Степан[1] проживає у Львові.
Історія його знайомства з Богом сталася, коли він перебував у в’язниці у «буремні 90-ті»…
Риторично ви припускаєте, що стали віруючим завдяки маминим молитвам? Тож ви знали та чули про Бога з самого дитинства?
Звісно знав, хоча моє розуміння Бога було тоді у досить спотвореному ракурсі.
Я виріс в інтелігентній сім’ї. Мама була заслуженим вчителем, а батько — чи не найвпливовішим начальником в нашому маленькому місті, що у Львівській області.
Загалом, в нашій сім’ї про релігію чомусь не говорилося позитивно, мабуть, тому що часи були такими…
Батько мав велику бібліотеку та прищеплював мені любов до книжок, котрі я у великій кількості та із захопленням читав. Серед них була й популярна тоді товстенька ««Библия» для верующих и не верующих», в котрій критично та аргументовано-раціонально ставився під сумнів чи не кожен абзац зі справжньої Біблії, а так звані «аргументи» подавалися з іронією, запевняючи читача у фальшивості та шкідливості Слова Божого. Ось цю книгу я й прочитав від початку до кінця.
Проте мама, після мого народження, підпільно хрестила мене в селі в непопулярній на той час греко-католицькій церкві. Ця церква тоді, як і багато інших в радянські часи, була підпільною.
Батьки моєї мами повернулися з Сибіру, де кожен з них по десять років відсиділи за те, що у їхній стайні під підлогою, на якій стояла худоба, бандерівці організували свою «криївку»[2], і хтось із сусідів доповів про це радянській владі.
В ті часи небезпечно було відкрито виявляти свої релігійні переконання чи аполітичні погляди.
Батько виховував мене дуже строго, був навіть жорстокий, часто бив. Причиною того стала моя рання пристрасть до, так званої, «вуличної романтики», де популярними були карти, сигарети, дрібне хуліганство та спиртне. Тому я тікав з дому вже з десяти років…
Рано почав палити цигарки та заглядатися на дівчат, оскільки моїми товаришами були хлопці з вулиці далеко не зразкової комсомольської поведінки. Тому, бувало, приходилося й постояти на колінах пару годин на битій цеглі у кутку в підвалі… Але й це не допомагало.
Батько вирішив віддати мене до музичної школи, яку я, потрібно сказати, так і не закінчив… Далі, в якості виховання, були у моєму житті в ті роки різні конструкторські гуртки, залучення до простої, але досить виснажливої фізичної праці. Так, наприклад, на канікулах я збивав з дощок ящики для яблук по декілька десятків в день. Потрібно зазначити, що батько пильно слідкував, щоб я був увесь день корисно зайнятий… Періодично він брав мене на полювання, вчив стріляти, — через це я був одним з найкращих стрільців в армії, — навчав рукопашному бою, бо й сам служив у військах спеціального призначення.
Щоб мати якусь популярну й таку бажану тоді для хлопця річ, як магнітофон чи велосипед, я мусив «заробити» це, наприклад, гарними оцінками. А згодом і дружити я міг лише з тими, хто добре навчався у школі. Для цього батько перевіряв щоденники моїх товаришів, які вони повинні були показати йому, якщо хотіли дружити зі мною.
Моєю розрадою та дійсно великим бажанням в ті часи стало читання книжок. В досить ранньому віці я перечитав усю класику: Драйзер, Дюма, Сервантес та всіх, яких можна було знайти в бібліотеці.
Релігія в нашій сім’ї була не висміювана, але скоріше, за радянським наративом, «опієм для народу» як проголошував «великий Ленін».
У школі за мої лідерські якості та гарні показники в навчанні, — а ще завдяки посаді завуча, яку обіймала моя мама, — я навіть був обраний секретарем комсомольської організації, що ніяк не заважало мені бути одним із найголовніших забіяк нашого невеликого районного містечка.
Звісно, я брав участь в бійках тільки «відстоюючи справедливість», часто заступався за друзів і дівчат — це було популярним тоді.
Вже тоді, гадаю, мене «кликали могила», оскільки я був холоднокровним, мовчазним, проте часто повторював: «Якщо щось, то — могила»…
Досить часто я та мої товариші були пов’язані з якимись бійками на дискотеках. Ми завжди так і ходили — групою. Та кидали виклик іншій групі з великою кількістю людей. Зазвичай це була молодь із сусідніх сіл. Тому досвід вуличних бійок у мене був чималий. Та й штахет із парканів ми завжди виламували дуже багато, піклуючись про те, щоб бійка була більш ефективною та видовищною. Тому паркани поблизу Будинку культури були завжди з новеньких штахет.
Не дивно, що одружився я у 18 років, оскільки дуже кортіло бути самостійним та вирватися з-під батьківської опіки. А коли мені було 19 років та я був у армії, народилася донька.
Служив я у Німеччині. Це сталося завдяки впливу батька, — він попросив про це знайомих, і мене не забрали до Афганістану, куди в той час часто відправлялися хлопці з невеликих районів, на зразок нашого.
В армії я працював на бронетанковому заводі, де ремонтував техніку. Там і навчився їздити на різноманітній бронетехніці.
В армії я пройшов «всю страшну школу життя» — дідівщину, але витримав. Записався до секції по боксу, любив бігати на довгі дистанції, а у вільний час не вилазив зі спортивного майданчика.
