Розповідає Даніель Теку, колишній консул Румунії у Уругваї, президент Федерації асоціації румунів в Європі, адвентист.
Я народився й виріс у селі Кринджень у повіті Телеорман на півдні Румунії. Закінчив два факультети: міжнародних економічних відносин та державного управління. Крім того написав дві магістерські роботи. Одна з комунікацій, інша — з адміністративного управління. Також маю ще декілька місяців, щоб завершити докторську дисертацію з міжнародного антикризового менеджменту.
Як давно Ви працюєте на дипломатичному полі?
З 2008 року мене обрали президентом FADERE (Федерації асоціації румунів в Європі). У 2018 році я був консулом Румунії в Уругваї. Я був в Іспанії кілька місяців і чекаю нового призначення. Також знову активізував діяльність як президент FADERE.
Розкажіть про ваш шлях до Бога та церкви.
Я народився в родині адвентистів. Мої батьки були активними у церковній діяльності, а також посилено займалися благодійністю. Було кілька бідних сімей, якими вони опікувалися. Батьки намагалися прищепити мені дух благодійності. Я пам’ятаю, як щоп’ятниці тато посилав мене до кількох бідних сімей, щоб принести їм буханець хліба, яблуко та дві маленькі мисочки з їжею.
Яке значення для вас мають стосунки з Богом і церква?
Стосунки з Богом є найважливішими. Я вірю, що Бог довірив нам місію любити людей, любити тих, хто поруч. Часто ми плутаємо цю місію, і починаємо розповідати людям про наші доктрини, які відрізняють нас від них. Ми думаємо, що таким чином приводимо їх до Христа. Але вони потребують іншого — нашої прихильності. Коли оточуючі бачать, що їх люблять і що те, що з ними відбувається, має значення для нас, тоді вони зацікавляться нашим Богом, який змінив наші серця і зробив нас такими чутливими. Я адвентист, і я беру участь у діяльності церкви, але я не переймаюся тим, щоб зробити людей адвентистами. Зміна серця є відповідальністю Святого Духа. Наша місія — лише любити їх.
Які обовʼязки виконуєте в церкві?
Я мав служіння в різних церковних відділах. Наразі є пресвітером. Зараз часто в громадах є наступна ситуація: група людей керує або служить, а інші слухають. Тобто така собі “ресторанна церква”, де одні готують та подають їжу, а інші сидять за столами та споживають. Після чого висловлюють свою думку, чи було смачно.
На мою думку церква — це вулик. Кожний має свою функцію, кожен має чітко визначені обов’язки та кожен працює. Панують гармонія і душевне задоволення. Мені подобаються громади, де всі члени беруть активну участь у діяльності.
Як війна в Україні змінила ваші стосунки з Богом?
Мені прикро, що ви, українці, переживаєте подібне. Я брав участь у гуманітарних проєктах у країнах, де ведуться війни, але у вас все інакше. Ви наші сусіди, ви нам як брати. Абсолютно несправедливо проходити через щось подібне. Наше румунське серце плаче разом із вами. Ми знаємо ваші історії, ми знаємо ваш біль, і робимо все можливе, щоб бути поруч з вами. Для мене те, що відбувається в Україні — це можливість. Легко говорити про Бога, легко говорити про любов, але важче показати це на ділі, коли є можливість. Для мене Україна була іспитом. Наче Бог сказав: “теоретично це добре, але давайте подивимося на практиці, що ви робите”.
Чи зачепили бойові дії вас особисто?
Одразу після початку війни я приїхав до Румунії з іспанською неурядовою організацією Olvidados. На початку я привіз сім гуманітарних вантажів. Там була їжа, медикаменти, одяг. Я приїжджав із допомогою в Чернівці. Ми розвантажували все в офісі церкви, а пастори з багатьох регіонів України відвозили її в складні райони. Я бачив, що є багато громадських організацій і церков, які доставляють допомогу лише в прикордонні міста, але є багато територій, куди допомога не доходить. Ми провели аналіз і вирішили ризикнути — поїхати в зони конфлікту.
