, як це називається, директивним тоном, сказав: «Ви виїжджаєте через дві години! Автобус приїде прямо до вашого будинку». І після цих слів вона вирішила їхати. Через місяць вона зателефонувала, дякувала. Тож в усьому цьому я бачу руку Божу, тому що Бог дає мудрості, Він дає захист, Він веде і підказує, як, до кого та коли потрібно звернутися.
Я чула про випадок, коли до співробітниці офісу Південної конференції прямо у двір прилетів снаряд.
Так, це було ще на початку, коли були перші обстріли. Цей випадок трапився в домі технічної секретарки офісу конференції. Вона прийшла додому і виявила, що забула свої окуляри у сусідів, також членів адвентистської церкви, які мешкають за 150 метрів, якщо йти прямо через городи, а взагалі трохи більше, якщо йти по дорозі. Оскільки потрібно було працювати на комп’ютері, вона вирушила за цими окулярами. І коли вона туди прийшла, почався обстріл, і біля її власного будинку впав снаряд. Він впав поруч із собачою будкою, десь за п’ять метрів від будинку, та не розірвався. Загалом, окрім переляку собаки, ніхто не постраждав. Таким чином, Бог поклав їй на серце в цей момент піти з дому, хоча могла сказати: «Якось розберуся без окулярів». По милості Божій снаряд не завдав шкоди ані її будинку, ані життю, і це також Боже керівництво.
Чи постраждали молитовні будинки за час обстрілів Миколаєва?
Є випадки, коли у Миколаєві ракета вибухнула за 70 метрів від будинку молитви, навпроти школи, в якої вилетіли всі вікна. В будинку молитви трохи тріснула стеля, розбилося декілька вікон, на дверях вирвало замки, і підшивка даху зовні теж постраждала. Стіни, в принципі, залишилися цілими, було небагато уламків. Швиденько прибрали, і цього дня, навіть, змогли роздати гуманітарну допомогу.
Також у Вознесенську, коли ракета потрапила в п’ятиповерхівку, це було приблизно 150 метрів від нашої церкви. На превеликий жаль, постраждали мешканці цієї п’ятиповерхівки. Щодо молитовного будинку, по перестінках усередині приміщення пішли тріщини, та трохи підірвало стелю.
У Новому Бузі теж щось вибухнуло неподалік молитовного будинку, і вибило вікно, пошкодило трохи фасад, і трохи стіни. Ось такі ситуації, в основному, були пошкоджені вікна і обшивка.
Чи відбуваються під час війни в Миколаєві богослужіння?
Щосуботи сердечно запрошуємо всіх, прославляємо Бога, служимо, говоримо про надію в Ісусі Христі. Іноді це супроводжується обстрілами міста, іноді сиренами, як у всіх інших містах, але люди приходять на богослужіння.
Довгий час ночами місто обстрілювали, майже щоночі, звісно, це неприємно. Останнім часом потрапляли у багатоповерхівки. Мешканців міста це бентежить, лякає, але вони залишаються вдома в очікуванні того, що все буде, з Божою допомогою, добре.
Яка ситуація з водою, та взагалі, гуманітарні обставини?
Десь з кінця березня, якщо не помиляюся, було перебито водопровід питної води, і приблизно місяць місто було без води. Одеса допомагала, привозила. У когось свердловини давали воду. Всюди, де могли, воду розвозили. Перший місяць було нелегко, не було навіть технічної води, тож усі з баклажками шукали, хто де знайде. Найскладніше довелося самотнім, та тим, хто хворіє. Але зрештою нам під’єднали воду, взяли з річки. Єдиний нюанс, що річка добре контактує з Чорноморським лиманом, тому залежно від течії вода може бути солоною. Тож з крана у нас тече солона вода, настільки солона і якась іржаво-каламутна, що щоб ти не протирав, залишає білий наліт. І чомусь іржа з’являється на нержавіючій сталі, може через якісь домішки в ній. Тому цю воду ми використовуємо для технічних цілей, а питну видобуваємо хто де може. Хтось у магазин іде, хтось у друзів, у свердловинах, комусь завозять. Поки що місто без постійного джерела питної води. Тому в деяких наших будинках молитви за проєктом однієї християнської організації було зроблено свердловини питної води на глибині приблизно 60 метрів, та для очищення були встановлені зворотні осмос-фільтри. Тепер багато людей приходять, хто мешкає недалеко, або, навіть, здалеку, набирати воду. Протягом дня споживають близько 20 кубів, за місяць це приблизно 600 кубів. Поки з водою у нас така ситуація, сподіваємося, що буде краще.
Тепер торкнемося болючого питання Херсона, як церква там виживала протягом окупації?
З Херсона багато членів церкви встигли виїхати, поки це було можливе. Ті, хто залишилися, зайняли активну позицію щодо закупівлі харчових продуктів та роздачі нужденним людям. Для цього, поки була можливість, ми надсилали спонсорські кошти. Потім з’явилася інші варіанти, коли громади брали кошти, щоб закуповувати продукти і роздавати нужденним.
Також, за час окупації, богослужіння стали відвідувати нові люди: уважно слухають, деякі навіть вивчають додатково біблійні уроки, тож є інтерес до Слова Божого та до церкви.
Важливим фактором є гуманітарна допомога, Все залежить від того, чи є на місці пастор і як регулярно відбувається її роздача. Гуманітарна допомога є важливим компонентом в отриманні людської підтримки, бо багато людей втратили роботу, і це велика допомога для них.
Херсонська область живе, громади функціонують, більшою мірою це місто Херсон, Нова Каховка, Каховка. Інші громади трохи далеко, тому не можуть займатися постійними гуманітарними питаннями. Під час окупації у Херсонській області залишилася одна пасторська сім’я, яка активно здійснювала, та продовжує здійснювати церковне служіння. Ми за них постійно молимося, щоб Бог захищав, зберігав та дарував їм сили це все перенести, та продовжити організацію служіння. В Херсоні бачимо інтерес людей до Біблії до Божого Слова, до церкви, але він трохи обмежений можливостями.
Відразу після деокупації міста, ми доставили в три херсонські громади 675 продуктових наборів, 120 ліхтариків з акумулятором та сонячною батареєю, предмети гігієни та ліки. Зараз кожну суботу приїжджаємо, щоб проводити богослужіння та регулярно доставляємо допомогу.
Яким чином у цих умовах церква може продовжувати свою місію? Які особливості, які виклики?
Вважаю, що Євангеліє має перетинатися з потребами людини. Без цього вістка Євангелія не цікавить секулярне суспільство. Тому коли ми, як церква, відповідаємо на потреби людей, то вони виявляють інтерес до того, хто їм допоміг,і далі вони знайомляться із Христом.
Сьогодні дуже багато людей бажають розібратися у питаннях біблійної істини. Соціальне служіння допомагає нам з ними познайомитись, а духовне служіння допомагає знайти надію, мир і впевненість у Господі. Тому сьогодні акцент сфокусуваний саме на тому, щоб нести вістку Євангелія через задоволення звичайних людських першочергових потреб – у безпеці, житлі та харчуванні. І в цьому церква має перевагу, бо має не лише фізичний хліб, а й духовний. Деякі приходять до церкви заради інтересу, запитують, беруть книги, читають, відвідують богослужіння. Тому саме такий акцент, через задоволення потреб. Цим прославляється Господь і Євангеліє, яке перетинається з потребами суспільства, досягає людського серця.
Запитання: Наталія Ластюк, Валентин Загреба