За іронією долі мене знову обрали секретарем ВЛКСМ[3] та кандидатом до КПРС[4]. Тоді я сам собі понаписував і відмінні партійні характеристики, оскільки вони були невідмінною складовою, щоб вирватися у підрозділ найкрутішої школи прапорщиків та залишитися в армії вже по контракту.
В армії своя стихія. Там я навчився грати на гітарі, вперше став почуватися дорослим, старшиною, відповідальним за сотню своїх «жовторотих». Там я вивчив німецьку мову та навчився уникати гарнізонного патруля на дискотеках в нічних закритих клубах. В той час я вперше зрозумів, що вірність своїй дружині — поняття дуже відносне, принаймні для мене. Там я «по-справжньому» почав писати вірші, часом сидячи на колесі рідного БТРа (бронетранспортера). Вечорниці з гітарами у вихідний, дівчата із захопленими очима, німецький «Smirnoff»… Одним словом — бажана воєнна стихія.
Що ж трапилося, що закінчилося ваше спокійне життя?
Коли виводили наші війська із Німеччини до Союзу, додому я повертався з різноманітними «цінностями». А ще купив там у німця «Жигулі». На той час мати у 25 років автівку було насправді круто.
Шуміли дев’яності роки. Людям було досить не просто виживати. Замість грошей — купони, на прилавках — не їстівна пустка…
Мій сусід був одним із ватажків злочинних груп, які займалися крадіжками. Якось він прийшов до нас у гості та запропонував моєму братові возити крадене. Але мій брат був обережним і зовсім не авантюрним, на відміну від мене, тому він направив сусіда до мене. Так, з «доброї» подачі брата я став возити крадене.
Нічого важкого я не робив, лише стояв і чекав, коли завантажать мою автівку, щоб потім відвезти все на потрібне місце. Я привозив, якісь люди — все забирали, мені платили хороші гроші, а що там було — ніколи мене й не цікавило.
Проте залишатися лише водієм мені ніяк не пасувало. Бувши у всіх інших справах лідером, я й тут почав проявляти ініціативу та хитрість.
Ми багато ризикували, в тому числі й життям, оскільки часом могли нарватися на озброєну охорону, доводилося чути, як свистять кулі, а часом й автоматні черги. Тому я почав пропонувати свої «хитро видумані» варіанти, як влаштувати крадіжку. Мої пропозиції виявлялися доволі вдалими та з мінімальним ризиком. Так я став ватажком.
Потрібно сказати, що ми ніколи не крали в приватних господарствах, лише «у держави», яка на наше переконання в той час по-особливому була перед нами заборгувала.
Про нашу групу вже писали у газетах, і я розумів, що потрібно бути вкрай обережними. Але знайшлися хитріші від нас, чи то я таки зробив рокову помилку…
Одного разу, вдосталь награбувавши коштовного товару, я, по-справедливому вирішив розділити награбоване на всіх порівну. Награбоване кожен з нас повинен був заховати у себе, де зручніше.
Звісно, я мав канали збуту, і з часом, коли «затихне галас», потроху позбувався всього награбованого за досить пристойну валюту.
Про те, що потрібно «залягти на дно», своїм товаришам я наказав і ми погодили час — пів року. Та вже за місяць один із подільників вирішив втіху від нас продати на ринку частину награбованого та купити автівку, яку якраз на той час йому запропонували.
Товар був дуже вартісним, а отже й пронумерованим, а номери всього краденого були переписані та роздані нарядам міліції, котра патрулювала ринок. Отож дуже швидко міліція натрапила на нашу здобич, а відтак і взяла того, хто так безтолково вирішив її збути…
Ось так, зимового вечора 1993 року до мене додому з обшуком завітала оперативна група. Адже нашого подільника, прикувши у відділку міліції наручниками до батареї, все та про всіх швиденько випитали.
Так ви потрапили до в’язниці…
Тюрма — це досить узагальнене поняття.
Спочатку була камера попереднього ув’язнення (КПУ), в якій нас тримали, як скотину, без світла, води та нормальної їжі. Можливості контактувати з кимось ззовні чи з рідними, у нас не було. Там, у напівхолодній камері три на три я вперше зустрівся з жорсткою дійсністю “одиночки”: спав чи проводив час на дерев’яному підвищенні з дощок, на чому на самоті, без матраца, з перегорілою лампочкою на стіні та дірявим відром у кутку мені й довелося провести довгих 12 днів. Я не мав ніякої можливості стежити за часом — все було відібране разом зі шнурівками та поясом. Там у відділку я вперше скуштував власної крові з розбитих вуст та добряче накуштувався «гуми».
Потім було СІЗО чи слідчий ізолятор у Львові на Городоцькій, 20. Оскільки я нічого ні про кого не розповідав, мене перевели в спеціальну камеру, «пресхату» — камеру, в якій спеціально навчені зеки вибивали признання, тобто пресували на користь поліції.
Я розумів, що це за місце та що потрібно відразу за себе постояти. Коли один мені вказав на місце біля туалету, то сказав: «Це твоє місце».
