Розповідає Жан Перро, режисер з Великобританії, про те, що спонукало його знімати фільм про російське вторгнення в Україну.
Я на пенсії, маю вільний час і дуже цікавлюся тим, що відбувається у світі. Те, що коїться зараз у вашій країні, в Україні, – жахливо. Але це лише одна з низки страшних подій, які відбуваються протягом нашого життя – в Сирії, Ємені, Чечні, Грузії… Можна багато перераховувати, але мене вразило, що між деякими з цих подій є зв’язок. І цей зв’язок – країна, якою я також цікавлюся, – Росія. Я відчуваю, що розгортається трагедія, яка, вочевидь, стосується України. Але також і Росії. Тому що її втягують у те, чого вона не повинна собі дозволяти. Я не вважаю російський народ поганим, але я думаю, що зараз його використовують і обманюють.
Чому ви вирішили зробити щось у цій сфері для України? Розкажіть про фільм.
Моє життя давно пов’язане з акторством, драматургією та режисурою. Я почав грати коли мені було сім років. Свою першу п’єсу поставив коли мені було 14-15 років, це змінило моє життя. Далі продовжував багато грати та займатися режисурою. Вивчав драму в університеті, знімався в кіно, на телебаченні, грав у театрі. Все своє життя я був режисером і грав у п’єсах, хоча це не було моєю основною роботою, а лише побічним заняттям, моєю пристрастю, якщо хочете. В останні сім-вісім років, відколи вийшов на пенсію, почав знімати короткометражні фільми. Це те, що завжди хотів робити.
Я думаю, що мистецтво – це найпотужніший спосіб кричати, коли ти відчуваєш, що так не повинно відбуватися. Коли ти хочеш кричати на повні груди, щоб сказати: «Ні, зупинись, це неправильно!». І єдиний спосіб, яким я можу це висловити, – це або писати, або знімати фільм. На мою думку, фільм – це надзвичайно потужний засіб, який існує сьогодні. Якщо я можу схилити людей до того, щоб вони більше співчували постраждалим від війни, то буду використовувати цей засіб. Тому що війна впливає на вашу особистість, на вашу родину, на сотні тисяч людей. Це не питання пересування маленьких пішаків на шаховій дошці, це зачіпає звичайних реальних людей, і в цьому полягає трагедія. Моя історія про двох звичайних людей. Хоча насправді вони надзвичайні, прекрасні, фантастичні особистості. Але їхні життя розбила війна.
Можете детальніше розповісти про ідею фільму та як збираєтесь її реалізовувати? Якщо не бажаєте розкривати таку інформацію до виходу фільму, тоді перейдемо до іншого аспекту.
Зробити повністю професійний фільм коштує цілий статок. Довелося б платити кожному члену знімальної групи, кожному акторові й так далі, витратити від п’ятисот до мільйона фунтів щонайменше.
Я просто любитель, який хотів би зняти професійний фільм, але я також хотів би зняти фільм, який був би автентичним. Тому розглядав можливість залучення якомога більшої кількості волонтерів тут, в Англії. Це чудові люди, які готові підтримати мою божевільну ідею. Є чимало з тих, кого ми називаємо біженцями, які постраждали від воєн в Україні та Сирії, а також від бідності та глобального потепління, знайшли притулок у цій країні. І якщо вони хочуть знятися в моєму фільмі, я дуже радий дати їм роль.
Припускаю, що загальний бюджет цього фільму буде значно більшим, як для професійного кіно. Доведеться переконати людей дати мені трохи грошей на цей проєкт, а це буде нелегко.
Тож ви проводите збір коштів.
Так, ми займаємося збором коштів. Звернуся до багатьох організацій з пропозицією і буду сподіватися, що вони мене підтримають. Якщо проєкт буде успішним і гроші принесуть свої плоди, то виділю частину коштів акторам, знімальній групі, а також благодійним організаціям, які допомагають біженцям, бездомним, які є ще однією групою постраждалих у сучасному світі. Крім того, хотів би мати трохи фінансів, щоб допомогти таким божевільним людям, як я, які хочуть створювати фільми. Адже це надзвичайно конкурентоспроможна індустрія, до неї дуже важко потрапити, а навколо багато талантів і молодих людей, які хочуть знімати кіно, але ніколи не зможуть цього зробити, бо не мають грошей. Такими є мої цілі.
Отже, сюжет фільму розповідає історію про двох медиків, які зустрічаються в Сирії та закохуються. Згодом вони розлучаються, бо один з них має повернутися в Україну. Вона українка, та їй необхідно виїхати до рідної країни з особистих причин. Але в Україні сталася низка дуже тривожних подій, які змусили її покинути свою країну і знайти притулок тут, в Англії. Вони знов зустрічаються, але на цьому їх проблеми не закінчуються. Тому що Англія – це не Ельдорадо, вона має свої труднощі. Я очікую, що мій фільм допоможе глядачам подивитися на біженців (вибачте, що використовую це слово) інакше. Маю надію на те, що кінострічка допоможе людям замислитися над тим, що насправді такі події можуть статися з кожним, це може статися зі мною в моїй країні. І якби мені довелося покинути свою країну, сподіваюся, що люди подивилися б до мене з добротою і зрозуміли б мою ситуацію. Якщо мій фільм сприятиме цьому, я вважатиму, що досягнув своєї мети.