Я був у Бучі, Харкові, Києві, Миколаєві, Одесі та багатьох інших містах. Ми усвідомлювали, що йдемо на певний ризик. Я бачив багато: від будівель, зруйнованих російськими ракетами, до російських солдатів, перетворених на попіл.
У якийсь момент я був у Харкові. Керівник місцевого департаменту охорони здоров’я запропонував надати нам супровід і попросив відвезти допомогу та ліки в одне зі звільнених від росіян сіл. Я був там. Мало було людей, яким вистачило сміливості повернутися додому. Після того, як ми роздали допомогу, вони змушені були виїхати до Харкова, тому що було чутно багато вибухів і стрілянини. У другій половині того ж дня нас запросили в село, звільнене кілька годин тому. Ми поїхали туди, і поки намагалися записати відео про катастрофу в цьому селі, потрапили під обстріл російськими ракетами. Перший снаряд впав за пʼятдесят метрів від нас. Це було жахливо. Пекельний шум. Кілька хвилин ми нічого не чули, відразу впали на землю. Двоє моїх колег впали на купу бетону і отримали переломи ніг. Болісний досвід, якого я нікому не бажаю. Однак це було чудо. Мої колеги, які не є адвентистами, визнали, що нас захистила рука Божа. Кілька метрів ліворуч, і вибух знищив би нас.
Зараз в Румунії багато українців. Яку допомогу вони там отримують?
З початку війни багато людей, церков, громадських організацій мобілізувалися, щоб допомогти біженцям з України. Румуни не дуже багаті. Їх не порівняти з німцями, ні з італійцями, ні з іншими народами. Незважаючи на це, вони розкрили обійми українцям і продовжуватимуть це робити до кінця війни. Я можу сказати, що ця війна назавжди пов’язала нас, румунів, із вами, українцями. Я закликаю українців, які живуть у зонах бойових дій, приїжджати до Румунії. Румуни приймуть їх і ставитимуться по-людськи.
Як війна в Україні змінила діяльність церкви в Румунії?
Ми щодня ходимо до церкви, вчимося, і це дуже добре в теорії, ми проводимо дебати, вивчаємо тексти. Але війна в Україні стала практичним іспитом для адвентистів у Румунії. Екзамен, який, на мою думку, церква в Румунії склала на хорошу оцінку.
Молитовні будинки відчинили свої двері. А багатьох були створені спеціальні кімнати, де могли спати біженці. Були організовані їдальні, а там, де це було неможливо, люди розвозили біженців додому.
Українці також почали брати участь у релігійних програмах. Прикрасили служіння музикою, визнаємо музичні здібності членів церкви адвентистів в Україні, віршами, досвідами — це принесло подих прекрасного життя в громади в Румунії. Я вважаю, що прихід українців до адвентистських церков Румунії був благословенням.
Які маєте плани у церковній та дипломатичній сфері?
Щодо моєї дипломатичної діяльності — чекаю нової місії. Швидше за все, десь у Південній Америці. З церковної точки зору я перебуваю в розпорядженні Бога. Я вірю, що у Бога є план для кожного. Генеральний план із місією на все життя та багато менших планів із обмеженим терміном дії. Важливо те, що ми хочемо бути доступними для Бога. Давайте щоразу відчувати його заклик і скажімо «так». Наразi займаюся кількома проєктами. Один із них пов’язаний з онкохворими людьми в Україні. Я зрозумів, що є багато людей з України, які хворіють на рак. Тому разом із міжнародною неурядовою організацією ми возимо онкохворих з України на лікування до Європи.
В Україні і для України є чим зайнятися. Ми й надалі будемо з вами і нехай Бог допоможе вам якнайшвидше закінчити цю війну. А потім дозволить нам відвідувати одне одного в нормальних умовах. Храни Боже український народ.
Запитання – Інна Сокольська
