Пастор Василь Семенчук уже багато років відвідує дитячі будинки, інтернати та реабілітаційні центри на заході України. Він живе в Коломиї Івано-Франківської області, а до цього служив у громадах Надвірнянського району — у Заріччі, Делятині та Надвірній. Разом із молоддю й членами церковних громад він проводить для дітей програми, привозить допомогу, спілкується, молиться та підтримує працівників закладів.
Початок цього служіння Василь Семенчук пов’язує зі своєю пасторською працею в Івано-Франківську на початку 2000-х років. Тоді він служив у великій громаді, де було близько 300 членів і багато активної молоді. Через вихователів та людей, пов’язаних з інтернатами Рогатина, Гвіздця, Тлумача й Єзуполя поблизу Івано-Франківська, громада дізналася про потреби дітей.
«Коли я поїхав в інтернат, побачив потреби й щирість цих дітей, це запало мені в душу. Поїхали раз, потім вдруге, втретє — і так почали їздити в ці будинки з програмами та подарунками», — згадує пастор Семенчук.
Спочатку команда готувала святкові та новорічні поїздки, збирала подарунки й проводила прості дитячі програми. З часом форми служіння стали різноманітнішими: спів, ігри, залучення самих вихованців до програми, духовні бесіди, молитви, поширення літератури, зустрічі про здоровий спосіб життя. У деяких закладах команда проводить «Країну здоров’я» — кількаденну програму про здорові звички.
Нині Василь Семенчук говорить про вісім закладів, які команда відвідує, щойно постає можливість. Серед названих ним місць — інтернат у Долині, заклад у Тлумачі, реабілітаційний центр в Отинії, заклад у районі Снятина та дитячий будинок у Смодній біля Косова. У кожному з них ситуація й потреби різні.
У районі Снятина, за його словами, є заклад, де перебувають 148 дітей; близько 40 відсотків із них пересуваються на візках, а чимало потребують постійного догляду. У реабілітаційному центрі в Отинії — приблизно 107 дітей, з яких 18 лежачих. У Долині діти-сироти живуть у стаціонарному інтернаті; у Тлумачі також перебувають діти, які не мають батьків.
«Ми приходимо з програмою, з подарунками, співаємо, граємося з дітьми й хочемо, щоб вони самі брали участь у програмі. У різних будинках це виглядає по-різному», — пояснює пастор.
До команди долучаються молоді люди з Івано-Франківська, Коломиї, Білих Ослав та інших громад. Серед учасників служіння Василь Семенчук згадує Христину Пасечник, яка співає під час програм. Він показує у громадах фото й відео з поїздок, запрошує молодь побачити потреби дітей на власні очі — і, за його словами, після перших відвідин багато хто проситься їхати знову.
«Після двох поїздок молодь сама каже: “Василь Васильович, тільки буде таке служіння — беріть нас, ми поїдемо з вами, будемо співати”», — розповідає він.
Служіння має і практичний вимір. Команда закуповує та доставляє продукти: фрукти, випічку, картоплю, борошно, сіль, цукор. У різний час потрібними були медикаменти, підгузки для лежачих дітей, туалетний папір, зубні щітки й паста, шампуні, інші засоби гігієни, шкарпетки та теплі рукавички.
Після початку повномасштабної війни потреби зросли. До закладів на заході України перевезли дітей із Донеччини, Луганщини, Дніпра та інших міст. Василь Семенчук наголошує, що матеріальні труднощі були й раніше, однак війна збільшила кількість дітей і посилила потребу в продуктах, ліках та засобах догляду.
Одну з таких ситуацій він пам’ятає особливо виразно. Узимку команда відвідала будинок, де проживало понад сто дітей. Під час ігор надворі вони помітили дівчинку, яка довго не виходила з приміщення. Згодом з’ясувалося, що вона ділила одну пару черевиків із братом: коли сестра поверталася, він узував ті самі, уже мокрі черевики, щоб теж погратися на вулиці. Після цього команда знайшла можливість привезти дітям взуття.
Пастор також розповідає про підтримку, яку служіння отримує від працівників закладів. За його словами, директорка реабілітаційного центру в Отинії Антоніна Павлівна разом із працівниками та батьками відвідувала громаду в Білих Ославах і дякувала за допомогу та програми для дітей. У зимовий період директорка й головний лікар центру звернулися по медикаменти; завдяки пожертвам команда закупила й передала необхідні ліки. Раніше центр також отримував підгузки.
Василь Семенчук переказує й слова керівниці одного з інтернатів: на її думку, молитва та уважне ставлення до дітей мають важливе значення для їхньої поведінки й атмосфери в закладі. Вона, за його словами, просила команду приїжджати знову та проводити подібні зустрічі.
Допомога дітям стала частиною життя і родини пастора. Подружжя Семенчуків виховує трьох дітей. Крім того, після смерті родички вони взяли до себе її дорослого родича з інвалідністю II групи внаслідок психічного захворювання. Для нього облаштували окрему кімнату, а дружина пастора оформила догляд. Уже шостий рік він живе разом із сім’єю.
«Ми порадилися, помолилися й взяли його до себе. До нього потрібен індивідуальний підхід, але з Божою допомогою ми його знаходимо», — каже Василь Семенчук.
Для пастора це служіння — не разова благодійна акція, а постійна відповідь на конкретні потреби дітей і закладів, які їх виховують. Воно також формує молодь і сім’ї, що долучаються до поїздок: діти починають самі просити молитися за сиріт і ділитися тим, що мають.
Максим Балаклицький
