Фасилітатор роздумує про свій візит та спілкування з членами української адвентистської церкви.
Незважаючи на шрами від війни, що триває, та постійні виклики, українці демонструють високий рівень стійкості та спокійної віри, каже церковний лідер. [Фото: Dan Serb].
Моя подорож до України почалася з фальстарту. Шторм Іша досяг Ірландії і спричинив хаос у Дубліні, приземливши більшість літаків у дублінському аеропорту. Після дванадцятигодинного очікування на виході на посадку нам повідомили, що рейс до Будапешту перенесено на наступний день опівдні.
У понеділок, 22 січня, я нарешті розпочав свою подорож, і після нічної поїздки з Будапешта автомобілем, рано вранці у вівторок я прибув до Поляни на заході України. Там я зустрівся з Джоном-Робертом Кертіном і Тоні Белаком, двома американськими професорами медіації, які вже почали викладати практичний модуль з медіації. (Прим. перекладача – У християнстві медитація — це зусилля розуму, осягнення істин, відкритих Богом. Вона проводиться у мовчанні та зосередженості, коли ми вслухаємося в Слово Боже).
Цей тренінг розпочався двома місяцями раніше з онлайн-модулів і проводився Центром вирішення конфліктів Університету Ла-Сьєрра в США та Європейським центром вирішення конфліктів, що базується на Конференції Британського Союзу Адвентистської Церкви. Програма була запропонована безкоштовно українським пасторам для підтримки їхнього служіння в складних умовах війни.
Максим Крупський, директор зі зв’язків з громадськістю та релігійної свободи Української Уніонної Конференції Церкви та директор медіа-групи “Надія України”, чудово впорався з усіма логістичними питаннями, пов’язаними з проведенням тренінгу, який став надзвичайно корисним для всіх учасників.
Три дні навчання
Двадцять один пастор та адміністратор взяли участь у триденному тренінгу. Кертін і Белак сказали, що вони були вражені рівнем участі в класі та доброзичливою атмосферою під час занять. Студенти були занурені в аналіз конкретних ситуацій та рольові ігри з медіації, які вони повинні були виконати, а наприкінці тренінгу висловили вдячність за корисні навички, набуті під час навчання. Тренери також визнали цей досвід корисним і високо оцінили відкритість і відвертість, з якою учасники сприймали поданий матеріал. Вони також висловили сподівання, що отримані знання будуть використані для зцілення церковної спільноти та суспільства, яке сильно постраждало від трагедії.
Час від часу пастори виходили з аудиторії з виразом тривоги на обличчі, а коли поверталися, я бачив, що вони сидять, коливаючись у своїй рішучості довести заняття до кінця. “Вони отримали новини з дому”, – казали мені. На щастя, під час тренінгу не було ніяких поганих новин, лише щоденне занепокоєння щодо нападу, який міг статися будь-якої миті, поки їх не було вдома. У Поляні ми були у відносній безпеці, але це не позбавило деяких з нас тривоги. Розмовляючи з пасторами, я бачив, як деякі з них перевіряли свої телефони в очікуванні перекладу. Знову ж таки, вони не гортали Facebook чи Instagram, а просто перевіряли повідомлення або додатки для попередження про авіаудари.
Міни серед ягід
Після тренінгу в середу я поїхав нічним потягом до Києва, де мене зустріли Олександр (відомий як Сашко) та Володимир, професор англійської мови і мій перекладач на вихідні. З вокзалу ми поїхали до Адвентистського інституту в Бучі і, освіжившись і насолодившись традиційним українським сніданком, ми почали нашу подорож до Бородянки.
Проїжджаючи через Бучу, я був вражений, побачивши, що місто було відбудоване майже повністю. Коли я запитав, як це стало можливим, Саша, пастор і співробітник Hope Channel Ukraine, почав розповідати, як жителі Бучі вирішили рухатися далі після трагічних руйнувань, яких вони зазнали. Він розповів мені, що рішучість і стійкість людей були похідними від глибокого відчуття історичної необхідності та віри.
“Поглянь!” – сказав він. “Бачиш цей ліс? У ньому повно небезпечних мін. Але він також був повний ягід. Коли ягоди дозрівали, люди йшли в ліс і збирали їх. “Це наші ягоди, – сказали вони, – і ми збиратимемо їх, як завжди. Ми не дозволимо їхнім мінам завадити нам збирати наші ягоди”. “Саша засміявся з гордістю, майже шануючи вперту рішучість людей ставити ягоди вище за життя, можливо, приклад того, як далеко вони зайдуть і чим готові пожертвувати, щоб вшанувати землю, яку вони називають домом.
Бородянка
Бородянка досі несе в собі потворні наслідки війни: розбомблені будинки, понівечені кулями пам’ятники, глибокі воронки, залишені ракетами. Місто відбудовується, і люди повсюди невтомно працюють, розбираючи завали, прокладаючи каналізаційні та водопровідні труби, відбудовуючи житло.
Місто також є яскравим прикладом того, наскільки важливими є символи, що спонукають націю до відновлення. Саша і Володимир постійно нагадували мені, наскільки важливі ці символи. Наприклад, червоно-чорний прапор, що майорить поруч із жовто-блакитним, пояснив Саша, “символізує і нагадує про пролиту кров жертв і солдатів; кров змінила кольори нашого прапора”. Також є мурал “Усміхнена жінка-військовослужбовець”, чия посмішка дивиться небезпеці в обличчя, не боячись, майже вітаючи смерть в обмін на мир. Цей мурал також означає, що жінки є невід’ємною частиною як битви за визволення, так і відбудови країни.
