Розповідає Олег Опальник – засновник благодійного фонду «Україна без сліз», штат Мен, США.
Коли почалося широкомасштабне вторгнення, я був дуже шокований. Дивився новини, де показували людей, які благали: «Допоможіть виїхати з Києва! Допоможіть виїхати з Бучі!» та не знав, що можна зробити. Бог благословив нашу родину, тому разом з моєю дружиною Трейсі, вирішили робити все, що в змозі, щоб допомагати моїм землякам. Спочатку фінансували волонтерів, які автобусами вивозили людей, давали їм притулок у церквах, по домівках, допомагали переселенцям на місцях. Дуже велика кількість людей тоді виїхала до Польщі, тому місцеві пастори почали просити про допомогу, бо там вже не вистачало коштів усіх годувати. Почали надсилати фінансову допомогу до Польщі.
Потім ми з дружиною вирішили запросити деякі сім’ї до нас у США. Зараз тут живуть близько п’ятдесяти людей і ще три сім’ї з України чекають у Європі на документи для в’їзду в країну. Люди приїхали з Одеси, Херсону, Бучі, Кривого Рогу, Вінниці, Бородянки, Запоріжжя. Маємо дві сім’ї адвентистів, православні, баптисти, мусульмани, є ті, що не вірять в Бога. Коли почав перевозити до себе людей була мета: зробити громаду з різними релігійними поглядами, над якими буде працювати Дух Святий. Проводимо біблійні уроки. Мій тато, Павло Опальник, служитель Адвентистської церкви Поділля, пастор на пенсії, проводить тут суботню школу. Ходимо на служіння в американську церкву, де люди слухають проповіді англійською мовою. Дуже хотіли, щоб це була одна велика сім’я, де всі змогли б почути про Бога.
До Сполучених Штатів просто так не приїдеш, як Ви розв’язали це питання?
На початку 2022 року люди не могли в’їхати у США, але через деякий час запустили програму «U4U». Згідно з умовами цієї програми можна приїхати в країну на запрошення американської сім’ї. Тоді почав знаходити сім’ї, що були згодні запросити українців, допомагав їм заповнювати документи, потім зустрічав людей.
У США дуже важко знайти місце для проживання, через високі ціни на оплату квартир, не знаючи мову, знайти роботу, тому почав робити оголошення на різних сайтах: «Кому потрібна робота, житло – пишіть мені». Багато людей почали писати, а потім і приїздити до нас.
У мене є свій бізнес з нерухомістю, тому зміг влаштувати людей у квартирах. Розуміючи, що в тих, хто приїде, нічого немає, ходив на радіо та телебачення, розповідав про війну, про біженців. Також давав оголошення про необхідність допомоги в меблях та іншому, що потрібне для проживання. Люди допомогли всім: одежею, посудом, меблями, для дітей принесли іграшки.
Сім’ї, що приїжджали, возив до державних установ для реєстрації та оформлення соціальних допомог. Домовився з мером міста про перелік допомог для біженців.
Проблему з працевлаштуванням вирішували різним чином: чоловікам надав роботу у своїй будівельній компанії, жінки пішли працювати прибиральницями, на швейну фабрику, у ресторани.
Життя у США дуже відрізняється від того, як воно є в Україні, з чим Ви знайомили новоприбулих?
Всім, хто приїздив, розповідав про нюанси в життя в країні, що тут усі люди законослухняні. Надав людям житло, роботу, допомагав фінансово і вчив жити тут, бути грамотним у фінансовій сфері, обов’язково працювати, платити всі податки. Розказував про різні моральні ситуації: як дітям поводити себе в школі, як тримати персональну дистанцію серед людей, поводитися чемно, де б не були.
Кожному пояснював так: «Ми допомагаємо вам налагодити життя в цій країні. Вчиться, ставайте на ноги й, коли будуть приїздити інші люди, допомагайте їм також». Головне, щоб люди усвідомили, що жити безплатно не можна, треба працювати та оплачувати своє житло, харчування, сплачувати податки. У США треба важко працювати, щоб нормально жити. Дуже хотів, щоб люди змогли стати самостійними, жити підтримуючи інших, бо на початку самому було не солодко в чужій країні.
Чи є у вашому місті церкви, як вони допомагають біженцям?
У нас багато американських церков, з двома церквами ми дружимо, вони багато допомагали фінансово, меблями, речами. Кожну суботу ми розказуємо про Україну, показуємо відео, робимо звіти про розподілення допомоги. Тут через будинок висить український прапор, бо американці дуже підтримують Україну.
Розкажіть про Вашу співпрацю з українськими волонтерами.
Від початку вторгнення зв’язався з керівником адвентистських громад Поділля Олександром Зайцевим, він також є адміністратором соціального служіння, завдяки чому добре знає за потреби на фронті, та лікарем з Чернівців Василем Шешуряком, щоб вирішити, як будемо допомагати оборонцям, зупинилися на зборі тактичних аптечок. Моя справа перерахувати гроші Олександру чи Василю, далі вони самі закуповують ліки та бокси, а їхня команда це комплектує та пересилають на фронт. У такий спосіб зібрали більш ніж п’ять тисяч аптечок, це на п’ять мільйонів гривень, де собівартість самої аптечки зі складниками – тисяча гривень. Додатково купуємо турнікети за п’ятсот гривень. Комплект медикаментів до аптечки підбирає Василь Шешуряк. Завдяки гуртовим закупівлям ліків маємо знижку, тому для нас комплект такої аптечки коштує 1500 гривень. В інтернеті це буде набагато дорожче.
Ще фінансуємо клініку Василя Шешуряка, який готує лікарів з надання виїзної медичної допомоги в селах. Ця клініка – моя «маленька дитина».
Чим займається Ваш фонд?
Я заснував фонд «Україна без сліз», куди надходять пожертви від моїх друзів, а також вкладаємо свої накопичення. Провожу багато презентацій на місцевому телеканалі, радіо, у церквах, і люди жертвують, бо також бажають допомогти Україні.
Пастор із Сумської області звернувся про допомогу в закупівлі Біблій. Вони хотіли поширювати їх у селах серед людей, хто отримував продуктові набори гуманітарної допомоги. Я переслав потрібну суму й Біблії були закуплені.
Допомогли придбати автомобіль-холодильник для доставлення тіл загиблих з Дніпра у Вінницю.
Останнього часу, разом з місцевими українськими бізнесменами збирали кошти на автомобіль для медика-адвентиста, якому немає на чому вивозити поранених з передової. Декілька днів тому наші волонтери завезли йому цей автомобіль.
Яка Ваша мрія?
Моя найбільша мрія – щоб швидше закінчилася війна. Я побачив, що українці згуртувалися та почали багато допомагати одне одному, відкривати свої серця, свої домівки для чужих людей. Маю надію, що після війни українці будуть добрішими одне до одного, не буде між ними відчуження.
Зараз не уявляю, чим буду займатися, коли закінчиться війна. Але знаю, що Україну потрібно буде відновлювати, і наша допомога буде необхідна ще й надалі.