Отож я відказав, що це не моє, а його місце, й розпочалася бійка. Бійка була жорстокою. В пригоді стали всі, раніше набуті навички вуличних бійок і боксу. В результаті свій матрац я кинув на місце того, хто спробував вказувати мені місце біля параші, а він опинився саме там. Такі жорсткі правила «пресхати». Закономірно, що за короткий час я став «старшим хати», сама хата для мене перестала бути «пресхатою». А свастика, намальована на простирадлі та обвисла зі стелі при самому вході, була з огидою знята.
Деякий час брагу ми ще продовжували робити, бо мали таки преференції від начальства, аж поки вони не дізналися, що тут вже нікого не «пресують».
Надивився я всякого: від як програють в карти свої золоті коронки та до того, як їх потім виривають із м’ясом кінцем загостреної об підлогу ложки, як стрибають на голову з другого ярусу аби довести свою достойність і гідність бути в колі «братви», чи як «опускають» за прості порушення дурних та надуманих правил — «понять».
В СІЗО я пробув рік. Весь жах того життя пронизував моє буття там, проте я завжди намагався все робити по-справедливому, нікого не принижувати, а відтак завжди ставав та був ватажком і лідером із в’їдливим «поганялом» — Цибуля.
В той час я також багато читав, — там була бібліотека, — писав вірші. Часто ризикуючи «положенням» заступався, прикривав деяких не таких здібних до виживання та хто «попадав на гачок» до серйозних жорстоких негідників.
Врешті-решт цю «пресхату» розформували, відбувся суд і мене перевели в «транзитку», де утримували тих, хто очікував на суд або етапувався через це СІЗО транзитом. Там я вперше спробував «ширку». «Ширка» — це такий наркотик, який отримували методом виварювання шматка бинта, попередньо змоченого маковим молочком, а виварене вводили у вену.
Там же я вигадав, як можна гнати самогонку у камерних умовах, — трохи ми так і вигнали, але замало не отруїлися всі разом, оскільки процес перегонки виконувався в оцинкованому бачку для води.
Там я вперше зустрівся з людиною, яка просила собі на суді вищу міру, — і суд таки задовольнив прохання, — за те, що в жахливий спосіб зарізав коханку. Цей чоловік перебував в одній камері зі мною, тож я був свідком того, як він повісив на стіну дві ікони, молився вдень та вночі й прекрасним баритоном виспівував на все СІЗО українських народних пісень.
Взагалі, там була досить дивна атмосфера, де молилися навіть декілька людей, і ікон було досить, і наркотики, і карти, на яких я досить непогано «ворожив на строк», — тобто кому скільки дадуть.
Там я теж за короткий час знову став «старшим хати».
Тобто, ви ще в СІЗО зустрілися з віруючими?
І так і ні, оскільки ми маємо на увазі таки віруючих-практиків. А там навколо мене знаходилися люди, які, на мою думку, у дуже складних обставинах просто шукали порятунку у молитвах. Проте Господь вже почав вести мене до Себе.
Шлях до Господа був важким. Зараз я розумію, що повинен був пройти той шлях, щоб взагалі навчитися вірувати.
Тільки я став «старшим хати», як на другий день до нас підселили «вора в законі», Вову Золотого. Тюремна пошта вже заздалегідь всіх оповістила, що «вор» заїхав у СІЗО. Але що його поведуть на етап через «мою транзитку», я не знав.
Коли він зайшов до «хати», ми відразу зрозуміли, хто до нас завітав. Поведінка у «ворів» особлива: поважна та солідна, слова розумні та згідно з «поняттями», та й «відрекомендувався» він майже відразу, щоб зайвий раз нікого не напружувати.
Обов’язком «старшого» в такому випадку було зустріти поважного новенького, запропонувати чаю, поговорити про життя, проблеми, які він допоміг би розв’язати…
Вова Золотий мав при собі рюкзак всякого дріб’язку, зокрема там була література, журнали, — як виявилося пізніше, релігійного змісту. Там же я
побачив у нього маленьку Біблію.
Я ніяк не міг збагнути, чому у «вора в законі» є релігійна література й Біблія?
Коли я в нього про це запитав, він відповів: «Малый, ты не понимаешь, что значит эта книга».
І дуже багатозначно додав: «Эту книгу и воры уважают».
До речі, мовою тюрем та всіх блатних була завжди російська мова.
Пізніше я довідався, як саме «воры её уважают», а тоді цього не знав. Бувши вельми заінтригований тим фактом, що «вор» читав Біблію, а я — ні, попросив його подарувати її мені. Він відповів, що йому Біблію подарували баптисти, тому мені він її не віддасть. Але він помітив, як у мене «загорілися очі» від бажання й собі мати Біблію.
Попри все інше, Вова написав мені рекомендаційний лист в зону про те, що я «порядочный», отож, він рекомендує мене на достойне становище в зоні. Мати щось подібне від «вора в законі» було дуже круто.
Коли вранці його виводили, він тихенько щось поклав мені під подушку, і я здогадався що це було.
Коли я дістав із-під подушки Біблію, то відкривши її побачив подарунковий напис від нього. На першій сторінці було написано:
«…[5] от Вовы Золотого.
Львовский централ.
1993 год.
Интересуешься — вникай»
Також був підпис від баптистів: «Бог внемлит нищим и не пренебрегает узников Своих.
Вове Золотому от братьев-баптистов».