Тренери та учасники тренінгів з медіації, серед яких Ден Серб, Максим Крупський, Джон-Роберт Кертін та Тоні Белак. [Фото: Ден Серб].
Арка братерства свого часу символізувала братерство між Україною та Росією. [Фото: Ден Серб].
Для мене найбільш зворушливою була статуя національного поета Тараса Шевченка в центрі міста; погруддя поета було пошкоджене осколками снарядів, на ньому були дірки від куль, але він стояв непорушно, гордовито і велично.
Позаду нього з руїн зруйнованої будівлі було врятовано фреску Лесі Українки, ще однієї ікони української літератури. Стоячи перед пам’ятником Шевченка, я майже з благоговінням думав про незмірну силу слова, яке в часи кризи через вірші та пісні підтверджує ідентичність і пробуджує в людях рішучість до виживання.
Буча
Коли ми поверталися до машини, мої супутники запропонували повернутися до міста Буча. Ми проїхали кілька військових блокпостів і вийшли на вулицю Вокзальну. Ця вулиця стала ще одним символом опору та стійкості. Хоча вона була місцем одних з найжахливіших воєнних злочинів, коли-небудь скоєних, зараз вона повністю відбудована. По обидва боки дороги височіють нові красиві будинки. Я пам’ятаю, як один з пасторів під час тренінгу з медіації розповідав, що його будинок двічі руйнували, і він двічі відбудовував його – в іншій частині України. Ось такий дух непохитної сили духу.
Саша зупинив машину і почав розповідати, як він разом з родиною вирвався з облоги міста. Він сказав: “На третій день облоги люди говорили мені, що мені краще виїхати з Бучі. Я хотів, щоб моя сім’я була в безпеці, але я вагався. Чому? Тому що я пам’ятав вірш, де сказано, що ми повинні молитися, щоб наша втеча не була взимку і не в суботу. Оскільки це був кінець зими, а наступного дня була б субота, я вирішив бути вірним Богові і почекати ще два дні. Облога посилилася, і російські солдати вже ходили по наших вулицях. Однак через п’ять днів після вторгнення Бог забезпечив мені і моїй родині безпечний прохід, щоб покинути Бучу”. Він поїхав тією ж дорогою, що й ми.
Коли я пішов до своєї кімнати в адвентистському містечку, мене переповнювало почуття глибокої вдячності та солідарності. Ми так багато сприймаємо як належне, але коли трапляється трагедія, людство знаходить спосіб вистояти. Ця здатність до адаптації є вродженою для всіх нас. Віра посилює її, надає їй неминущого сенсу. Трагедія потрясає нас і може зламати, але вона також може виявити нашу Богом дану здатність зустрічати і переживати неймовірне. Як визнав один із співробітників Інституту, вона ще більше змінює наші пріоритети: “Коли я втратив свій дім, я думав, що це найгірше, що могло зі мною статися. Потім загинув мій син, і втрата дому не мала жодного значення в порівнянні з втратою його”.
Нова норма?
У п’ятницю ввечері я мав честь говорити зі студентами і заохочувати їх до наполегливої віри в те, що “Бог (все ще) з нами”. У суботу я проповідував у київській церкві на Подолі, а потім неспішно прогулявся містом: Андріївська церква, стіна пам’яті національних героїв, арка братерства, в якій зараз намальована “тріщина”, а статуя двох братів знесена – символ розірваних відносин між двома народами.
Поки ми їхали і гуляли Києвом, я майже забув, що ми перебуваємо у воюючій країні, за винятком військових блокпостів і укріплених офіційних будівель. Жителі міста займалися своїми справами, відмовляючись бути заручниками у власних будинках. Протягом останніх двох тижнів відбувалися авіаудари, але більшість людей вже навіть не шукають притулку. Це стало їхньою новою нормою.
Мужність, стійкість, доброта, спокійна віра
Коли я прощався з Володимиром на центральному залізничному вокзалі, він сказав: “Таке відчуття, ніби я знаю тебе двадцять років. Я буду сумувати за тобою!”. Відчуття було взаємним. За короткий час я полюбив людей, яких навчилася поважати і захоплюватися ними. Їх мужність, стійкість, доброзичливість і тиха віра глибоко зворушили мене, і це пробудило в мені почуття спільності та братерства, яке я рідко відчував. Під час мого перебування там я не чув, щоб хтось скаржився чи поводився як жертва. Незважаючи на те, що я їхав туди, щоб підтримати і підбадьорити, я поїхав звідти підбадьорений і утверджений у своїй довірі до Бога і вірі в людяність.
Оригінальна версія цієї історії була розміщена на сайті новин Транс’європейського відділу. Проекти Європейського центру врегулювання конфліктів фінансуються Транс’європейським відділом, Конференцією Британського Союзу та Фондом Версакаре (США). Європейський центр є партнером Центру врегулювання конфліктів при Університеті Ла-Сьєрра, Ріверсайд, Каліфорнія, США. Ден Серб є президентом Ірландської місії Церкви адвентистів сьомого дня.
Ден Серб, Транс’європейський дивізіон та Адвентистський огляд
Читайте більше за посиланням: https://adventistreview.org/commentary/conflict-resolution-team-travels-to-ukraine-to-support-pastors/
Переклад: Корчук В.І.