Чи можете ви додати щось про ваше розуміння цієї війни? Можливо, ви можете висловити свою позицію щодо вашого погляду на російську агресію проти України. Тож як ви розумієте цей конфлікт? Як хочете представити його у фільмі?
Я не маю мети покласти провину на певну групу людей, для цього міг би зняти антиросійський фільм. Але я розумію, що я не українець і мої знання про вашу країну і вашу історію дуже поверхневі. А ваша країна протягом століть страждала від вторгнень, розколів. Також, в сучасній Україні не всі налаштовані проти Росії. Ви ще будуєте демократію і вам потрібно багато чого вирішити. Тож якщо я почну шукати винних, то хто я такий, щоб це робити? Я іноземець та не маю права судити. Але я можу представити наслідки війни, наслідки для окремих людей. Це те, що мене цікавить, і я думаю, що це потужне послання.
Це інтерв’ю планується подати в релігійному контексті. Тобто воно розраховане на публікацію в християнському видавництві. Чи можете ви дати якусь релігійну, чи духовну оцінку тому, що відбувається? Я маю на увазі, чи буде цей аспект якимось чином висвітлений у вашому фільмі?
Безумовно. Перш за все, я не заперечую проти того, щоб сказати публічно, що я християнин. Тож виступаю з позиції людини, яка вірить в існування Бога та Ісуса Христа. Але я не маю жодних негативних почуттів до будь-кого з іншими релігійними переконаннями чи навіть до тих, хто взагалі не приймає ніякої віри. Проте вважаю, що ця війна має духовний вимір. З моєї філософії, мого способу мислення цілком зрозуміло, що ми бачимо зло у всій його потворності, спостерігаємо найгірше, що є в людській природі. І я думаю, що конфлікт, який розгортається сьогодні перед нашими очима – це війна між добром і злом. Насильство над іншими людьми ніколи не було Божим шляхом, це шлях диявола. Тому саме духовна війна відбувається зараз в Україні у великому масштабі.
Чи вірите ви, що ці невидимі духовні сили якось пов’язані з політичною владою? Існує така чорно-біла ідея, що, можливо, одна політична сила або одна сторона конфлікту – це сили світла, а інші – просто орки або щось подібне до них. Ви бачите це саме так, чи ваше бачення вище?
Я не думаю, що життя є чорним або білим. Я думаю, що воно має відтінки сірого. Отже, в межах будь-якого руху, який втілює добрі чи злі наміри, існують відтінки зла. Є люди, які скоюють злочини в Україні добровільно, а є ті, хто робить це тому, що їх до цього змушують. І я впевнений, що їхнє сумління буде мучити їх до кінця життя за ті злочини, які вони скоюють. Я думаю, що люди набагато складніші.
Мені приємно вірити, що кожна людина має можливість спокутувати свою провину. Звичайно, це дуже складно сказати комусь на кшталт вас, хто приїхав сюди, тікаючи від війни, бо дуже важко навіть дивитися на свого ворога. Але в Біблії сказано: «Моліться за своїх гонителів». Це одна з найважчих речей, але якщо ми хочемо, щоб світ став кращим, якщо ми хочемо, щоб люди були готові до кращого світу, вони повинні бути готові прощати. Я також вважаю, що зло може завдати комусь фізичної та духовної шкоди. Бо якщо ти до кінця своїх днів будеш носити в серці ненависть до людей, які тебе скривдили, ти будеш отруєний протягом усього свого життя. Тому ви повинні бути обережними. Я знаю, що Ісус сказав: «Перемагай зло добром». Великі лідери, такі як Махатма Ґанді, боролися зі злом добром, мирними діями, а не насильством. Я ніколи не вірив, що насильство є розв’язанням наших проблем.
Чи означає це, що ви не підтримуєте військово-політичні рішення України в протистоянні?
Ні, зовсім ні.
Що могло б змусити вас відмовитися від своєї ідеї? Чи можуть українці розчарувати вас до такої міри, що ви відмовитеся від проєкту і скажете: «Ні, це не ті люди, яким я хочу допомагати»?
Мій фільм не є конкретно про українців, він знятий у контексті, в якому ми живемо зараз. Я міг би цілком зняти його в іншому контексті. Наприклад, якщо повернутися на кілька десятиліть назад, я був дуже зацікавлений тим, що відбувалося в Камбоджі. Країна пережила жорстоку громадянську війну, яка обернулася проти неї самої та призвела до загибелі половини її населення. Це збентежило мене, тому що я зустрічав багато камбоджійців, які були прекрасними, ніжними, добрими людьми. Я не міг зрозуміти, як люди могли так вчинити з власними життями. І якби я тоді знімав фільм, то зняв би його про країну, яка перебуває в розпалі громадянської війни. Контекст змінився, але проблеми залишилися ті самі. Це завдання зла однією людиною або групою осіб іншим людям. Це не означає, що люди, які страждають, виключно хороші, а люди, які нападають, виключно погані.