Це була моя перша маленька Біблія російською мовою, яку подарував мені «вор в законі». І я почав її читати, оскільки добре запам’ятав слова: «Ты не знаешь, что это за книга. Её и воры уважают.»
Біблія стала для мене викликом. Я багато перечитав книг вдома та за ґратами. Але цю книгу я не читав. Щобільше, її читав «вор в законі»!
Як поєднати: «вор в законі» та Біблія?
Читав… Щось розумів, щось ні, але вивчав із повною зацікавленістю, доки не дійшов до «Хроніки». Там було нудно читати й через це я на деякий час відклав Біблію.
Пройшов приблизно місяць, аж поки Біблія була прочитана та проаналізована мною. Тепер моя ерудиція стала ширшою на цілу Біблію, чим я був надзвичайно задоволений. Вже на цьому етапі я розумів панівну важливість біблійних знань як чогось, що в основному формує релігійні погляди мільйонів людей, котрі у своїй більшості й не заглядали до цієї Книжки.
***
Перед етапом…
Чекаю поїзда…
Годину ще назад
Я був закоханий життям, немов дитина.
Була коханна поряд, щастя зорепад −
Чудово все було назад годину.
Чекаю поїзда…
Цвіли навкруг гаї,
Вируюча весна теплом вливалась в груди.
Я був любимим і летіли журавлі,
І не гадалося, що завжди так не буде.
Чекаю поїзда…
Як боляче щемить,
Що все це було:і весна, і зими, і рай земний,
Та вже ось-ось та мить
Коли надовго попрощаюсь з ними…
Чекаю поїзда…
Десь там коло вікна
Виглядує мене любима мама.
Їй сивину дав я, і ось не спить вона,
Бо і не спить її душевна рана..
Чекаю поїзда…
Їз слізьми на щоках
За мене діти моляться до Бога
Удвох щовечора. І давить біль важка,
Бо все ж ріднішого за них нема нікого.
Чекаю поїзда…
Столипін” вже їде,
Жахливим д’яволом підходить до перону.
Я не кляну судьбу… Та чи мене знайде
Щаслива доля після цих вагонів?
15.10.1993 рік
***
Пішовши на «етап», забрав з собою й Біблію.
Одного пізнього вечора прибув я до призначеного мені дев’ятого барака. Про мене вже знали, бо «тюремна пошта» рознесла, що я зустрічався з «вором». А в мене в одній кишені була Біблія, а в іншій — рекомендаційний лист.
Мене зустріли, запропонували чаю. Ми сиділи пили чифір[6], на мене дивилися та вивчали. Один, якого називали «Бобер», запитав: «Ну, шо, як жити будеш?»
Я, звісно ж, знав як я тут збираюся жити. У мене рекомендація від самого «Золотого». Я лідер без «косяків» і «бочин»[7] прожив майже рік на СІЗО, отож, я подумав, що добре буде витягнути з «широкої кишені сюртука» оту рекомендацію та нехай вона визначить їхнє ставлення до мене й тут…
Чисто випадково, я витягаю Біблію. І цей «Бобер» глянув на мене й каже з сарказмом: «А-а-а, так ты «святой…»»
І це «поганяло» відразу до мене так назавжди й прилипло…
Діватися було нікуди, — Біблію «засвітив», тепер потрібно й відстояти свою позицію, аби не бути висміяним і приниженим. Тільки но поклав Біблію біля себе, як тут хтось відразу почав в’їдливо провокувати мене різноманітними запитаннями та переводячи розмову в іронічно-саркастичне русло. Він ставив під сумнів існування й авторитет Бога, та Його всемогутність.
Зокрема, чому Бог допустив війну й стільки жертв, чи навіщо Він створив малярійних комарів і мишей, або чи можна їх вбивати, якщо Бог наказав: «Не вбивай».
Один раз перечитавши Біблію, нічого ще не розуміючи, я прийняв позицію Бога, та якимось дивом був спроможний три години підряд відповідати з виглядом всезнайка з Біблії, утверджуючись в статусі «Святий». Після розмови та випитого чаю, між нами пролягла величезна дистанція в плані ідеологічних переконань і «понять», а в плані поваги — в мене з’явилися серйозні бонуси.
Звичайно, я дістав лист від Вови Золотого, розповів, про що ми з ним розмовляли та що робили, але це вже не грало ніякої ролі, оскільки вони вже зі мною спілкувалися як зі «Святим».
Чи легко вам було знаходитися у в’язниці зі статусом «Святого»?
Було зовсім не просто, оскільки часом траплялися серйозні провокації від блатних, котрі були занепокоєні моєю поведінкою та життям, що кардинально відрізнялися від прийнятого стереотипу поміж зеками.
Одного разу, коли вже були вичерпані всі простіші способи виведення мене з рівноваги, один блатний, після короткої провокативної розмови, на яку я не реагував, послав мене «на три букви». Це не припустимо серед зеків і кожен, хто не відреагує належним чином, ризикує бути «опущеним». Правильна реакція — це бійка з будь-яким фіналом.
Я битися не хотів, а просто спокійно встав і підійшов до його ліжка на якому він сидів і голосно сказав: «Благослови тебе, Господь!»
