Розповідає Ольга Коровчук, член третьої громади Церкви адвентистів сьомого дня у місті Миколаїв.
Відколи себе пам’ятаю, мої тато та мама сумлінно відвідували Церкву адвентистів сьомого дня, проте бабуся з дідусем подеколи брали мене з собою до православної церкви та щиро бажали прищепити всі традиції.
У дитинстві я любила ходити з батьками на служіння до церкви, навіть з іншими дітьми брала участь у дитячих програмах та відвідувала клуб Слідопитів. Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, була однією з тих, кого готували до хрещення. Пам’ятаю, була впевнена, що у шістнадцять обов’язково прийму хрещення…
Мені дуже подобалися уроки у суботній школі та ставлення людей у церкві один до одного. Завдяки цим служінням, я багато чого навчилася, позбулася страху виступати перед аудиторією та здобула навички спілкування з людьми. У мене завжди було багато друзів-християн. Саме відвідування церкви та закладені нею цінності вплинули на мене таким чином, що я ніколи не відчувала тяги до аморального способу життя, а також не спостерігала за собою бажання кудись йти на пошуки пригод, які пропонує цей світ. Навпаки, я була задоволена своїми гарними друзями та завжди сповнена цікавими служіннями. Церква навчила мене не тільки виступати на богослужіннях, — читати вірші, співати, брати участь у театральних постановах, — але й проводити заняття з дітками, писати сценарії. А навчившись всього цього у церкві, здобуті навички сприяли моїй активності у школі, де різноманітні конкурси та свята стали моїм природним середовищем буття.
Багато чого навчив мене клуб Слідопитів, а головне — виживанню у різних умовах. А ще мені подобалося життя християн без палива та розпиття алкогольних напоїв…
Проте вступ до училища на навчання, поглинув мене. Потім були три місяці практики… А коли практика скінчилася, я поїхала з однокурсниками на місяць у подорож. Так і пішло — навчання, практика, подорож, нові друзі — в результаті хрещення я так і не прийняла…
Після закінчення училища вийшла заміж. Спочатку народився син, потім донька. І я знову почала відвідувати служіння у церкві, проходити уроки з підготовки до хрещення… Але й вдруге не прийняла хрещення, оскільки ми змінили місце проживання та переїхали жити до села.
Декілька років тому разом з дітками я повернулася до Миколаєва та знову почала ходити на богослужіння.
З початком війни, наш пастор організував евакуацію для всіх охочих, — ми роз’їхалися хто куди: до Польщі, Словенії, західних областей України…
Я з дітьми перебувала у Польщі, але ось, вже з першого лютого цього року — ми знову вдома.
Коли повернулася додому, відразу зрозуміла, що необхідно відновити стосунки з Господом. Почала знову відвідувати церкву.
У цей час у церкві набирали групу людей, які бажають прийняти хрещення. Після двох уроків я відчула внутрішнє спонукання прийняти хрещення, що й висловила вголос, оскільки була впевнена, що мені необхідно дійти до кінця у своєму рішенні. Так і сталося: 16 червня пастор Василь Дідковський охрестив мене в рідному місті Миколаєві.
Чи спонукали вас до хрещення батьки? Чи це було лише ваше бажання?
Моєї мами не стало два роки тому. А ось тато й підтримував мене в моєму бажанні, проте застерігав та наголошував на серйозності подібного рішення, просив дуже добре подумати. Наполягав, щоб я уважно прочитала «Церковне керівництво», ознайомилася зі всіма правила, та усвідомлено розуміла навіщо, мені потрібне хрещення.
Отож, чому ви твердо вирішили прийняти хрещення?
Тому що трапилася війна, я стала багато часу проводити в молитві та більше покладатися на Бога…
Знаєте, коли нас евакуювали, люди з різних конфесій намагалися допомогти, але мені здалося, що найдобріші та вельми чуйні люди саме адвентисти. А ще зрозуміла, що без Бога жити просто неможливо. Потрібно покладатися тільки на Нього. Я зрозуміла, що Господь бачить те, що поки що не бачимо й не розуміємо ми. Так, пізніше й нам стане зрозумілим, що Він робить для нас все найкраще.
Під час евакуації ми поїхали до села, де три дні сиділи без світла та води, лише в укритті. Ми затрималися, щоб виїхати з країни та очікували на наступний автобус. А пізніше стало відомо, що перший автобус попав під обстріли…
Коли ми приїхали до Польщі, з’явилося багато братів і сестер, — всі дуже допомагали новеньким прибульцям. У цьому я бачила милість і турботу Бога до нас. А те, що Господь поруч, береже мене та моїх діточок, я спостерігаю постійно.
Після хрещення вам стало легше чи важче жити?
Легше, тому що я стала більш дисциплінованою. Раніше вранці я могла й не читати «Ранковий сторож», в моїх пріоритетах не було часу постійно робити уроки. Проте зараз такого немає: я молюся кожнісінький ранок, читаю, обов’язково вивчаю уроки суботньої школи, постійно є бажання комусь допомогти… Зараз я можу спокійно розповідати людям, що я віруюча, адвентистка, що в суботу відпочиваю, бо так наказав Сам Господь.
Розкажіть про своїх дітей, скільки їм років та як вони сприйняли ваше хрещення?
Кирилку чотирнадцять років, Даринці одинадцять, а Юліані — лише три роки. Юліанка ще не дуже розуміє, а от Даринка дуже хоче й сама прийняти хрещення, не хоче чекати до шістнадцяти років. Їй дуже подобається відвідувати суботню школу та брати участь у служінні. Даринка каже, що оскільки вона вже зараз живе згідно із заповідями Божими, тому їй вкрай необхідно прийняти хрещення. Дуже просить мене, щоб я приготувала її до цього кроку, «палає» цією думкою. Кирилко підходить до цього питання зважено, — у нього своя позиція: прийняти хрещення в шістнадцять років. А зараз він вивчає Біблію, співає в церкві, бере участь у різноманітних сценках, заходах, проте чекає на свої шістнадцять років, щоб потім обрати свій шлях.
З дітками вдома ми постійно читаємо Біблію, розмірковуємо над книгами, діями героїв.
Якось Кирило каже мені: «Мама, нам розповідали, що всіх тварин у ковчезі було по парі».
Тоді я розкриваю Біблію та відповідаю: «Нумо читати разом, яка була кількість тварин і чому».
Часто з дітьми ми обговорюємо вчинки героїв якогось оповідання, розмірковуємо, як потрібно поводитися в різних ситуаціях нам.
Яка ваша мрія?
Як усіх під час війни — щоб швидше сталася наша перемога. А ще я мрію про великий будинок, оскільки ми з дітками живемо у двокімнатній квартирі з моїм татом. Дуже хочу забрати з інтернату трьох братиків — діточок моїх друзів. На жаль, не маю постійної роботи та умов проживання, необхідних для того, щоб забрати дітей до себе, але це бажання мене не покидає.