В фільмі є два російських солдати, один з яких – хуліган, а інший – людина, загартована війною, конфліктом. Я б не сказав, що в останнього немає душі, але його душа занепала. Його відчуття того, що є правильним і неправильним, було пригнічене, він став машиною для вбивства. І коли він робить людям боляче, він не думає про наслідки цього, не думає, що було б, якби хтось зробив це із ним. Він став майже роботом. А його товариш по службі не був загартований війною, тому він відчуває сильний внутрішній конфлікт і ще більший протест через те, що від нього вимагають виконувати.
Таким чином, я хотів показати, що навіть всередині атакуючої військової сили все не є чорно-білим. Там присутні відтінки сірого. Подібно тому, як відбувається втеча біженців в Британію, які вважають, що потраплять там в рай, але на цій землі немає раю. Тут є хороші люди і є погані люди. На превеликий жаль, є досить багато людей, які налаштовані вороже до іммігрантів, і які судять людей, навіть не знаючи їх особисто. Цей проєкт дав мені можливість познайомитися з українцями та з багатьма іншими біженцями, і я вважаю за честь почути їхні історії.
Можливо, ви вперше зустрічаєте так багато українців. Іноді нам здається, що ми живемо тут, у Східній Європі, століттями, але ми все ще залишаємося новачками в європейському домі, в європейському світі. Яка ваша думка? Якими нас бачать європейці? Що ви думаєте про це? Що ви про це знаєте? Тому що ми, українці, потребуємо того, щоб побачити себе очима не лише «старшого брата», як це вдавалося століттями, але й позиціювати себе. Росія представляла Україну як щось маленьке, не самодостатнє, лише провінцію всередині більшого, невіддільну частину «російського світу». Зараз ми відкрили принаймні вікно, як казав Петро I. Тепер ми відчуваємо протяг, ми бачимо його розмах. До прикладу, права ЛГБТ. Люди можуть відкрито заявляти про них. Але це не те, про що українці звикли думати. Тож нам довелося з цим впоратися. Ми намагаємося бачити себе частиною великого світу. А якими ви бачите українців? Чи є наш народ чимось однорідним як етнос, суспільство, держава?
Я не думаю, що ваша нація достатньо однорідна. Не знаю, чи в кінцевому підсумку ви повернете собі всю свою територію, включно з Кримом, або ж втратите Донбас і Крим. Але я бачу, що є ядро вашої країни, яке має справедливе прагнення і право бути визнаним як незалежна нація. Протягом 30 років ви робили це, і це було трохи, як ми кажемо англійською, «картатою історією». Шлях до повної незалежності від Росії не був простим, адже Росія, на жаль, продовжує втручатися у ваші внутрішні справи. Хоча були українці, які були дуже раді втручанню Росії та співпрацювали з нею. Я думаю, що кожна країна або кожна група людей рано чи пізно бажає, щоб їхня ідентичність була визнана. Мені цілком зрозуміло, що у вас є своя культура, ви не такі, як російський народ, ви – інші. Вам вдалося трохи відчути, як це – бути поза межами всеосяжного впливу Росії. Тому я вважаю, що ви робите успіхи. Можливо, вам знадобиться 20 років, або 30 чи навіть 100 років, щоб почати відчувати себе справді незалежною нацією, але це має статися. Так само як Європа колонізувала країну де я народився – Марокко. Вона колонізувала Алжир, колонізувала багато країн Африки. Але настав час, коли ці нації захотіли мати свою незалежність. Вони не хотіли, щоб їх змушували говорити французькою, не хотіли підпорядковуватися, вони мали власні традиції. Вони мали власну ідентичність, і ви не можете це придушити.
А це майже неминуче призводить до війни.
Це не зовсім так.
Без кривавих конфліктів, без кровопролиття жодна країна ніколи не ставала незалежною.
Алжир мав дуже жахливий кривавий конфлікт з Францією, а Марокко – ні. Марокко здобуло свою незалежність одразу після Алжиру з мінімальною втратою людських життів. Отже, ваша ситуація залежить від контексту, тому що ви були дуже тісно пов’язані з Росією. Ви розмовляєте однією мовою на більшій частині території України, у вас спільна історія, ви йшли цим шляхом протягом багатьох сотень років, і у вас майже братерські стосунки з цією країною. Тому це складніше, важче, болючіше розділяти. Але я хотів би сподіватися, що колись після мого життя настане день, коли Росія й Україна знову зустрінуться як родичі, але з повною повагою до незалежності та права на самостійне існування одна одної. Я хотів би уявити, що одного дня, коли ці жахливі події минуть, ви знову станете друзями. Щиро сподіваюся на це. Також я хотів би вірити, що для Росії настане день, коли її народ справді відійде від того періоду, в якому він перебуває, і знайде свою власну ідентичність, окрему від авторитарного контролю, до якого він так звик.
Запитання – Максим Балаклицький