Потім повернувся й пішов на своє місце. Блатний з поганялом «Клим», якому призначалися ці слова, за декілька хвилин, лаючись, пройшов повз мене на вулицю займатися спортивними вправами. Зокрема він любив показати всім як крутить «сонце» на перекладині. Не пройшло й десяти хвилин, як його принесли в барак на руках. Він кричав від болів й визвірявся, погрожуючи мені та голосно засвідчуючи, що то я винуватець його ушкоджень і нещасного випадку падіння з перекладини, бо я його прокляв. В голосі його відчувався страх і невпевненість у собі, а мій авторитет лише укріплявся.
З віруючими яких конфесій вам доводилося зустрічатися?
Із самого початку «на бараці» я зустрівся з Мироном, який був із греко-католицької церкви та грав на баяні. Я попросив у нього пограти на баяні, бо вмів, і він почув як я співаю. В той час будувалася церква, а до актового залу в адміністративній будівлі приїздив отець Микола зі всіма іконами, філоном, кадильницею тощо…
Мирон був помічником священника та одночасно керував хором. Він запросив мене до хору греко-католицької церкви.
Деякий час я ходив до них і співав у хорі, але не мав особливих релігійних переконань. Одного разу отець Микола подарував мені срібний хрестик і вервицю[8].
Коли Мирон вийшов на волю, я замінив його, і це досить суттєво допомагало зміцнювати мій авторитет. В бараці на сто людей в мене було своє «купе» — житло Святого. Була красива велика тумбочка, яку під моє замовлення виготовили для мене в столярній майстерні. В неї я напхав усе, що було необхідно для богослужби: ладан, кадило, миро, черговий філон… Священник до нас приїздив на велосипеді за 15 км і йому, напевно, було б важко все це возити з собою. Зверху на тумбочці стояло дві великі ікони, між ними великий гарний хрест з червоного дерева, який для мене зробили різьбярі.
Зі мною в «купе» жив ще Іван — простий хлопець із Закарпаття. Ми багато спілкувалися, а згодом Іван навернувся до Бога та став адвентистом. Два двоярусні ліжка та посередині тумбочка мали вигляд справжнього залізничного купе. Ліжка я обгорнув декількома простирадлами, які дуже виділялися серед бруду та безладу барака. Всі знали, що там живе «Святий». Я ж повинен був і хотів відповідати своєму «положенню» — статусу.
Якось непомітно мені почала подобатися релігія та все, що з нею пов’язано. Тут, напевно, знову відіграло роль принципове домашнє виховання та стиль життя, в якому все повинно було бути узгоджено зі серйозними принципами, й тому я прийняв для себе постанову: якщо Біблія є святою та не помилковою основою нашої релігії, то я мушу її знати дуже добре, і лише на її основі будувати й зрощувати свої переконання.
Я добре розумів роль молитви у розвитку релігійних практик, і тому брав вервицю й молився вдень та вночі.
До мене почали підходити різні люди аби порозмовляти на релігійні теми, проте я не завжди знав, що відповісти. Так розумів, що потрібно більше читати Біблію. Читав, а вона щоразу все глибше почала мені відкриватися.
Потрібно сказати, що Біблію я сприймав як одухотворюючу книгу. Сприймаючи ж греко-католицьку церкву єдиновірною церквою, Папу сприймав як намісника Самого Бога на землі. Провадив розмови з отцем Миколою, проявляв сильну зацікавленість історією релігії та виявляв себе на сто відсотків посвяченим для служіння людям. З цієї причини отець Микола подарував мені самвидавничу «Історію церкви», яку я читав і був під сильним враженням від прочитаного, адже не думав, що в церкві можуть плестися інтриги, гинути невинні люди на інквізиційних допитах, та що жінка може обіймати посаду самого Папи. Прочитане та перевірене іншими історичними джерелами вже тоді закладало в мені дискредитацію до католицької релігії.
Одного разу до мене підійшов блатний Тарас і почав провокувати щодо папи Римського.
Він сказав: «Ти про папу Римського прочитай, — маючи на увазі якусь брошуру, яку він перечитав, можливо, від свідків Єгови, — це ж сатана во плоті».
І мене це настільки зачепило, бо я вважав, що папа — це один з наступників апостола Петра.
Тарас же показував мені й інші місця з Біблії, в яких були ніби суперечності або парадокси. Наприклад, Ісус говорить що не мир, а меч Він приніс на землю. Це було випробуванням моєї віри. Я не знав відповіді, тому сказав, що про це потрібно помолитися.
Відразу ж після молитви, Господь вказав мені на наступні тексти під промовою Христа, де й знаходилося пояснення. Отак помалу, бачивши мою ерудованість і Божу силу, від мене відчепилися всі, хто хотів мені щось заподіяти. Проте, це був ще не кінець шляху, й в той час я ще не концентрував свою увагу на церкву Адвентистів сьомого дня.
Якось по дорозі з богослужіння, я зустрів представників зі Свідків Єгови, які подарували мені книжку «Найбільша Людина, Яка будь-коли жила на землі».
Ця книжка мене зацікавила. Я зрозумів, що є й інші погляди, та декілька разів приходив на їхні служіння, не залишаючи й свого.
Приблизно в цей час добудували нашу церкву, куди я віддав все, пов’язане зі служінням в ній, що тримав у себе.
Пізніше змінився священник, з котрим я теж пробував нарощувати свої духовні пізнання. В розмовах, які я йому пропонував, — про Біблію, заповіді, Армагеддон та інше, — помітив його слабку ерудованість, відсутність компетентності та дистанціювання, оскільки його бентежили мої конкретні запитання.
