Коли Олександра Петровича не стало, багато хто писав, що він був їм як батько… Це я про те, що від Олександра люди завжди відчували батьківське тепло, — так казали й молодь, і діти, й старші брати та сестри.
Хотілося б сказати, що й для мене якоюсь мірою він став батьком.
Риси батьківської турботи сформувалися у ньому ще з дитинства, адже він був найстаршим серед дітей в сім’ї. А через часті пиятики його рідного батька, Олександру дуже рано довелося нести батьківські обов’язки стосовно своїх двох молодших братів.
Олександр завжди був далекоглядний та розсудливий, все зважував і продумував. Хоча від мене він був старший лише на два з половиною роки, проте у всіх життєвих ситуаціях виявляв велику мудрість, чого часто бракувало мені.
Тому став для мене не лише коханою людиною та чоловіком, а й другом, турботливим батьком…
Проте мій чоловік, здається, турбувався про всіх: про мене, про наших дітей та про чужих дітей, про людей, з якими спілкувався. Олександр був моїм найкращим другом. З ним я могла поговорити на всі теми та це завжди було дуже цікаво. Тим важче зараз змиритися з тим, що його вже поруч немає. Тому що, можна сказати, що я все життя насолоджувалася тими благословіннями, які Господь через нього давав. Розлуки завжди важкі, — тим більш такі, що до самої вічності…
За життя Олександр здобув декілька освіт, в тому числі й медичну. Пройшов державні курси, займався масажем. Останні два роки заочно вчився на реабілітолога, при цьому працюючи в школі.
Коли почалась війна, постало питання про можливість виїзду за кордон. Проте ми вирішили молитися та питати Господа, що робити. Після молитви в усіх членів нашої сім’ї на серці визріло тверде рішення, що ми залишаємось в Україні та нікуди не їдемо. Олександр Петрович прийняв рішення, що піде медиком, щоб рятувати поранених. Спочатку я намагалася його зупинити, молилася. Ми молилися про це й разом і відчули, що рішення, справді, має духовний сенс. Олександр відразу почав шукати можливість пройти курси з тактичної медицини. А після цього сам пішов до військкомату, щоб його взяли служити медиком.
Олександра призначили старшим бойовим медиком 1 роти 125 Львівської бригади.
Ще у 2014 році, коли почалася війна на сході, Олександр казав, що нашим братам потрібно мати медичну освіту. Оскільки, якщо трапиться війна та, згідно з законом, потрібно буде йти, то краще бути санітаром. Він так і зробив. Розуміючи, що не може й не буде вбивати людей, Олександр бачив для себе волю Господню у лікуванні поранених. Казав, що не може сидіти, склавши руки. А тут ще й така ситуація, що наш старший син та інші молоді юнаки з громади воліли йти воювати…
Отож, своїм прикладом мій чоловік хотів показати, який шлях є кращим. Ця позиція була згідно з нашим сумління, оскільки й заснована на порадах Пророчого Духу. Нашим дітям Олександр казав: «Якщо доведеться вже йти, то знайте, яким саме шляхом ви повинні діяти. Спасати, але не вбивати!»
З березня по кінець червня рота, у якій служив мій чоловік, перебувала у межах Львова та Львівської області. Командир розповідав, що за цей період Олександра Петровича постійно залучали до навчань у його та в інших ротах. Річ у тому, що кожен воїн мусить мати при собі особисту аптечку. А в разі поранення та змоги, повинен вміти самому собі накласти турнікет і вколоти знеболювальне. Тому Олександр Петрович цим і займався.
За весь цей час йому вдалося навчити ефективно користуватися аптечкою понад 500 людей. І вже влітку за це його було відзначено грамотою. Казали, що він навчав навіть якусь секретну групу.
Ось так практично він підходив до всього, чим займався…
Як вчитель, він мав хист дуже добре пояснити та навчити практично. Всі робили перев’язування, кололи ін’єкції, відмірювали за годинником, щоб накласти турнікет, вчилися виносити на собі поранених тощо… Звичайно, завдяки цьому багато людей було врятовано. Адже ті, кого він навчив, вже вміли накласти турнікет, уколоти знеболювальне. А це вже шанс вижити, поки до тебе доповзуть та заберуть з поля бою…
Олександр Петрович мав ще й музичну освіту. Він закінчив музичну школу за класом кларнета. Додатковим його інструментом було фортепіано. А ще він завершив музичну студію гри на баяні.
У 1992 році Олександр завершив Сімферопольське училище культури зі спеціалізацією «Клубний працівник, керівник духового оркестру». Коли він служив у армії, то вирішив вступати до Львівського військового училища на військово-диригентський факультет. Гарно склав іспит, але не пройшов за конкурсом. Його батьки, які на той час жили в Джанкої, вмовили з тими оцінками вступати до Сімферопольського вищого військово-політичного училища. Олександр провчився там один рік. Але помітивши, що це «не його» й, попри гарну успішність, написав рапорт і пішов дослужувати строкову службу.
Його батько теж був військовим, служив у армії та будував шахти для атомних ракет.
Олександр дуже любив читати, тому після армії вирішив вступати на факультет української філології, щоб стати педагогом. І в 1991 році він це зробив, ставши студентом філологічного факультету Сімферопольського державного університету. Саме тоді на вступних екзаменах ми з ним і зустрілися…
Одружилися через рік і почали працювати в школі, паралельно заочно навчаючись у виші. Вже пізніше, коли мій чоловік звершував пасторське служіння та служіння керівника Відділу освіти у Західній конференції, ми, для того, щоб створювати та розвивати адвентистські школи, здобули ще по дві вищі педагогічні освіти.
З 2019 року ми почали працювати у державному ліцеї «Просвіта» Львівської міської ради. Олександр Петрович працював там психологом та вчителем початкових класів. Він дуже любив дітей, а вони відповідали йому взаємністю. Це було його останнє місце роботи. Звідти він вже й пішов на фронт… Найголовнішою метою його життя було спасіння та допомога людям. Завжди він переймався кожною людиною. Особливо йому боліло, коли доводилося когось хоронити.
Хлопці-побратими розповідали, що на фронті він вискакував прямо під обстріли, щоб рятувати людей… Командир казав, що через інтернет він замовив хірургічні інструменти, допомагав пораненим прямо на місці. І там, в окопах, часто серед ночі, Олександр продовжував підвищувати свій рівень освіти через інтернет: закінчив декілька міжнародних медичних курсів онлайн.
У серпні 2022 року Олександр вступив відразу до двох медичних закладів. Навчався він просто «на ходу», в критичних умовах задля збереження життя пораненим хлопцям брався робити такі речі, які йому, фактично, не можна було робити. Щоб поранених встигли довести до шпиталю.
На жаль, рятуючи інших, він не зміг зберегти себе…
Загинув мій чоловік від пострілу танка. В нього влучило два осколки: один в живіт, наскрізь пробивши планшет, а другий — під руку. Поранення були не сумісні з життям, помер він на місці… Це сталося 20 жовтня 2022 року.
Розповідає — Олена Коберник