Поступово, внаслідок читання книг на релігійну тематику, я почав відвідувати богослужіння Свідків Єгови. Пару місяців брав у них книжки, порівнював з написаним у Біблії. Саме вони й відкрили мені очі щодо папи Римського, про інквізицію та інше. До того часу я вже прочитав книги Олени Блаватської та був прихильником «Дєтки» Порфирія Іванова: обливався холодною водою, ходив босоніж, «намотував» круги до трьох кілометрів по подвір’ї. І все нове, чим я захоплювався, не дозволяло мені повністю прийняти вчення Свідків, хоча я прочитував усі книжки, які вони мені дарували.
Коли почалося розчарування у Свідках, познайомився з баптистом Юрієм, який став для мене взірцем організованого протестантського середовища. На той час я часто читав Біблію, мав зошит, в якому записував питання щодо незрозумілих місць. Відтоді як я почав ретельно вивчати Біблію, все частіше хотілося вставати якомога раніше, наприклад, о п’ятій ранку, та годину читати Біблію, — я так і робив, — молився на маленькому килимку, проте вже не хрестився й почав займатися спортом.
Невдовзі я був готовий приймати хрещення у баптистів, хоча мені не подобалося, що вони ігнорували Старий Заповіт, та акцентували на актуальності лише Нового Заповіту.
Я вже готувався до хрещення, коли одного разу, вийшовши з богослужіння, спускався з третього поверху й побачив маленьку групку людей, які розмовляли з чоловіком старшого віку. Почувши, що вони говорять про щось релігійне, я підійшов і запитав, хто вони. Почувши у відповідь, що вони адвентисти, здивувався, що не звертав на них уваги раніше, а, коли мене запросили відвідати богослужіння, пообіцяв прийти.
Скоріш за все мене заінтригував сам Василь Дмитрович Дячук й та аура, яка його оточувала. Я прийшов зі своїм зошитом, а пастор в цей час проводив семінар по книзі Об’явлення. Почав я йому задавати «хитро-розумні» питання зі свого зошита, а він взяв зошит, почитав і сказав, що сьогодні семінар не буде проводити.
Василь Дмитрович на кожне моє запитання говорив короткі проповіді. Мені було дуже цікаво, оскільки всі його слова збігалися з Біблією.
Коли Василь Дмитрович тільки відкрив мій зошит і пробіг очима по запитаннях, то вказав на мене пальцем і сказав: «Ти — «Йосиф». І тут у в’язниці ти будеш проповідувати.»
Мені це дуже сподобалося та я пішов від баптистів. Вони мене умовляли, наголошували на тому негативному, що вони бачили в адвентистах. Проте, чим більше баптисти говорили проти, тим більше мене цікавило те, що я не знав, те, що ще тільки було потрібно дослідити.
В мені зріло розуміння, що я знайшов церкву, яка найбільше відповідає Біблії. 25 червня 1995 року в малому фонтані біля офісу начальника особливого відділу, — інших водоймищ на території в’язниці не було, — мене хрестив Василь Дячук.
Після хрещення моє життя почало динамічно змінюватися.
Якщо до того часу в мене було філософське невизначене релігійне переконання, то після ретельного дослідження вчення адвентистів у перспективі Біблії, я сказав начальникові загону, що таки в суботу працювати не буду…
Звісно ж, спочатку він мене серйозно якось не сприйняв. Я не являв собою ні потенційного бунтаря, ні радикала. І в зоні з посиленим режимом, де бували серйозні бунти із залученням поліціянтів спецпризначенців, я мав авторитет поважного, скоріше потенційного релігійного лідера, аніж бунтаря. Тому, коли настала субота — звичайний робочий день в зоні, — всі пішли на роботу, а я залишився. До цього часу був на доброму рахунку, мав заохочення, надію на дострокове звільнення, але зараз я добре розумів, що мене чекали великі неприємності…
Одного разу мене навіть посадили в «стакан», — бетонне відгородження, камера метр на метр, — там примкнувши наручниками ззовні до решітки, якою «стакан» зачинявся.
«Ну, що, субота?» — запитує прапорщик Юра, постукуючи
гумовою палицею по решітці.
Відповідаю: «Субота», — і відчуваю, як палиця глухо спускається на мене між лопаток.
Знову питає: «Субота?»
Відповідаю: «Субота», — й відчуваю удар у поперек…
Вміють бити так, щоб не було особливих синяків, але печінка й нирки добряче відчувають «виховника». На цей раз обійшлося лише парою ударів гумовою палицею, — він розумів що б’є не за звичайне порушення режиму, а за релігію…
Розмовляв з ним спокійно та просив покликати начальника по соціальній роботі, щоб написати заяву. Зрештою мені дали спокій, пішли за начальником.
Молився, в голові паморочилося. За дві години прийшов начальник. Я попросив папір, щоб написати заяву. Мене вивели зі «стакану», дали папір,
ручку та я написав заяву. Заяву забрали, а мене відправили «на барак».
Ніхто мене не зустрів, було навіть моторошно, бо знав, що проти мене в цей час налаштовують всіх, з ким жив у бараці, оскільки я кидав виклик всьому тому укладу, який у них існував. Це було «гідне смерті», тому очікував на найгірше.
Прийшов голова загону, забрав мене до особіста, який сказав: «Що, Святой, хочеш випробувати ще й карцер?»
Відповідаючи, я звернувся до нього: «Робіть що хочете, я маю релігійні
переконання та в суботу працювати не буду».
Він зауважив, що я перекреслюю собі умовно-дострокове звільнення, що мені не треба «через якусь там суботу» втрачати це та що мене закриють в «яму».
Я продовжив спокійно відстоювати свої переконання.
Тоді він сказав: «Іди, бери скатку».
Це означало, щоб я брав матрац та йшов до карцеру.
Я відповів: «На все Божа воля, Бог нам всім суддя», — і пішов.
Нервове напруження росло, але з молитвами я тримався на цьому шляху.
Мені вже потрібно було вийти на сходову клітку, як він мене покликав знову: «Зайди».
Далі на моїх очах він порвав листки, на яких занотовував розмову зі мною та мої письмові пояснення.
«Нашої розмови не було. Ти роби як хочеш, але я більше допомогти тобі нічим не зможу», — сказав опер.
Проходив час, роботи ставало менше. Якийсь час її маже зупинили, — в країні загалом продовжувалася велика пертурбація та занепад економіки. Я проявив неабиякі здібності в каліграфічному та грамотному письмі, що було досить рідкісним явищем в зоні, й став допомагати «пастуху»[9] на бараці оформляти стенди, писати заяви пенсіонерам, переписувати судові позови, оголошення, листи, різні «твори» для дівчат, з якими листувалися ув’язнені, малював для них листівки, а згодом взагалі перестав ходити на робочу зону працювати.
До мене почали ставитися з повагою, бо я відстояв свої релігійні переконання та взагалі жив «чисто по-постанові» Святого: в чергу в їдальні останнім, допомогти вошивому бідолазі[10], помитися — я перший, йти до начальства з клопотанням про вчасну організацію побачення або пенсії — теж я.
Крім того, — підйом о п’ятій ранку, молитва та читання Біблії в актовому залі, крос у подвір’ї барака пару кілометрів, обливання холодною водою, перекладина, інші снаряди — все це було перед очима та справляло регулярне невимушене враження, що Божа сила діє й таки сприяє людині на добро навіть в зоні, де відкрита форма туберкульозу вільно шириться в нашому та в інших бараках.
У мене з’явилося багато вільного часу. Я так і далі читав п’ятикнижжя Еллен Вайт. Особливо велике враження справила на мене «Велика боротьба». Вона в головному й вплинула на мене отим перероджуючим світоглядом, чинячи вплив, при якому я зміг прийняти рішення стати прихильником адвентистського віровчення.
В якийсь момент я зрозумів, що на бараці не до кінця реалізую справу такої собі християнської допомоги — служіння іншим зекам. Молячись, читаючи Біблію та не працюючи суботами, маючи можливість служити іншим у світських справах, я все ж не ділився своїми переконаннями, котрі, справді, відкривають дорогу до іншого, таки кращого й достойнішого життя, навіть в умовах зони. Отож, коли одного понеділка я пішов на контрольно-пропускний пункт в колоні своїх зеків, які прямували на роботу, зеки й адміністрація були сильно вражені. Звісно ж, коли ти перетинаєш робочу зону, то цілей зазвичай небагато — може туди й назад зі справами, не пов’язаними з роботою. Проте в моєму випадку я знову підписувався на виконання «норми» й робочу суботу ніхто не скасовував.
Щоправда, робота стала інакшою. Ми нарізали із маленьких шматочків шпону різних порід дерева плоскі «зірочки», які потім у спецобладнанні приклеювали до дерев’яних квадратних плит, роблячи, таким чином, паркетні плити. А зробити їх потрібно було десь двадцять штук на людину.
Те, що я пішов робити «зірки» й привело до такого здивування. Але я йшов не працювати, а проповідувати на роботі. Для цього мені було потрібно приготувати приміщення та організувати бригаду, що я й зробив. Отож, я швидко робив свою норму та готував приміщення «шурші»[11]. Сколотив столи та лавки, зробив з допомогою зварювальника довгу велику батарею зі зварених металевих труб, двері на завісах із замком. Знайомств у мене було на той час вже чимало. Вичистив та упорядкував все, поробив вішаки й приміщення стало затишним та теплим.
Організував бригаду, зробив їм через знайомого токаря хороший інструмент, та уклав певну угоду з ними всіма, — 7-8 людей, — що за зроблені мною інструменти й комфорт, вони зроблять по одній нормовній одиниці для мене, додатково до своєї норми, й виконають таким чином мою норму, а я впродовж зміни з перервами буду читати їм наголос книги Елен Вайт та іншу релігійну літературу. Так я перечитав повністю п’ятикнижжя Елен Вайт.
Найцікавішим феноменом для мене було те, що ці люди — слухали! Працювали та із задоволенням слухали. Я не коментував, не проповідував, лише читав. Отак, після таких читань на церковних богослужіннях з часом з’явилося ще декілька зеків. Один точно охрестився й став адвентистом.
Також я приклеїв оголошення на дверях комори, де зберігалися речі вже на бараці, що й в неділю будуть проходити читання. Люди збиралися й слухали.
Зазвичай, першими були люди з нижчого статусу та становища, — їм найбільше була потрібна розрада. Завжди дуже дякували і йшли задоволені та потішені, помолившись разом зі мною.
Так пройшло більш ніж пів року. Сатана занепокоївся… Одним блатним не сподобалися мої читання. Вони послали до мене «шестьорку», щоб викликати мене на вулицю й там покалічити. Для цього вони приготували заточки[12]. Зійшовши до них по сходах з тої «шурші» та знаючи про їхні наміри попрацювати «заточками», я помолився в собі про волю Господню й перший обійняв двох за плечі та промовив: «Пацани, якби ви знали, як Ісус нас любить».
Вони оторопіли, бо зрозуміли, що я знаю про їхні наміри й не виявляю ніякого страху. Мовчки подивилися один на одного, розвернулися й пішли. І ніколи більше до мене з такою метою ніхто не приходив.
Василь Дмитрович призначив мене старшим церкви. Ми збиралися, читали книги Еллен Вайт. Я переписував проповіді пастора Василя Дячука, Ігоря Бураковского та Андрія, які відвідували нас, організовував «Релігійні куточки» по всіх загонах зі стендами на стінах…
Познайомився з Андрієм із сьомого барака, який також розділяв мої погляди й згодом став адвентистом. Зараз він працює волонтером на Сході.
Окремо згадується ще один гарний та яскравий випадок, одна справа, яка мене таки добряче могла компрометувати, хоча сприймалася як норма моїми зеками. Сталося це ще до хрещення. Я не міг ніяк кинути цигарки. Робив всілякі «вправи та досліди» над собою: відтискався від підлоги, їв цукерки, зробив собі «файку» та набив її дрібно порізаним віником, затягувався цим димом, що аж вивергав легені, та нічого не допомагало… Думав, обійдуся без «турбувань Бога подібними дрібницями». Не виходило. Продовжував палити по пачці-півтори в день і в ночі, без фільтра. Та таки одного разу мене все дістало… Вирішив поститися й молитися в тій же коморі, де потім читав людям книги. Першого лютого я сказав Богу: «Боже, допоможи мені, бо я не в змозі».
Дванадцять днів я молився й постився. Кожного разу після довгої чергової молитви, виходячи з комори, я ще з більшим бажанням починав палити. У відчаї, на дванадцятий день я сказав до Бога: «Або Ти допомагаєш, або я палю й перестаю вірити в Тебе!»
Але нічого не змінилося. Я безсилий, розчарований, у мене величезне бажання запалити, взяв ту цигарку до рота, й тут… до мене підійшов дядя Вася — старий поважний зек, який не палив теж, як виявилося потім, — взяв під лікоть, пильно глянув мені в вічі й сказав: «Друже, так тобі та цигарка не пасує!»
Я ніби прозрів. Витягнув цигарку, викинув у смітник із пачкою та запальничкою, й промовив: «Дякую, Тобі Боже, що ангела послав мені на зустріч, явив мені як Ти дієш!».
Від того моменту ніколи в мене не виникало бажання запалити. Знаю, що чудеса є, і як Бог діє, теж знаю! Не одному вже допоміг кинути палити…
Так я продовжував досліджувати Біблію, продовжував відбувати свій термін покарання… Подяка Господу, що мене умовно-достроково звільнили, — вийшов на два роки раніше. Було два засідання зонівської комісії, яка збиралася раз на пів року. На перше я хотів вплинути домовленістю зі своїм старим знайомим зеком, котрий був вхожий у сферу начальства. Нічого не допомогло.
Залишався ще лиш один шанс… Я знову постився й молився. Фактично ніхто не вірив, що я отримаю добрий результат, бо після першої відмови як може комісія змінити свою думку? На комісії мене хитало від голоду й напруги, але я повторював про себе «Отче наш», а на питання суддів казав: «На все воля Божа».
Знову сталося чудо, мене відпустили й третього червня 1998 року я вийшов на волю.
Господь вів, підтримував, милував і прощав мене. Не даремно це все було зі мною…
У Бога робота по спасінню людей від неправильного життя й тупої смерті без майбутнього — не припиняється. Він робить це й через чудо. Але я зрозумів, а історія це підтверджує, що ефективніша ця робота через людей, які відкрилися Йому й дозволили зробити себе Його співпрацівниками-інструментами.
Ми не для себе пізнаємо Істину й Бога! Не для того, щоб уникнути дурної долі!
Є благородніша ціль — служити іншим як це робив Ісус!
…Зробімо це!
Питання — Алла Шумило
[1] Ім’я та прізвище змінені.
[2] Сховисько, замасковане місце переховування
[3] Всесоюзний Ленінський комуністичний союз молоді.
[4] Комуністична партія Радянського Союзу.
[5] Справжнє імя
[6] Дуже міцний чай.
[7] Тобто, без помилок і порушень «понять».
[8] Католицькі християнські чотки з хрестиком.
[9] Начальник загону
[10] У зоні в баню в ті часи водили раз в місяць і брудна білизна у старичків смерділа на весь барак й була повна гнид і вошей.
[11] Певне захламлене приміщення в робочому цеху на другому поверсі, де було досить просторо та відносно комфортно на перспективу.
[12] Загострені як шило електроди для зварочного апарату довжиною не більше 3-4 см.
